Незнайомому черкащанину,
людині і громадянину,
виборцю 194-го округу

 
Свій шлях до неосяйних вершин культури і мистецтва Мишко Поплавський починав у 70-ті роки минулого століття в сільському клубі, який тоді гордо найменувався Будинком культури.
 
Що таке сільський клуб совкового періоду? Це таке знаряддя ідеологічного впливу Партії на розум колгоспників за допомогою художньої самодіяльності. Самодіяльність - це так називалося. Насправді, ця «самодіяльність» суворо регламентувалася, направлялася і контролювалася. Що цікаво, відхилення від лінії Партії теж називалося «самодіяльністю». І саме за неї найлегше було заробити догану по партійній лінії або взагалі вилетіти з роботи і залетіти куди-небудь далеко.
 
Неодмінним атрибутом і прикрасою художньої самодіяльності був народний хор. Його репертуар обов'язково затверджувався ідеологічним відділом райкому партії: стільки-то пісень про Партію і Леніна, стільки-то про любов до Соціалістичної Батьківщині, стільки-то таких, що прославляють вільний колгоспний труд, ну і пара-трійка народних, але які теж пройшли ідеологічну експертизу творів.
 
Ефективність роботи клубу і, природно, його завідуючого оцінювалася ефектом, який він зумів справити на інструктора райкому партії. Якомога більше народу на сцені (найважливіший показник - охоплюваність народною творчістю колгоспних мас), ідеологічно вивірене оформлення, яскраві національні костюми, голосні і  дисципліновані спів та музика... У вісімдесятих у передових сільських клубах вже застосовувалися сценічні ефекти: світло, колір, звук. Завклубом, який зумів зорганізувати на сцені постріл "Аврори", визнавався кращим.
 
Мишко Поплавський був, безперечно, кращим. Спочатку в районі, потім в області... Вже менш ніж через 10 років від початку своєї ідейно-художньої діяльності він став одним з найкращих завклубів УРСР. За що і був призначений заступником директора самого головного сільського клубу, перепрошую, Республіканського Будинку народної творчості УРСР.
 
Минали роки... В кінці минулого – на початку нинішнього століття хтось прибирав до рук галузі народного господарства, хтось боровся за владу і захоплював великі державні повноваження, хтось своїм особистим бізнесом робив державну медицину, освіту... Мишко ж потихеньку приватизовував культуру.
 
Сьогодні в нього у володінні найголовніший центр культури і величезна кузня кадрів для мистецтв  всієї країни, а саме, Київський Національний Університет Культури і Мистецтв Поплавського. А сам він придбав величезний, чи не одноосібний, вплив на культурні процеси і моду в мистецтвах сучасної України.
 
Сьогодні його сцена - це не скриплячі підмостки сільського клубу, а найбільші, самі чудові, самі центральні культурні арени країни...
 
Вулкани фонтануючого вогню, море світла і феєрія колірних ефектів. Найсучасніші сценічні наука і техніка мобілізовані по повній. По саме не можу!
 
Розміри і так неосяжної сцени за допомогою спецефектів розсунуті до ширини і глибини українського степу. І цей степ до самого горизонту забитий прекрасними  довгоногими жіночими тілами. Вони граціозно рухаються, скачуть, літають, повзають… Здається, з небес лунає велична, що хапає за найпотаємніші органи сприйняття, музика. В якій легко вгадується вічна  тема сала, борщу, кропиви і юного орла.
 
І ТУТ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ВІН. УВЕСЬ В БІЛОМУ.

Елітна публіка в залі в захваті і екстазі!
 
У мої далекі студентські роки, щоб прикольніше розповісти про якийсь срач, ну там, п'янку, учасники якої нажерлися до поросячого вереску, або просто  непривабливу історію, свідком або діючою особою якої довелося побувати, треба було десь посередині оповідання вставити: «І тут з'являюся я. Увесь в білому».
 
Сприймати несерйозно подібні «картинки» могли дозволити собі тільки легковажні студенти. Начальник сільського осередку культури, що працював в тісній змичці з ідеологічним відділом райкому партії, апріорі, повинен був бути людиною дуже серйозною. «Теза» «І тут з'являюся я, увесь в білому», яку, не сумніваюся, він у ті далекі часи чув, глибоко засіла у підсвідомості і стала парадигмою усієї діяльності і творчості сьогоднішнього символу культури України.
 
Так, Поплавського, усього в білому, сьогодні так багато, що доводиться констатувати, що він став символом культури і мистецтва. Тільки, зверніть увагу: не української культури, примножувачем цінностей та традицій якої є народ, а культури України. України офіційної, держави, влада в якій сьогодні належить Януковичу і його еліті.
 
І сьогодні Мишко робить те ж, що і в молоді роки: засобами мистецтва обслуговує ідеї правлячої партії. Якщо по-сучасному і по-мистецькі, то сьогодні, як і вчора (див. Много доверенного лица кандидата Ющенко не бывает), і позавчора він працює у влади і правлячої партії в підтанцовці.  Тільки сьогодні вже не як завклуб, а як Символ культури і мистецтва. А так як ніяких ідей у сьогоднішньої правлячої партії немає, і інструкторів ідеологічних відділів теж немає, те, як повинні «працювати» культура і мистецтво, Мишко Поплавський вирішує сам: на свій смак, уяву і міркування. Отож.
 
