...правду варто казати вголос, без цинізму й якоїсь дебільної втіхи: "вони дурні - а я розумний". Боротьба за свободу кожної окремої людини - свята справа. Гадаю, що в цім і є сенс буття людини. Вищого сенсу немає. Для мене це віра, найбільша релігія світу. Боротьба за політичні свободи людських спільнот теж заслуговує на повагу. Саме в такому порядку: спочатку вільна людина - потім вільне суспільство - наприкінці правова держава, створена цим суспільством. В той же час не всі розуміють, що свобода людини - необхідна передумова всіх решта похідних свобод. "Свободи" зібрань, слова, совісті тощо ніколи не будуть свободами, якщо люди, які мали б їх використовувати сами хоч трохи невільні, не розуміють власну відповідальність за власне життя (і смерть - авжеж, так за власну смерть, за віддання власного життя за щось чи за когось). Приклад: в перебудову багато було тлуму, криків, зібрань і сутичок, а ніц путнього з того не вийшло, ніякої демократії. А чому? Радянська людина була глибоко (істотно) невільна. Сама ж демократія - не дар. А форма прояву суспільної свободи, суворий іспит: а чи вільні всі ті, хто її оголосив, декларував і має щодень застосовувати. Ні, вони не були здатні ані осягнути сутності демократії, ані поводитися демократично, мати демократичні інститути. В цім трагедія тих нещасних людей.
 
   Трагедія, бо сами вони не цілком у становищі власному винні. Вони ніколи не билися за свій бізнес, майно, родину, вони не пройшли жаскої школи виживання, коли треба покладатися виключно на самого себе. Можна сказати, що вони не винесли уроку з побудови капіталізму та буття за капіталістичної дійсності. Вони ввесь час (левова частка з них) були підданцями, гвинтиками, жертвами, сірою скотиною на забій. В перебудову їх було кинуто, наче зі стрімчака - в омут. Хто випливе - той і молодець. Хто втопиться - за ним не заплачуть. І що? Виплила жменька підлоти (олігархи - по-науковому), решта почали волати, стогнати, дістали жах. Вони налякалися невідомості, невизначеності, негарантованості, первісного лісу, де мали би сами облаштовувати власне життя. Вони отримали щеплення проти демократії та свободи. Більшість з них, майже 99 відсотків. Тепер із цим страхом вони живуть у начебто незалежній Україні. До речі, вони й незалежності не розуміють, все сподіваються на теплу ванну, на те, що добрий цар, президент чи вождь має їм щось гарненького подарувати (пенсії, пособія, пільги, дешеву їжу, затишні халупки). Вони (переважно на Сході) все ще пенсіонери (клієнти) держави (хоча вже нема тої рад. держави, яка буцімто декларувала та щось їм такого обіцяла). Вони нагадують налякане стадо, яке женуть прерією з Техасу - в Канзас. Блискавка, запах пуми, чи раптовий постріл - все це може так налякати стадо, що воно кидається бігти, очманіле й бездумне. Все та всіх топче, собі на шкоду.
 
   Й ось цих людей - кожного зокрема - треба вчити свободі. Терпляче, обережно (аби не налякати), грамотно, ефективно. Хто цим займеться? Вголос тебе питаю: хто поведе рабів і пострабів до верхів'їв вільного буття людиною?
 
    Вголос про це треба казати: щоб зробити з них європейців, спочатку їх необхідно привчити митися. Тобто гігієна тіла має стати бездумною, не викликатися надзусиллями розумовими чи моральними імперативами.) "Пане! Від вас смердить!" Так треба казати - теж вголос. Ти знаєш, що за статутом легіонів кожен римський солдат мав мати в ранці мочалку та квача - щоб мити регулярно тіло та дупу після відправлення природної потреби? Не мав - його карали так само, як карали за втрату зброї чи військовий непослух. За 2000 років європеєць миється автоматично, не тому, що буде покараний за бруд. І так рухалась цивілізація: різки, різки і ще раз різки. Зате в Європі тепер немає смороду. Це тобі кожен скаже, хто перетинає кордон із Європи до України: вдома знайомий сморід, який береться нізвідки при перетині кордону. Кажу вголос про таке, бо воно добрий тест, чи ми європейці.
 

    А вчити чистоті думки, морального звичаю, чуття та чину - куди важче. Отже, ще раз питаю вголос: хто за цю невдячну працю візьметься? Хто відповість за її здійснення? Де той командир (лідер, вождь, харизматик) - курва мама його засрана???
 

