Здається мені, що найулюбленішою забавою людей є пошук винних у своїх власних прорахунках. Якщо запитати алкоголіка, чому він знову «зірвався», обов’язково почуєш про жінку-стєрву, про начальника-гада, про те, що діти його бідного не розуміють.   Історії інколи бувають настільки правдоподібними, що хочеться повірити. Але досвід нам підказує, що після того, як його виженуть з роботи і покине жінка з дітьми, він пити не перестає.
 
Так само можна почути дуже цікаві і аргументовані пояснення, чому неможливо зробити те, чого робити чомусь не хочеться. Я, наприклад люблю питати заміжніх жінок,  чому у них всього одне, чи двоє дітей. Майже завжди чую одну і ту ж геніальну відповідь:  «З нашими українськими доходами більше не прогодуєш». Теж ніби логічно. Але тоді чому в бідних африках-індіях-китаях жінки народжують раз на рік, а в багатих америках-австраліях-європах – раз на життя? Вчені вирішили дати відповідь на те питання. Проаналізували купу показників по всьому світу і дійшли до висновку, що кількість новонароджених дітей у громаді пов’язана з кількістю освічених жінок у тій громаді. Чим більше тих освічених жінок – тим менше дітей. Освічена жінка прагне до самореалізації, а звинувачує у всьому гроші. Хто прагне спростувати висновок тих вчених – мусить для аргументації знайти країну, де був би високий рівень освіти і висока народжуваність одночасно. Я не знайшов.
 
Крим теж слізно плаче, що бандерівці знущалися над ними. Мучили супостати  насильницькою українізацією, жити не давали. Скасовували закони, які Криму не стосувалися. І далі лякали, лякали, лякали. Жахи навіювали. Певно, так воно й було, якщо бідні кримчани налякалися до повного заціпеніння.  Ніби й знають Путлера і його порядки, але не бояться. Бо той по рускі балакає. Свій, значить, защітнік.
 
Чесно кажучи, мене мало хвилюють ті, хто під крило Путіна просяться. Хай ними психіатри займаються. Мене непокоять ті, що не хочуть до Росії, але вважають, що сепаратистські настрої є результатом надто жорсткої українізації.
 
Озирнімося довкола. Ми не перші з колишнього СРСР стикнулися з такими неприємностями. Кишинів мав проблеми із Придністров’ям,  Тбілісі – з Абхазією та Осетією, а тепер – ми з Кримом. У всіх цих (зазначу – без виключення) випадках Росія втручалася у внутрішні справи суверенних держав, захищаючи «русскіх і рускоговорящих». У всіх цих випадках Росія отримала контроль над територіями, де був високий відсоток російськомовного населення. Сюди можна додати і Білорусь. Там місцями компактного проживання російськомовних є всі міста, тож Росії довелося брати всю країну. Навіть з Лукашенком «в нагрузку».
 
Без втрат видертися з обіймів старшого брата вдалося Естонії, Латвії та Литві. Саме в цих країнах активно проводилася дерусизація. Батогом і пряником. Якщо не з’їсте пряника, то отримаєте батогом. Пряник з’їли майже всі. Як не дивно, саме це їх і врятувало від «захисту» Росії.
 
Чомусь напрошується висновок, що, якби всі, хто не хоче до Росії, заговорили українською, інцидент вичерпався б. І проблема розсмокталася б сама собою. Легшою стала б ідентифікація «свій-чужий». Ті, хто плаче за Росією, відразу почули б, що знаходяться у меншості. І покинули ту марну справу. І взялися б за роботу по розбудові нашої країни, замість того, щоб мітингувати і товкти одне одному пики. Як мінімум.
 

П.Н. А взагалі то я не розумію Путіна. Якби Крим лишався в складі України, він був би надійним антинатовським і антиєвропейським якорем, який при розумній політиці ще багато років тримав би нас в орбіті Москви.