Конфуцій бажав своїм учням, щоби вони не зазнали життя в епоху змін…
Мені 38 років. Я майже все своє свідоме життя живу у епоху змін.
Перший раз я почула про те, що скоро все зміниться, коли мені було шість років. Це був листопад 1982 року.
Мама з татом обговорювали необхідність вступу батька у партію комуністів. Мама були проти, що це зайве, тільки лишні обов’язки, які займуть вільний час. Тато аргументував, що це дасть йому кар’єрного росту на заводі (тато працював у «гарячому» цеху заводу Арсенал», та, в свою чергу, зростання зарплати, щоб відпала необхідність працювати на другій роботі вантажником ночами, щоб його діти не ходили в «ширпотребі» та не їли всяку гидоту, а мали можливість хоч і в комісійних або «по-блату» придбавати щось більше пристойне. До цього я ніколи не чула, щоб батьки сварились…
Наступного ранку пагорби Печерська аж дзвеніли від гудка заводу Арсенал. Помер «дарагой Леонід Ілліч». У вестибюлі школи встановили величезний портрет Брєжнєва. Весь навчальний день біля портрету стояла почесна варта. Двоє піонерів та двоє жовтенят із найкращих та найактивніших учнів. Кожні 30 хвилин зміна варти.
Я була горда, що також відстояла свої 30 хвилин. Але вдома батькам було не до моїх гордощів… Вони говорили, що тепер все зміниться…
Але особливих змін для шестирічної дитини у житті так і не сталось. Все було як і раніше.
До речі, тато так і не став комуністом…
Наступного разу зміни почали наступати у 1985 році. Реформи Горбачова. Усі зміни у моїй пам’яті пов’язані у тодішній боротьбі влади із надмірним вживання алкоголю населенням СРСР.
Найяскравіше викарбувались у пам’яті черги у лікеро-горілчаних відділах гастрономів, рейди міліціянтів у селі під Києвом, у якому жили мої бабуся та дідусь, у пошуках «самогонщиків». А ще те, що моя тітка, продавець у лікеро-горілчаному відділі центрального гастроному районного містечка на Київщині, стала дуже поважною особою…
Зміною не тільки навколишнього життя, але й зміною свідомості стала для мене, чотирнадцятирічної дівчинки «Революція на граніті» у 1990 році. У далекому дев’яностому році я почала розуміти, що людина може здійснювати якісь вчинки не лише задля задоволення власних потреб та бажань, а й заради інших людей, заради їх волі, свободи…
Пройшов рік, і знову зміни… 19 серпня 1991 року, на Спаса, ми з бабусею були на службі у храмі Бориса і Гліба у Василькові… Я й досі чую слова бабусі нашій сусідці: «Щоб би не було, головне щоб не почали стріляти…». Я тоді ще не зрозуміла змісту сказаного…
Наступний виток змін відбувся не стільки у моєму житті, скільки у моєму світогляді. У 1999 році я в деякій мірі була причетна до передвиборчої компанії одного з кандидатів на посаду президента України, після чого я перестала читати будь-які періодичні друковані видання, за виключенням журналів для жінок.
Я зрозуміла, наскільки політика є брудною справою, зрозуміла, що це те, чим я не маю бажання займатись ніколи…
Але…, якщо ти не займаєшся політикою, то це зовсім не означає, що політика не займеться тобою…
Прийшов 2004 рік. На цей момент у мене вже визріла мета – виїхати з країни, бо життя тут безнадія… Як пізніше я зрозуміла, що то ще була не безнадія…
До цього року, я не особливо звертала увагу на сьогодні, 22 лютого 2013 року, уже фактично екс-президента… не можу себе змусити навіть прізвище його писати… Але один пан у його оточенні мені сказав за нього досить багато… Азаров. Я зрозуміла, якщо ця людина однією з ключових фігур у команді, то цей командир моїй країні не потрібен… і почалось…
Рік наколотих апельсинів, хм… смішно згадувати, їй Богу. Рік, який приніс злети як повної безнадії, так і неймовірної надії. Рік, в який мабуть тільки немовлят, та тих, хто знаходився у комі, не торкнула політика. З ранку до вечора на роботі, після роботи на Майдан. В офісі згодилися тижневу зарплату віднести на Майдан. Зібрали, передали…
Яка ж радість наступила, коли ми перемогли… Чи перемогли, стало зрозуміло пізніше…
В цей рік я стала справжньою патріоткою своєї країни, я зрозуміла, що люблю свою Батьківщину понад усе…
А далі закрутилось-завертілось… Зради, злуки, меморандуми, все, що з кожним днем одвертало од політики взагалі… Моя люба, моя дорога Батьківщина почала повільно скочуватись у морок… Маленький вогник надії на початку 2010 року, і знову морок…
2013 рік. Ми йдемо в Європу, але… м’яко стелили, жорстко спати. Нема віри, ну хоч стріляйте нема…
Приїхала з відрядження 29 листопада 2013 року, вже відомо що «непорозуміння» «прокатало» Україну з євроінтеграцією… Очікувала, відверто не розчарована, бо розуміла, що не з цією особою ми потрапимо до кола тих, хто сповідує євроцінності…
Ранок 30 листопада… Чому? Навіщо?... Картинки на сайтах інтернет видань здаються безглуздими… Розум не здатний сприйняти… Віче… Невже ми зможемо щось змінити? Невже все не так безнадійно? День за днем, Євромайдан стає звичкою. З понеділка по п’ятницю у відрядженні, у суботу на Майдан, то з грішми, то з ліками, то з харчами… Віддам Майдану матеріальне, та візьму духовної наснаги. Такого відчуття безпеки та благоденства я, за свій вік не відчувала ніде, крім маминих обіймів. Після Майдану у храм… У храм за надією… Надія…Так звали мою маму… Надія спочатку на здоровий глузд очільників країни, потім надія на єврочиновників, останньою була надія на диво…
Далі пішла низка днів, у які думала, що гірше цього дня не було й не буде… Але диявол вміє здивувати не гірше за Бога…
Кожного разу начебто про щось домовились, начебто щось має змінитись… Але є одне але… постійно розумієш, що вони брешуть…і чого ж я знов не помились, досадно…
З 18 лютого здалось, що пекло змінило свою адресу, та прописалось у серці Києва… Дим, вогонь, стрілянина, стогін, плач… В душі кривава рана… Боже, помилуй нас… Кожен наступний день ще кривавіший за попередній… Серце саднить... Слова матері загиблого хлопця: «Нет, они не должны умереть. Это очень легко. Эти су..и должны хоронить своих детей каждый день!». Жалобні молебні уже другу добу на Майдані… Душать сльози, дихання спирає…
Хочеться дива… але дива не стає… Небесна сотня… вони стали безсмертними…
Вони нас змінили…Занадто пишномовно…Вони мене змінили… Якщо є такі люди, моя країна ще має шанс…
Зміни… Майже 30 років мого життя припали на ті, чи інші зміни… Я не вважаю, що життя в епоху змін є прокляттям, як вважали древні китайці.
Я хочу жити у час змін… Єдине, що я не хочу і ворогам побажати, щоби зміни мали ціну людських життів, материнських та дитячих сліз…