    Протест - екзистенціальна межова ситуація. Дечому навчить і він - екстремально. Але щоб навчив - треба зберегти навчених од заглади. Ось тут потрібна організація.
 

   Відтак скажімо вголос разом: переступити страх перед якимось беркутом - це мала справа. Велика справа - кинути боятися бути вільною людиною. Поважають і за малі справи. Але за велики - не буде поваги. Знаєш чому? Вільні люди вже не зрозуміють як можна жити інакше: в брудах-смородах, кайданах, страхах, жебрах. За що ж тут поважати, якщо інакше навіть уявити не можеш, щоб так жити. Вільні люди вирішуватимуть інші завдання: стати великою нацією 21 сторіччя, збагатити себе й світ набутками мислення, ділання, мистецького хисту. Про того, який їх вивів на цю путь, вони намагатимуться не згадувати занадто часто. Бо ж це такий сором: не було того, не було, ніколи й нігде!
 

***
  
 
    ...Як ти встиг зауважити, мене теж трохи роз'ятрило оте твоє "не можна вголос".
 
    Коли б ми вголос казали правду, то не жили б і зараз у такому багні. Але це дуже важко, погоджуюся. За ментальністю вже давно став галичанином, якому гидко бачити наддніпрянські реалії. Бач як. Оті наддніпрянці тілько й роблять, що голосно шматують Україну (хоча наразі й виключно язиками). Вони вже подумки відділили Донбас. А я гадаю, що відділяти треба запроданців і пустобрехів. На Донбасі ж є щирі українці й кидати їх напризволяще було би національною зрадою. Краще вже вивести до виходку жменьку маланців-крикунів і там їх тихесенько втопити. Було би більше користі для діла.
 
    Ти гадаєш, брате мій, що в мене нема спокуси викинути гасло: "За незалежну ЗУНР (у складі Галичини, Волині, Буковини)" ? І здійснити практичні кроки для цього?
 
    Є така думка. Сумна, а водночас і реалістична. Нам, західнякам, стало б легше жити, не муляло б щодня кацапське море наддніпрянське.
 
    А відповідальність перед нащадками? Вони ж нас проклянуть!
 
    А пам'ять героїв УПА? Ми ж би їх зрадили.
 
    А братерські почуття до таких, як ти? Ми ж би кинули тебе на самотнє життя із кацаписьками - на загибель. І це теж зрада.
 
    Велика Україна - наш хрест, Голгота. Хай уже нащадки помоляться за наші душі, які ми склали в офіру для соборної України.
 
    Отакі журні рефлексії. Мій час добігає закінчення. Щонайменше - цього року. Як буде далі - побачимо.
 

***
 

 

   Старішаю й починаю вибачати людям їхні природні нахили. Вони ж бо природні. Люди не можуть по-інакшому. Подекуди (але нечасто, дуже й дуже рідко) їх вдається кудись направити, якось конструктивно полагодити. Мабуть, навіть такі спонтанні успіхи вартують витрачених зусиль, мейбі. За розвиток людства в цілому відповідальні ж не маси, лише навернені одинаки. Мені за кумпана зараз Корнелій Тацит - він зі мною годиться з цього питання. Життя - річ сувора: сама собі виносить присуд і вирок. Як прожив - така й слава за тобою подорожує. Головне: не людська слава, що намагається ославити. Важлива тільки самооцінка з найвищих критеріїв. З цього погляду всі ми чимсь недолугі, одні більше - інші менше. Тільки смерть неминуча ставить попід стінку розстрільну. Пам'ятаючи про це треба жити в напрямку до смерті. Мати її перед очима, а не так, щоб вона все заступала. Кожен живий прояв вартує, щоб його вгледіти та поцінувати. Не сентиментально. Скоріш відсторонено, по-філософському, з певної височини, куди встиг видертися. Нещасні сучі діти - казав Фолкнер. Отут закладена й любов, і гнів присутній. А краще було б без роздратування.
 
    Наприкінці "Лева узимку" Пітер О'Тул (Генріх ІІ Плантагенет) кричить, розкинувши руки, до Елеонори Аквітанської: "А знаєш, мені здається, ми ніколи не помремо..." А Кетрин Гепберн віддає йому цілунок здіймаючи руку з далечини, вона згодна.)
 

***
 

 
   Пробіг отой з великими жовтогарячими цифрами 13 через усю синю спину, чи простував він пусткою, де водиться всіляке гадьо? А чи руїну прорікав? Гадаю, що його наступник буде щасливішим, бо майбутнє не вирішено наперед, усе залежить од нас самих. А деякі ознаки оздоровлення людської свідомості наявні. Вільні люди потроху приходять в Україну. Ще їм важко, трудно даються перші кроки, з оглядкою, напомацки. Але тверда хода не забариться, бо путь далека.
 

