На душі тривожно…. . Вона, душа наша, переповнена протирічними почуттями: ненавистю і любов’ю, обуренням і вичікуванням, невизначеністю і повною відважною готовністю, природнім страхом і природньою ж готовністю до бою… . У свідомості звучать ритми державного Гімну і тоскної мелодії «Пливе кача…», лунають, ревербуючи, звуки козацьких барабанів, і картини: труни, труни, труни… . І крики натовпу, – як одної людини, – «Герої не вмирають!» і «Слава, слава, слава!», і світлі лики живих мертвих з Небесної сотні, і присяги їх побратимів, і суворі, ніби з каменю висічені тих побратимів суворі благородні обличчя… . Свічки, сльози, надії, перемога, втрати… . І от – війна, що і у страшному сні не могла б раніше привидитися, – з Росією. Втім, передбачувана холодним розумом і логічно неминуча.
Невже все дарма? Невже ми дозволимо знову занурити себе обличчям у лайно?
Не знаю, як у інших, а у мені всі другорядні «теми» вивітрилися миттєво з першим повідомленням про агресію Раші проти нас: теми мови і героїв, теми різнокультурності, мультикультурності, херокультурності, теми «даунбасу» і «бандерівців»… . Одне заповнює серце Ніагарою і переливається через край: Вітчизна, Батьківщина, Україна у смертельній небезпеці! Світ став чорно-білим, без кольорів і відтінків, без титульних і нацменів, пронизливо контрастним і болюче ясним: ось є Вони, ось є Ми. Як життя і смерть, світло і тьма, майбутнє і минуле.
Чого будуть варті жертви, які вона, наша ненька Україна, поклала на вівтар Свободи: і жертви героїв Крут, і жертви Голодомору, і Молоху 2-ї світової, і голодомору післявоєнних вже років, якщо здамо її на поталу ницим варварам? Чого будемо варті ми, нащадки славних героїв?
Дивляться на нас із небес очі сотень і тисяч закатованих, але не спадлючених синів і дочок України, і погляд їх докірливо-пронизливий питає-катує совість нашу: що Ти зробив уже для мене, син України? Що ти готовий віддати за свободу, за волю, за незалежність землі твоєї? Як поведеш себе Ти, син багатостраждальної землі, просоченої потом і кровью прадідів, дідів і батьків твоїх перед новим випробуванням? Скоришся чорній азійській навалі чи ні? Залишишся жити ницою наволоччю і слизькою мерзотою рабською чи вб’єш хоч одного насильника, що розпинає на очах твоїх твою неньку, твою матір, твою Україну, що породила рід твій, дала прихисток, виростила-годувала щедро грудьми своїма?
Здохнеш ти, син України, як собака шолудива, у рабстві московському чи постанеш, як Людина, перед ворогом? Скоришся чи повстанеш? І, якщо скоришся, як же ти житимеш з Тим?..
Вставай, Україно! Вставай, гуцуле, вставай, шахтер Донбасу, вставай, металург Криворіжжя, вставай, хліборобе Полтавщини! Бог бачить, це наш останній бій за право називатися Людьми, останній бій за повагу нащадками.
Росіє, опам’ятайся! Проснися, вжахнися від усвідомлення того, де ти зараз, якою ти стала, Росіє!! Зупинися, оглянься, усовістися, почни жити, Росіє.
Якщо ж ні, то нехай ріки крові затоплять чорну свідомість твоїх виродків, і тоскний крик-стогін російських матерів розірве навпіл ваше чорне небо, жахаючи світ, і Кара божа впаде на ваші хворі голови, і не вистачить сибірської тайги вам для трун, і чорні хмари трупоїдів опустяться на вашу землю, закривши собою сонце, день на ніч перетворивши, і земля ваша вкриється неупокоєнними кладовищами аж за небокрай. Щоб на тисячоліття прокляли Той день, коли ступите на нашу землю... .
