Європа чемно дозволила нам стояти на Майдані. Скільки завгодно. Якщо мирно. Інакше – будуть санкції проти організаторів заворушень. Кажуть, що мусимо домовлятися і переконувати.
 
А як можна домовитися з тим, хто розуміє тільки силу? Як можна переконати лисицю їсти виключно овочі?
 
Влада використовує всі методи, які приходять їй на думку. Від законних до незаконних. І довести незаконність дій влади ми не можемо, бо всі механізми визначення тої незаконності знаходяться в руках у тієї ж влади. Нам можна лише стояти.
 
Сотня зайців може скільки завгодно мітингувати біля однієї з нір лисиці. А та тим часом буде через інший вихід бігати у найближчий курник. І час від часу смикати зайців, які надто далеко відійшли від натовпу мітингарів.
 
Хотілося б, звичайно ж, щоб Європа голосно тупнула ногою і гримнула дверима перед носом верхівки влади і олігархату. В принципі, це єдиний варіант мирного розв’язання проблеми. Але… Давайте спробуємо подивитися на ситуацію очима тої Європи. Що їм звідтіля видно?
 
Ніби то можна натиснути на олігархів, щоб вони вплинули на Януковича. А він їх послухає? Податкова, митниця, міліція, суди, прокурори -- поки що в його руках. При таких розкладах прикуп вже не цікавить.
 
А ще з Європи бачать в Україні три групи людей. Екстремісти з одного боку, екстремісти з іншого, і величезна група тих, кому пофіг.
 
Екстремісти з боку влади не виглядають агресивними. Команди їм віддаються тишком, у вузькому колі, або за допомогою спецзасобів зв’язку. Вони намагаються діяти непомітно, поза об’єктивами камер і фотоапаратів. А, якщо ж попадають у фокус, то завжди можна сказати, що то були майданівці. Технологія випробувана і обкатана ще загонами НКВС на Західній Україні. Всі, звичайно ж, все розуміють, але доказів нема. Та й не звикли у Європі до того, щоб влада настільки нахабно брехала.
 
Екстремісти ж з боку опозиції все роблять під прицілом телекамер. Заклики до зброї транслюються ЗМІ. І не тільки заклики, а й всі плани опозиції. Противник має достатньо часу на приготування до адекватної реакції. За будь-які дії, які влада вважає незаконними, активісти сідають на лаву підсудних. Якщо ж людина не закликала ні до чого протизаконного, але заважає владі, у останньої достатньо засобів, щоб довести те, чого не було. А в Європі звикли вірити доказам. Та й основу, кістяк небайдужих від опозиційного табору складають люди, які шанують Степана Бандеру і вважають себе його послідовниками. Нагадати, за кого вважають Бандеру європейці-поляки?
 
Тепер про третю, найбільшу групу. Про тих, яким пофіг. Цікаво те, що вони теж пофіг Європі. Мовляв, якщо сидите в лайні по вуха і тим тішитеся, то тіштеся далі. Ми за вами позітхаємо.
 
Згадався один реальний випадок з життя. Батько, пропивши весь аванс, на решту купив дітям цукерок. У тому, що нІчого їсти, він звинуватив, звісно ж, дружину. Старшенький син став на бік матері, бо вже міг аналізувати ситуацію. А меншенький, полюбляючи цукерки, вважав, що любить батька. Як у відкритому сімейному протистоянні можна покарати батька, не зачепивши почуттів молодшого сина?
 
Так і у нас в Україні. Доки пів країни буде підтримувати Януковича, доти він буде міцно сидіти на своєму троні. І Європа не втрутиться.
 
Що ж робити? Відповідь одна – переконувати тих, кого можна переконати. Тих, хто вже сумнівається у правильності політики партії. Але не лозунгами «Зека – геть». Тут треба діяти тонше. Чи  часто ми прислухаємося до тих, хто силкується нас у чомусь переконати? Надто різкі намагання прищепити нам свою думку викликають рефлекс, подібний до рвотного. Психіка вибудовує бар’єр, за яким ми перестаємо чути співрозмовника. Людина найкраще прислухається до інформації, яка направлена не прямо на неї, а повз. Та й інформація повинна бути достатньо м’якою, щоб, дотримуючись протилежних поглядів, можна було її сприйняти.
 
Наприклад. Група з двох-трьох чоловік їде у громадському транспорті. Звичайно ж, не кажучи нікому, що вони знайомі. Один із них неголосно обурюється бардаком, який розвела влада в країні (області, місті). Інший із групи, заперечуючи, питає, чи є кращі кандидати? Зав’язується розмова, в кінці якої «незадоволений» «переконує» своїх «опонентів», що сидячи, засунувши язика в одне місце, свого життя не зміниш. Надто експресивним опонентам з «не своїх» потрібно чітко давати зрозуміти, що ніхто не збирається вести з ними дискусію. Вони нас не цікавлять. Мета – вуха тих, хто їде мовчки. І, якщо переможець дискусії буде виглядати соліднішим (одяг, мова, спокій, впевненість) за своїх підставних опонентів, то «ті, що їхали мовчки» у випадковій суперечці в наступному транспорті вже не будуть мовчати. Вони будуть аргументувати тезами переможця. І наступної неділі на Віче у Вашому місті буде значно більше людей. А це може стати сигналом для Європи.
 
Я розповів, як бачу це я. Можливо, вам сподобається трохи інший сценарій. Ви теж можете його написати. Тема і різкість незадоволення владою у «суперечці» залежить від міста і області.
 
Треба щось робити, бо той пат може зненацька обернутися нашим програшем.