 
    Ну й нам усім щастя-здоровля в році 14-ім, гараздів родинних, відчуття, що ми не сами в цім світі закинуті. Будьмо, пані та панове!
 

П.С. От знайшов віршика, навіяного "Портретом митця замолоду", там є один (із 2-х) епізодів, що краяв мені серця. Прийшов додому юний Стівен Дедалус - спудей єзуїтської бурси. Побачив велику свою родину, яка тільки-но повечеряла. На столі крихти хліба, калюжки чайні. Жеброта. Він мав змогу вчитися сам-один, а старші та молодші брати і сестри не дорікають йому жодним, просто його люблять. І найменший хлопчик заспівав пісню, інші підхопили. Не зчувся Стівен, як уже й він долучив свого голоса. Вони співали й були чимось більшим, ніж жменька замучених злиднями сіром. Це промовляла їхня звичаєвість, нація прагнула вільного життя. В своїм домі, своїм розумом, в радощах і в горі...
 

одвічних цінностей почуєш на зачин,
як діти, повечерявши, співають:
країни сину - не чужий - ти не один,
брати і сестри вдома жить жадають
 

***
 

   Христос ся рождає!
 
   Витримка потрібна, навіть дуже, ти правий. Я вже півтори доби займаюся марудною працею: витягаю інформацію з баз даних, які потрібні з утилітарною метою. Руки терпнуть, ув очах тьмяніє світло. Є в тій інформації й море адрес із цілої України. І назви вулиць - наче вирок тим крикунам, які хотіли б відрубати Донбас, відлучити його від України. Збруч, клятий Збруч! Уже Проскурів чи Вінниця "виблискують" повним спектром радянської, комуняцької, російської ментальності. Наче й не було 20-ти з гаком років по погребові срср-а. Віриш чи ні, а я відчував, що божеволію, гортаючи ті сторінки, сотні, навіть декілька тисяч. І це Правобережжя - не Донбас! Не Крим! Не Луганщина чи Донеччина! Імена катів України, садистів-вождів, комуняцькі символи гулагів і терору. Ленін ленін ленін - ворошилов дзержинський - у кращому випадку: воровські, урицькі, артеми, постишеви тощо - дрібніша сволота.
 
    Ну то де робити розріз чи розруб?! Гадають маланці, що мають у руцях сокиру чи тесак?! Скажеш: назви - то дурня, хто звертає увагу на таке? Ми - люди Заходу - звертаємо. Світ звертає. Людяність і звичаєвість українська - теж. Альбо західна ментальність, західна культура, яку ще елліни наставили нащадкам, погромивши персів майже 25 століть тому. Альбо - дикунство, безкорінність, сервілізм. І в такий спосіб - прислужництво москалям.
 
   І такими ось шляхами має рухатися свобода окремої людини: тим баговинням, крізь тую гниль і тлін. Мертве смердить і хапає за ноги. Непохований труп. Розклад, до якого звикли місцеві оратори. Я не вірю словам від певних осіб. Жодному їхньому слову. Поки тамті роти наминають марципани - вони мовчать, тільки жвакають і хрумкають. Як нажеруться - знову рейвах, крик і танці на кістках.
 
    І на цьому не має права акцентувати вільний духом. Бо зоологічна спільнота завше була і завжди буде. Потім хтось зробить із неї пеніцілін, а чи пробурить свердловину на нафту. І тим прислужиться людству.
 
    Тільки творення нових цінностей потверджує статус свободи людини. Вільний - значить банітований, вигнаний, який не жере у спілці трупи тварин чи думок. Важко тільки тим, хто патологічно зголоднів. Як не лякає тебе простий хліб і вода - жодних труднощів. Але не сідай у те застілля. Щоби себе не загубити межи їдцями.
 

 
    Несвятково якось вийшло в мене. Часом і собі треба нагадувати про таке, щоби не заблукати в категоріях.
 

    Україна - це люди. З людьми завше трудно. Шикувати їх копняками - не вихід. Переконувати терпляче - несила. Коли очевидне треба вбирати в логічні шати. Порнографія навиворіт. Я застарий для таких вправ. Розхвилююся - і здохну зненацька. Так щось нашкрябаю на берегах розумних книг. Щоб не втратити осягнене, щоб думка не втекла в нікуди.
 

<…>