Елітна публіка в залі в захваті і екстазі...
 
А мене, усього такого неелітного, що скромно примостився біля екрану телеящика, долають якісь незрозумілі, аж до непристойних, асоціації. Чомусь з глибин пам'яті спливає дитячий  злий і некультурний жарт. Коли шукалася десь на брудному дворі засохла какашка, загорталася в самий шикарний і яскравий фантик і підносилася поганому хлопчикові або дівчинці з «ненашого» двору в якості подарунка.
 
А ще раптом чомусь видається, що на екрані телевізора не сама-сама велика культурна арена країни, а всього лише сценка зубожілого сільського клубу середини минулого століття з бездарним недотепою-колгоспником, учасником художньої самодіяльності, в центрі. Тільки чомусь все це розрослася до неймовірних розмірів і значущості.  Думається: а от якби опариша збільшити в тисячу або десять тисяч разів? Він, напевно, теж виглядав би грандіозно і велично? Тільки все одно залишився б опаришем...
 
Така вже доля естрадного артиста, що крім вокальних даних (співак), приємного гнучкого тембру (читець), пластичності (танцюрист), він повинен володіти ще й неабиякою зовнішністю і класною фігурою. Ці елементи необхідні для створення атмосфери свята, привернення уваги і розташування до себе глядача. Бувають, звичайно, винятки. Дивився і слухав я давним-давно наживо Валерія Ободзинського. На жаль, бог не нагородив співака зовнішніми даними. Але про це згадувалося тільки після концерту. Під час самого дійства голос і виконання настільки заворожували, що зовнішність у порівнянні з ними була несуттєвою дрібницею, не вартою уваги.
 
Зовсім по-іншому з  Поплавським. Хочеш, не хочеш, але в першу чергу очі зупиняються на напудреному, намакіяженому з вищипаними бровками поросячому фейсику. Фігура - мішечок кіло  десь під 80. Потім слухаєш голос... Колись людині без вокальних даних, що намагалась помучити слухача своїм «виконанням», говорили: «Тобі тільки сидіти в сортирі і кричати «зайнято»...
 
Так тут і «зайнято!» нічим крикнути.
 
Так і не треба, виявляється, кричати. Достатньо раз сто слабеньким голоском сказати, що ти Приречений На Любов (навіть якщо це такий  «прикол», то   дешевенький: типу, «піпл схаває»), змусити адміністративно або за гроші тисячу разів повторити це кожного зі своїх підспівувачів і подтанцівників, та  розвісити суперафиши, та запустити в мас-медіа качку, що народ ломиться на твої концерти, квитки нарозхват... І ти вже Символ, і ти вже всенародний улюбленець, і (старий пердун) - юний орел.
 
Зовсім недавно в розмові про культуру мені довелося звернутися до напівзабутого поняття ПОШЛОСТЬ. На превеликий жаль, повної тотожності слову «пошлость» в українській мові я підібрати не можу. Переклади, що пропонують різні словники, такі як «вульгарність», «банальність», «заяложеність» та ін.  не відповідають моєму «запиту». Тому – ПОШЛОСТЬ. От, як її трактував один з великих: «Плоска, нестримно-базікаюча, фанфаронствуюча, хвалькувата... претензійно-груба в нападі та істерично-чутлива до чужої грубості; невпинно проповідує норми моральності і невпинно їх порушує; комічно поєднує пафос з вульгарністю...». Не знаю, як кого, але   мені себе самого вдалося переконати, що культура - це, в першу чергу, відсутність ПОШЛОСТІ.
 
Можна   Поплавського назвати символом такої культури? Чи навпаки?
 
А «співаючий ректор» на досягнутому, як всенародно улюблений співак, не зупиняється. Сам бачив, він вже починає привчати до себе як до читця-декламатора-конферансьє. Вимовляючи безбарвним голоском такі, що викликають тугу банальності і посилюючи «думки» рухом вищипаних бровок і постійним вкручуванням пальчика в повітряний простір перед собою.
 
А ще, сам розповідає, бере зараз уроки танцю і стоїть біля балетного станка. Отже, недовго чекати. Скоро стане зіркою і хореографії...
 
Ну, а як же такий багатоверстатний універсал може не займатися, в наш час і в нашій країні, політикою? А як українська політика, все та ж ПОШЛОСТЬ для якої як повітря для організму, як пальне для двигуна, як одна з найважливіших умов існування... Як вона (політика) без Поплавського?!
 
Може, хтось забув або навіть взагалі пропустив інформацію, то я нагадаю. 15 грудня в Черкасах, у 194-му виборчому окрузі, де кандидатом в народні депутати зареєстровано символа культури України   Поплавського, відбудуться вибори до Верховної Ради...
 
prokop14