Про любов
 
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
 
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну…
 
Володимир Сосюра
1944

   В останні тижні на різних політичних форумах, зі шпальт інтернет-видань та й з екрану телевізора не одноразово лунають вислови про те, що Україна нічого не дала, або замало дала за роки незалежності своїм громадянам, жителям Кримського півострову, Донбасу, військовим etc.
Шановне товариство, а нумо задумайтесь та дайте відповідь собі самі – що кожному з Вас дала держава? Впевнена, що 90% не знайде бодай якихось вигод, за виключенням хіба що безкоштовної освіти, та і то далеко не всім пощастило. І що, через те що ми нічого не отримали від держави, ми стали менше громадянам України? Аж ніяк! Менше стали любити свою Батьківщину? Впевнена, що відповідь також ні.
 
   Я з сімнадцяти років зрозуміла, що ніхто і нічого давати мені не буде, а отже маю покладатись лише на себе… Оплатила свою освіту та освіту молодшої сестри… Змогла заробити на квартиру… Маю досить пристойну зарплату… Чому ж я розумію, що вимагати достойно утримувати моїх двох пенсіонерів від держави, доведеної пе-ерівською шайкою майже до дефолту, безглуздо? Дає  по 1200 грн. Ну і то добре, якраз на ліки стане, а на інше зароблять діти.
Держава має давати тим, хто не має змоги самостійно чи постійно чи тимчасово забезпечити себе. Самотні пенсіонери, інваліди, сироти, неповні сім’ї, хворі на орфанні хвороби. Ось кого потрібно підтримувати… А для всіх інших лише забезпечення базових прав та свобод, зазначених у Конституції. І не більше… А ще держава має будувати дороги, утримувати армію, науку, соціальну медицину та безкоштовну базову освіту та ще цілу купу всього для забезпечення власне функцій держави…
 
   І досить вже скиглити! Ніхто, зрозумійте нарешті, ніхто нічого нам не дасть просто так, за все потрібно платити! Завжди найдешевше платити грішми, а найдорожче - свободою, совістю. Отже хочемо чогось більшого – працюємо, не хочемо працювати – задовольняємось тим, що маємо. Крапка.
 
  Батьківщину, як і маму, люблять не за те, що вона щось дає, а за те, що вона є…
 

   Про латентність
 
   На попередніх президентських виборах я голосувала за Тимошенко. І не тому, що я проти Януковича, хоча я дійсно проти таких осіб в політиці, а тому що на той момент, щоби зломити ситуацію в країні, необхідна була людина яка має залізні кульки самі знаєте де. На той момент це була єдина постать в українському політикумі, яка має ті самі кульки. Але на сьогодні вона мені не цікава, бо я вважаю що її час таки дійсно пройшов. Єдиний зиск з неї може бути хіба як противага проросійським силам, та й то не факт.
   Але те, що робиться у пресі, на ТБ, та у інтернет-середовищі: одні вимагають, щоб вона не балотувалась, інші кричать, що вона узурпує владу, треті ще про щось вимагають, четверті хизуються тонами компромату… Все це схоже на латентний юлькізм… Так сильно не хочуть Юлі, що не дають їй зникнути з медіа-простору. Не хочете Юлі – припиніть її згадувати. Адже це одна з основ реклами – будь-яке згадування про об’єкт підігріває до такого об’єкта інтерес споживача. А якщо не припиняєте про неї згадувати, то зізнайтесь хоча б собі, що насправді хочете Юлю бачити як одну з провідних осіб у політиці…