“Йой! Багато галасу!” – незадоволено мовила журналістка Зіна Підалькіна, почувши, що МЗС Росії напустило на себе вигляду, буцімто воно бозна який пуп світу і лає рішення Конституційного суду України щодо дублювання чи субтитрування фільмів українською мовою. Мало не гигнула Зіна з такого інциденту. “Ці дії в царині кінематографії не відповідають п.4 ст. 11 Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин, що передбачає заохочення владою розповсюдження кінопродукції на мовах меншин», - почула з російського боку дівчина. “Мабуть якесь лайно до справи двосторонніх стосунків пришити хочуть” – захихотіла. “Дивні субчики ці дипломати” - подумала і збагнула, що російськомовне населення, яке живе в Україні, знов ненароком стало гарматним м`ясом для чергових політичних баталій.
Хтось інший розумів би, трясця його мамі, такі закиди МЗСу, лише не Підалькіна. Оточувало її усе життя переважно російськомовне середовище. Та останніми роками, як хтось в компанії починав балачки вести рідною, усі як один підтримували тенденцію і міняли фонетику. Те, що українська вже давно для люду країні стала данністю, збагнула Зіна на прикладі Нестора Шуфрича, котрий у всій красі – для годиться у піджачку прийшов нещодавно до передачі “Свобода слова”. І так той політик з української на російську плавненько скакав, що Підалькіна аж очі примружила. По всьому видно було, Нестор – малий не безталанний. Рибачук до нього рідною, він йому тою ж монетою викрутаси кидає. Шустер - російською, пан Нестор російською обрізає. Одне слово, і нашим і вашим вправно відсіч дає. “Еквілібристика та й годі!” – позіхнула Зіна. Та виснувала з цього, як там не крути, а і політики і їхній електорат хоч так сяк, але до українізації поступово прямують незалежно від бажань сторонніх, бо цього вимагає час.
І хоч для депутатів мова – це більше знаряддя маніпуляцій, для Зіни це була давня печаль. З безголового дитинства її обмежували у використанні співучої та мелодійної. Її любого тата – селянина, що переїхав до Києва з серця України, саме з того села Шевченко, де Кобзар жив у свої дитячі роки, примусив зрусифікуватися вкрай той самий сумнозвісний совок з його москальською столицею. Бо немодно було тоді бути українцем. Нешляхетно і край. Почула перші слова українські Зіна не в колисці, а тоді, коли до бабці Параски їздила на вакації. З того часу відчувала Підалькіна себе скаліченою, інвалідом почувалася, бідна. Бо душа прагла свого - справжнього, а тіло промовляло звичне чуже “спасіба”. Ситуація, до речі, доволі паскудна для більшості зрусифікованих українців.
На диво, саме телебачення з його популяризацією рідної мови поставило жирну крапку у житті Зіни Підалькіної. Стрічки, дубльовані рідною, “Секс і місто”, “Альф”, “Тачки” – можна було сьогодні назвати класикою, взірцем дубляжу. І ця славнозвісна класика не хилила на сон, як численні російські серіали, що заполонили вітчизняний телепростір, а навпаки, примушувала Зіну надривати від задоволення пупа і натомість вивченого “дама” казати “пані”.
Підалькіна розуміла, що не може Росія забути ті старі для неї до болю приємні часи, коли до наказу Кремля прислухалися усі “братні” народи. “Тому, певно і лютує, як чорт МЗС Росії, що доволі важко панам дипломатам позбавитися думок про добрі для їхнього шлунку часи”. – вирішила Зіна. Та їй було начхати на такі бздури. Як і на те, що росіяне прагнуть вирішити – чи бути Україні в НАТО, чи ні. “Як там з НАТО, - не знаю, промовила Підалькіна - а українській мові навряд чи можна завадити розповсюджуватися в Україні. Бо є вона частиною самоідентифікації народу”.
Звісно, можна доволі довго реготати над помилками у титрах до численних російських серіалів, та не можна не усвідомлювати, що українська - момент неминучий, бо інакше нації гаплик, біда, яка, наприклад, накрила українських акторів, котрі у тих самих російських серіалах знімаються на території неньки за смішні гроші у порівнянні з гонорарами росіян. “Якщо бути чесним до кінця, чому б не почати встановлювати справедливість з артистів – цієї дивовижної меншини людства. – міркувала Зіна, - Бо якщо добре подумати, то працюють вони – українці на славу та кишеню тої ж Росії, опиняючись в ситуації дешевої робочої сили”. Та, по всьому видно, така справедливість доволі незручна ні панам російським дипломатам, ні продюсерам.
“Що ж до прокатчиків, що буцімто вони втратять грошенят на україномовній озвучці, то ці вислови – суща тупість” – так вирішила Підалькіна, бо знала, якщо люди звикли в кіно ходити, їх звідти танком не випреш. Хоч галас прокатчики здіймають, бо за три копійки у тої ж Росії копії стрічок звикли скуповувати, замість свій дубляж робити, в злиднях вони однак не залишаться. Єдине, що слід було б зробити державі – виділити трохи копійчин на якість перекладу та озвучки, щоб ті актори, які халтурять на Росію мали нагоду попрацювати і для їхньої рідної землі.
Істерія МЗСу Росії ніяк не обходила Підалькіну. Її тішило, що україномовних людей більшає, що не останню роль в українізації суспільства відіграє телебачення, що були серед її друзів і росіяне, які переїхали до України, бо тут вільніше дихається. Приємно вражав Зіну навіть Юрко Макаров зі своїм “Українським тижнем”. Як би хто до нього не ставився, але він день у день доводить, що україномовні глянцеві журнали здатні конкурувати із засиллям російськомовних видань. І як би там не роздзвонювали пани дипломати про порушення прав меншин, український потяг вирушив. Скільки не чіплялося б за останні вагони МЗС Росії та його політтехнологи, потяг прямує уперед. І багнулось Зіні, щоб Росія стала для України як і Фінляндія – країною вільною, де живуть люди задля життя, а не для того, щоб, забувши про власні проблеми, які на усіх пальцях не перерахувати, самостверджуватися на тлі іншої нації і пхати носа до її суто внутрішніх питань.
