Вечір. Я прийшов з роботи, якщо можна назвати роботою сидіння та чекання, що хтось приїде... Що поробиш, зараз усім невесело, нічого, переживемо. Одне слово, прийшов додому, пообідав, розпочав вечірню "культурну програму". Заліз до своїх дисків DVD, вибрав, що подивитися: стару спортивну комедію з Джоном Кенді. Називається "Круті віражі". Гарний, приємний фільм, для тих, хто не бачив, поясню: це стрічка про олімпійську збірну Ямайки... з бобслею! Так, хлопці, що зроду не бачили ні снігу, ні криги, зуміли взяти участь в Зимовій Олімпіаді, та ще й досить пристойно виступили на ній. Такий собі фільм "за реальними подіями".
Дивлюся я цю стрічку, та ж раптом, є там такий епізод... Коротше: у хлопців, зрозуміло, з технікою не теєчки... Не їдуть, хоч плач. Вони чесно й добросовісно намагаються копіювати фаворитів Ігор, збірну Швейцарії, але різниця в класі просто вражає і у них нічого не виходить. І раптом один з членів збірної Ямайки сказав: "Навіщо ми копіюємо швейцарців? Ми ж ямайці, це найкраще, що є в нас!"- і вони поїхали як ямайці. І у них усе вийшло.
І ось тут я, чомусь згадав... Та багато чого згадав. Що нашу країну, яку знали , мабуть, лише любителі боксу, зараз знає увесь світ. І увесь світ нас підтримує. І ми, не скажу, що перемогли, ні, ми лише намагаємося перемогти в Революції Гідності, ще нічого не ясно, але нас вже знають у світі. Тому, що ми- Українці. Тому, що ми можемо стати, як одна людина- і зло впаде. Що ми- не сумирні "тєрпіли", спробуйте, розженіть, побийте кількасот наших дітей- і вийде на вулицю мільйон. Виставте проти нас своїх есесівців, виженіть на вулиці своїх штурмовиків- і вам прийдеться тікати з країни, кидаючи улюблені золоті батони. Бо ми- Українці. І такими нас тепер знають, поважають та підтримують.
А ось іще. Ось так закінчується ця стрічка, як пам'ятаєте: в останньому заїзді, хлопці перекидаються, не доїхавши до фінішу: відкрутилася якась гайка. Вони встали, але заїзд не закінчено, тому команда бере свій розбитий боб на плечі й несе до фінішу. Це момент, скажу я вам! Хлопці несуть боб до фінішу, а юрба вболівальників починає їм аплодувати. Закінчують заїзд вони під овацію. І аплодують їм усі, навіть ті, хто не вірив в них та всерйоз не сприймав. І пішли титри: "на наступній Олімпіаді їх вже сприйняли як рівних".
А й це про нас. Ми- тяжкохвора країна. Не встигнувши вилікуватися, ми отримали ножа в спину від тих, хто прикидалися братами. Фактично ми в стані війни. Армія наша напівзнищена та слабка, тимчасовий уряд приймає рішення, що мало кому подобаються, кожен, чи майже кожен, вважає, що керуй би він країною, усе було б краще...
Не було б.
Ми ще не в стані "гарячої війни". Мушу дещо заспокоїти особливо нетерплячих: не біжіть поперед батька в пекло, боюся, що ще настріляємось. Усі й досхочу. Але, краще за все, обійтися без стрілянини. Бо чим більше стрілянини, тим більше буде зруйновано країну. А головне- це не комп’ютерна гра, вбивати тут будуть по-справжньому. І, якщо можна цьому запобігти- значить, треба.
Зараз не на часі сварки між нами. Ми були єдиними, ми змогли виступити, як одна людина. Будьмо гідними, будьмо терплячими, не панікуймо!. Час- на нашому боці. Світ- на нашому боці. Та й Господь, я впевнений- посміхаючись дивиться на нас із вами. З любов’ю. тому- витримка.
Так, це страшно: чекати, коли "брати", перейнявши гітлерівську риторику й стиль поведінки, можуть казна-чого натворити. Так, зло бере, що усе більш і більш проблематичною стає можливість нагодувати сім’ю. Болить серце від того, що став ворогом, "фашистом" та "бандерівцем" для власнної рідні, що живе вже не за кордоном- за "залізною завісою" і регулярно отруюється "православно-нацистською" пропагандою сусіда. Так, нам здається, що влада слабка, непослідовна, можливо, щось і правда не так робиться. Та не можливо, а так воно й є. АЛЕ!
Будьмо терплячими, мужніми та послідовними. Будьмо єдиними, бо усі наші внутрішні негаразди на руку ворогові, не треба забувати. Тільки зберігши єдність, ми здатні опиратися. Тільки так ми зможемо перемогти.
Ми йдемо до фінішу. Лишилося не так і багато, вже зроблено більше. Ми дійдемо.
