Якось похапцем виходить...
  
   День. Їду на Майдан. Море людей, у багатьох- квіти в руках. Час від часу на ескалаторі:
   - Слава Україні!
   - Героям слава!
  
   До них, до героїв, люди й їдуть.
  
   З динамиків ескалатора лунає сумна музика. Настрій відповідний.
  
   Вщент забиті людьми Майдан, Хрещатик. Чорна від кіптяви будівля Будинку Профспілок. Не працює годинник на башті, до якого звик, як до рідного...
  
   Люди поминають героїв. Вони були ось тут, Вони боронили нас. А самі пішли. У Небесну Сотню. Захищати нас згори. Море квітів, свічок. Жінки, та й не тільки, витирають сльози.
  
   Бійці Самооборони регульують людський рух. На Європейській площі людей не менше. Свічки, квіти... Пробач мені, Господи, але я не зможу ні забути, ні пробачити вбивства. Я заспокоюся тільки тоді, коли знатиму: вони отримали, що заслужили. Вже зараз вони підіймають істерику, благаючи Росію та Білорусію пустити їх, сховати, дати відсидітися. Не відсидитеся. Ми чекаємо на вас. А коли набридне чекати- знайдемо. І ніхто не втече. Бійтесь, нелюди.
  
   Пробач мені, Боже, я тільки людина, я не можу вибачити звірам.
 
   Палатка з надписами "ДОНЕЦЬК" та "МАРІУПОЛЬ". На ній саморобний плакат: "Український націоналізм- це стан душі, незалежний від мови". Респект, хлопці.
  
   Йду до Поштової площі. Попереду йдуть двійко діток, років 6-7, з протигазними сумками через плече, зі стрічками кольорів нашого прапору. Вони йдуть за чоловіком у камуфляжі, що несе на руках ще одне хлоп"я, років, мабуть, п"яти. Дитина у касці. Мабуть тато- в Самообороні. Обганяю їх, розмовляючи з дружиною по телефону, в розмові згадую Овоча. Чоловік із дитиною на руках повертається обличчям до мене:
   - Не знаєте, є новини, де падло ховається?
   - Ні, нема, на жаль...
  
   На Поштовій стоїть машина ДАІшників із прапорцем "Автодозору".
  
   Дякую, Господи, за те, що я- українець.