Усе дарма…
Саме це відчуття  тривожить мене останнім часом.
У Києві йде кровопролитна війна народу з владою. Гинуть люди. Руйнуються людські долі.
А заради чого усе це?
До чого все це призведе?
Усі ми, звісно, прекрасно розуміємо, що ця влада мусить піти. Багато хто ще й скаже, що піти не кудись там, а прямісінько на розстріл. І думка ця буде підтримана.
Але що ж буде після цього? Хто прийде до влади? Всі ми вже прекрасно бачимо, що кожен з лідерів опозиції хоче покласти дупу в президентське крісло не заради того, щоб допомагати народу…  Ніхто вже не вірить ні Яценюку, не Кличку, ні Тягнибоку…
Що буде далі?
Революція 2004-го програла. У кріслі гаранта опинився Янукович. За це всі дякуємо його корєшу і падєльніку Віті Ю.
Якою ж буде доля Майдану 2014-го року?
Я не бачу перемоги Майдану 20014-го як такої.
Хоча би через відсутність лідера. Це вже не кажучи про Лідера.
Хто би з отих «лідерів» на сцені не прийшов до влади, він ніколи не стане виразником нашої волі. Щодо цього не має бути ніяких ілюзій. Усі вони працюють лише на рейтинг.
Нових же лідерів Майдан не народжує. Усіх неформальних лідерів, наче спеціально, убивають.
До речі, це нам вже не в новину. Україна давно де-факто не має лідерів. Ще з тих далеких часів, коли дивним чином вимерла майже вся українська шляхта.
Зараз цей процес продовжується. Добрі люди, щирі душею, з лицями, які не викликають відрази, на відміну від облич опозиціонерів, гинуть. Певно, тому, що йдуть воювати, тому, що не бояться загинути за Україну…
Проте чи не будуть марними ці жертви?
Адже недарма казав старий бандерівець Семен Сорока, що якщо й гинути на війні, то лишень з користю для України.
Звісно, я до останнього сподіваюсь на краще.
Звісно, я волів би вірити в перемогу.
Та важко вірити в неї, коли все йде таким чином…
Тримаймося. Молімося. Сподіваймося на краще.
Дасть Бог, буде й перемога.