Єднання – цікава штука. Ще вчорашні колишні вороги сьогодні об’єднані спільною справою. І це виявляється не лише у революції активній, але й у революції тихій.
     Моє місто ніколи не відрізнялося особливою активністю. Так склалося історично, що воно прихистило представників багатьох національностей, і всі завжди жили мирно і не протестували. Але коли почався Майдан, всі дружно піднялися і пішли відстоювати своє право на краще життя. Страшні події вщухли, місто потроху повернулося до звичного ритму.
     Але з’явилася маленька деталь. Все місто замайоріло синьо-жовтими барвами. Статечний Шевченко тримає в руці національного прапора. Мало не на кожній будівлі видніються українські стяги. На транспорті тріпочуть маленькі прапорці. І мало не кожну сумку прикрашають синьо-жовті бантики.
     Коли я чіпляла собі на сумку стрічку, якесь дивне відчуття було всередині. Я завжди відчувала себе українкою, зажди любила рідну землю, але ніколи цього явно не демонструвала. А зараз мені дуже хотілося хоч якимось чином висловити підтримку Україні.
     Виходжу на вулицю. Стрічка радісно тріпоче на вітрі. Аж бачу хлопця з дівчиною. У них стрічки на сумках. Бачать мене, радісно посміхаються, кивають. Я зніяковіло посміхаюсь та іду далі. Підходжу до зупинки. На маршрутці майорить прапорець. Водій привітно махає мені рукою. Я сідаю у маршрутку та вітаюся з водієм, як із добрим другом.
     Ось і університет. Заходжу на факультет і бачу, що весь студентський натовп наче розмальований синьо-жовтими кольорами. З’явилося відчуття того, що ми всі – одна велика родина, що ми любимо Україну та бажаємо їй кращої долі.
     Неймовірне відчуття – усвідомлювати себе частинкою єдиного цілого, відчувати підтримку всього міста і навіть країни.
     Наша сила – у єдності! Слава Україні!