Час стиснувся,  зжався. Тиждень – доба,  доба - година…
 
1968. Був такий рік. Біля монумента Лєніна на бульварі Шевченка була кав’ярня.  І була у неї назва – Донецьк. У мене був зріст 180, вага 52, в той день я чи не вперше пив каву не в райцентрі з алюмінієвої каструлі,  а в Києві з напівавтомату. До мого  вертикального столику підійшов кремезний такий хлопець зросту десь 185, або навіть більше, та вагою десь 85 кг теж з чашкою кави. В нього, як і в мене, ще не було вусів, лише пушок.
 
Ми пили каву і дивилися у вікно на бульвар імені Шевченка, на якому стояв Вова Ульянов, по якому їздили автомобілі з рогатими оленями на капоті.
 
Якщо стоїш з кимось за одним столом з кавою, то виникає напруга – це відомо.
Я напругу зняв першим – щось сказав несуттєве. А що можна було сказати влітку 1968-го? Погода, каштани…
 
Виявилось, що його звуть Вітя, що він майбутній абітурієнт.
 
Вітьок! Я теж! Який вуз? Який факультет? Та ти шо -  КПІ, теоретична механіка?  А може на радіофак?  Це ж майбутнє – космос, телевізія, радіолокатори проти клятих США!
 
Вітя сказав, що він не дуже добре вчився, але соображал.  Я розповів йому про те, що існують такі хреновини з трьома ніжками, що звуться транзисторами і що вони перевернуть світ. Ми з’їли ще по беляшу по 19 копійок.
 
Мы говорили по-русски.
 
Наступного дня ми подали документи на радіофак, де конкурс був десь вісім на місце. Ми набрали по 13 балів з 15 і вступили.
 
Мешкали в гуртожитку на одному поверсі, харчувались, як всі,  в студентській столовці «У Хазіна» - 51 копійка за комплексний обід: борщ, коклета з пюре та  ложкою вінегрету, стакан компоту.
 
У Казахстані, в стройотрядє я місив на бетономішалці   розчин для каменярів. Вітьок мені підкидав пісок. Професор, саме той, який зараз є тут, займався логістикою, менеджментом  та культурними зв’язками з місцевими мешканцями: казахами, німцями, інгушами, українцями, рускіми. Це був Кустанай.
 
Ми закінчили політех. Хто куди. Київприлад, Сатурн, Радіоприлад, Еталон, Електронмаш, Ленінська Кузня, Гідроприлад, Квант… Де вони зараз?
 
Ми щорічно збираємось, щоб згадати ті часи. Щоб пом’янути  тих, кого вже нема.
--
Але Вітька серед нас нема і не було ніколи. Він плод моєї фантазії.
--
Я тут відомий як соплєжуй та толераст, який намагається видавити сльозу.
У кожного своя місія.
--
Сьогодні, пару годин тому був на Майдані, на Грушевського.  І не один. Щойно слухав  сцену Майдану.
Щоб ні казали скептики – сьогодні була впевненість в перемозі. Десятки дзвінків з областей, з районів…
--
Вітя!  Сьогодні в тебе ще є шанс залишитися в історії якщо не ангелом, то не двометровим центнером лайна з пазурами та іклами диявола.
 
Пішли всіх тих медведчуків, клюєвих, путіних та всю цю свору уойбків нахуй і я сам змайструю тобі німба з драйверами та світлодіодами.
 
Звісно – шансів на те, що це станеться – майже нуль.
 
Але ж, Вітя, і шансів на те, що ти з’явишся на світ, теж був майже нуль.
 
Бо світ – це охуєнний простір в метрах – десь 10 в 57 ступіні, в часі – десятки мільярдів років. А у твого папи було мільйон сперматозоїдів…
 
Стань Вітя, блядь, на коліна і скажи: каюсь, каюсь, каюсь…
 
Вітя! В твоїй країні 45 мільйонів народу. Екватор землі  десь  40 мільйонів метрів. Уявляєш? Це, якщо би взялися  за руки хоча би 40 мільйонів, то ми би опоясали всю земну кулю.
 
Вітя! Ти розумієш, що ти, як і ми всі, через декілька десятків років будемо лише файлами у всесвітній пам’яті? Невже тобі похуй, яким ти залишишся у тих файлах? І чи ти щасливий на тому засраному золотому унітазі, де ти навіть пукнути вільно не можеш, бо там стоять датчики, які транслюють ті звуки на пульти охорони…
 
Вітя! Тобі виставляють ультиматуми. Я не виставляю, бо наші з тобою сили нерівні, а на фізичному рівні я лише один з тих, хто замикає екватор.
 
Але є ще нефізичне. Це навіть не мораль – я не люблю цього слова.  Просто  в тебе має бути відчуття, що ти ще людина, а не ублюдок.
 
Збережи своє життя! Ще є шанс! Йди!