Не так давно на гілці колеги Мрачного було запропоновано іноді, по п’ятницях, відкривати свої «дємбєльські альбоми», та викладати свої спогади на суд колег. Мене навіть попросили перед Адміном порушити з цього приводу клопотання

Дюма 14.06.2013 18:35:44

Вы, как старший по званию, похлопотали бы перед Админом, пусть создаст дедушкам "Уголок дембеля" , тема неисчерпаемая

     Тому, влаштовуємось зручненько… спробую викликати у вас посмішку «на ширину прикладу». Сьогоднішня казочка буде стосуватись теми «дітлахи у армії». Погодьтесь, але так іноді траплялось, що турботливим татусям доводилось від безвиході брати з собою на службу своє «мале пшоно». Інакше б на рівному місці не міг з’явитись анекдот, який я почув ще на початку 80-х, в ті часи, коли тільки почав засвоювати ази казарменого життя.

Вечер в казарме… Спальное помещение после команды отбой.. Горит только дежурная лампочка над входом… В её тусклом освещении видны на центральном проходе силуэт командира роты, прибывшего на контроль выполнения распорядка дня, и его трёхлетней дочурки… Мёртвая тишина и только слышен голос капризного ребёнка: «Папа, папа! Хочу, чтобы бегали слоники!». Капитан вполголоса пытается отбиваться: «Прекрати. Слоники очень устали и хотят спать. Т-с-с…» Девочка не успокаивается и начинает капризничать. Вскоре голос ребёнка начинает набирать истерические ноты «Хочу, чтоб бегали слоники!!! Давай слоников!!! Ну папа!!! Ну ещё хоть разочек!!!» . Отцовское сердце не камень и вздыхая «как ты меня достала», офицер подходит к выключателю, включает полное освещение и командует: «Р-рота ПОДЪЁМ!!! ГАЗЫ!!!».

     Діти, діти… Куди ж вас подіти?...
 
     У кожного офіцера є що згадати у цьому сенсі за свою службу.
 

     Якось мій синочок виріс з пелюшок і почав хвостиком ходити за дорослими, коли мама чи бабуся потребували щось вирішити у місті. Дитині десь тільки виповнилось два рочки і він постійно потребував уваги, що не завжди дозволяло їм розгорнутись на всю котушку, згідно з планами. Отже, в одну з субот у моєї дружини з тещею  визрів підступний задум, відпустити мене на службу тільки з сином на руках. Підступність полягала в наступному:
      1. Вони на декілька годин будуть повністю вільні у своїх діях.
    2. Турботливий татусь не зможе за будь-яких обставин затриматись на службі, а особливо, будучи  відповідальним татом, не дозволить собі по закінченню ПГД (парково-господарського дня, який зазвичай продовжувався тільки до обіду) перекинути чарчину-другу з товаришами, що мали звичку таким чином «відсалютувати» закінченню робочого тижня.
 
     Можливості просто залишитись вдома (не піти на службу) я не мав, оскільки тільки щойно посів посаду заступника командира з озброєння і організація та проведення ПГД було моїм священним, безпосереднім обов’язком. Довелось по ходу, експромтом, вирішувати як зайняти дитину, щоб він мені хоч пару разів не заважав, вештаючись шнурочком за татом. Наприклад, для проведення розводів на бойове чергування і потім власне на ПГД мені допомогла розв’язати руки кодувальниця штабу. Синок був залишений в моєму кабінеті, озброєний олівцями та папером, де під її наглядом творив, поки тато віддавав накази і розпорядження перед строєм. Тьотя була сама досвідченою мамою і тому не викликала ніяких тривожних реакцій…
 
     Весь інший час моя кровинка провела поруч з татом за руку, або й навіть на руках, що створювало незручності у віддані військового вітання у відповідь підлеглим. Вони у відповідь тільки з розумінням по доброму посміхалися майору, що був копією пам’ятника у Трептов-парку і, замість козирнути, зовсім по-цивільному кивав їм головою, кажучи «Добрий день».
 
     Ми побували скрізь, де солдати наводили порядки. Рем. майстерня, автопарк, їдальня, казарма… Вражень у дитини була просто вагон і маленький візочок. Особливо йому сподобались вперше зблизька побачені військові тягачі КрАЗи. «Вони такі вевикі і так стласно галчать – У-у-у…». (після цього правда я почав отримувати додаткові домашні завдання «тато, намалювай мені клаза», це на додаток до вже стандартних «ладу» та «волиняну», оскільки дідусь мав шістьорку та «Волинянку»)… Але сама кумедна сценка відбулась на командному пункті батальйону.
 
     Там мені треба було відмітитись обов’язково, оскільки щодня там треба було дозволити зміну чергової бойової обслуги (а я як заступник мав право це робити), перевірити проведення контролю функціонування локаторів, прийняти доповіді від трьох підлеглих віддалених радіолокаційних рот і т.п.
 
     Для колег, що не мають уявлення що це таке, трошки поясню. Це такий собі погріб, у якому стоять столи з виносними індикаторами від РЛС, напроти яких розміщені планшети (щось на зразок прозорих ширм з плексигласу підсвіченого «в торець», на яких намальовано контурну карту). У головній залі сутінки, є світло тільки від настільних ламп та власне планшетів. Просто така особливість, оскільки при повному освітленні не так контрастно видно повітряну обстановку на індикаторах, та ту, що склографами (спеціальними восковими олівцями) малюють планшетистки, що знаходяться за склом. Крім того, з цією метою, стіна за планшетами пофарбована у чорний колір, а самі планшетистки вдягнені у темно сині (як у вчителя трудового виховання в школі) халати для того, щоб на фоні нанесеної повітряної обстановки нічого не відблискувало, крім (куди ж діватись) обличчя та пари долонь.  У залі стоїть помірний гомін від диктора, що зчитує дані на вищий КП, та окриків капітана (оперативного чергового, що керує обслугою) і пари апаратів гучномовного зв’язку (ГМЗ) .
 
     Взагалі то, навіть для дорослого, що вперше потрапляє туди, трошки моторошно, «як у прєісподнєй», а у дворічного хлопчика взагалі оченята були як п’ять копійок. Для більшої безпеки синок вліз мені на руки і міцно обхопив рученятами за шию. Взагалі, все начебто було гаразд, тато поруч, ніхто не мав до дитини діла, бачачи його тривожний стан, тільки інколи здригалось тільце, коли апарат ГМЗ розривався окликами з далекого Львова (дяді там просто не знали, що тут у гостях знаходився їх майбутній можливий захисник).
 
     Хвилин за п’ять, поки тато дивився на індикатори, про щось розмовляв телефонами, щось писав у журналах, розмовляв з дядьою, синок трохи призвичаївся і почав тягнути мене за руку, вимагаючи послуг екскурсовода «А це шо? А для чого?». В решті-решт він помітив за планшетом, до того зовсім йому непомітну, планшетистку. Дитина застигла на місті від такого дивацького видовища з витягнутим вказівним пальцем… Секундна пауза, проковтнуто «грудку слини», що спочатку застрягла у горлі… і одразу запитання: «Тату, а цього тьотя сидить за склом?».
 
     Дійсно «тьотя» виглядала наче змія у тераріумі. А оскільки Людка ще недавно була (до влаштування контрактницею) продавчинею у воєнторзі і мала досить стервозний характер (щось на кшталт Богословської, та й візуально подібна, хоч я тоді про існування цієї «потвори» ще не знав) миттєво спрацювала воєнна звичка приколотись. Я спокійним, серйозним голосом, але щоб почули оточуючі і оцінили, видав: «Просто тьотя зла, і її туди посадили, щоб бува нікого не покусала!» По залі промайнув смішок, синок на всяк випадок обхопив мене за ногу, але оскільки тьотя не могла нічим серйозно загрожувати, знаходячись за склом, та й засміялась разом з усіма, він заспокоївся швидко і ми продовжили екскурсію…
 

     Після огляду КП, на поверхні, біля виходу, ми зручно вмостились на травневому сонечку на лавках у курилці, оскільки шкідливу татову звичку ніхто не відміняв. Для дитини знайшлося теж заняття: після стількох нових вражень просто необхідно було побовтати ногами. Але через хвилину синок раптово пригорнувся до мене, явно шукаючи захисту. Дійсно було від чого…
 
      ЖАХ!!! З виходу командного пункту до нас сунула посміхаючись «зла тьотя», яка напевно для підтвердження своєї характеристики (нечувано) тримала в роті цигарку (знайомі добрі тьоті ним ніколи не помічались, щоб палили). Для розрядки ситуації я почав запевняти: «Сину, перестань, не бійся. Тато пожартував. Тьотя добра. Ти ж бачиш, я поруч і зовсім її не боюся». Трохи почало попускати, але Людка все змарнувала…
 
     Намагаючись навести мости, вона жартома спитала: «Хочеш на море? Поїхали разом» (вона дійсно була родом з Криму і там проживали її батьки). Пропозиція настільки зацікавила дитину, що він почав погоджуватись. Потім пригальмував… «А тато?». «Звичайно, тата візьмемо також!», аж світилась гостинністю Людмила. І раптом… (до нього дійшов зміст дійсної загрози)… досить спокійний після стількох вражень мій синок аж зайшовся сльозами. Я спочатку нічого не зрозумів і заходився виясняти в чому справа, а він схлипуючи почав вигукувати «А мама?... Я не хочу на море… Я не хочу до неї… Я хочу до мами…».
 
     Заспокоїти мені на місці його не вдалось. Контакт явно не налагодився. Тому довелось терміново відступати до їдальні, де знімати горе солодким компотом і цукерками, дбайливо покладеними мамою мені у кишеню…
 
     P.S. Колеги сільвер, fucker, Pavlotex, em, Віталік та інші! А може «тьотя» не настільки вже дійсно зла і кусюча? Може все-таки варто «випустити тьотю з-за скла і поїхати з нею на море»?