«Телевизор может сделать человека знаменитым за пять минут. Кто владеет телеэфиром - владеет миром. Даже такие титаны шоу-бизнеса, как Майкл Джексон, трепещут перед телерепортерами и ведущими шоу, потому что стоит им чуть-чуть перекрыть кислород, как кумир будет забыт, а потом и повержен в прах. И наоборот. Если ежевечерне одновременно со ста миллионов домашних экранов вдалбливать в голову и сознание рядового гражданина чей-то простенький образ, то любого безголосого хориста запросто можно сделать идолом. Особенно в наших широтах, где печатному слову и видеоинформации верят не меньше, чем слову Божьему».
                  Андрій Разін «Зима в країні «Ласкового мая»»
 
Війна – жахлива. На війні нема хороших і нема поганих. Там є свої і є чужі. Тричі-покидьок, що стоїть на твоєму боці, тобі дорожчий ніж тричі порядна та чесна людина по той бік барикад. Просто тому, що за першої ж нагоди, ця сама «тричі порядна та чесна людина», намагатиметься розколоти тобі череп першим-ліпшим що-поважче, та що знайдеться під рукою. А тричі-покидьок, якому ти за інших умов не простягнув би руки, може статися, витягне тебе пораненого з бійки. На війні нема часу для сумніву. Тих хто сумнівається – убивають першими.
 
Якось під час Помаранчевої революції, я подзвонив своєму другу дитинства у Запоріжжя, аби поділитися власними враженнями від побаченого на Майдані Незалежності. Настрій був піднесений та веселий. І яково ж мені було почути в слухавці оскаженіле гарчання: «Ви купа зомбованих ідіотів! Вас запаморочили бандерівці і американці! Я мрію аби російські танки розмазали вас по вашому Майдану!» Щось пояснювати було марно. Мій, тепер вже колишній, друг дитинства не чув слів. Замість привітного голосу старого знайомця я чув лютий рик ошкіреного звіра, осліпленого злобою й ненавистю. Рик, який не можна було переконати.
 
За півроку, коли ми зустрілися «віз-а-ві», він ховав очі і просив все зрозуміти. Мовляв, звідки ж йому було знати, що ми на Майдані справді не хотіли крові? По телевізору казали таке!.. Зрозуміти я міг. Пробачити – ні. В якусь мить я усвідомив, якби по телевізору розголосили, що я порубав сокирою десяток дівчат і з'їв їх скривавлені тіла – цей самий друг дитинства повірив би телеку, а не мені. Невідомий коментатор з екрану ТВ, виявився для нього значно вагомішим авторитетом, ніж людина яку він знав особисто, багато років.
 
Після «третього туру» виборів президента я подзвонив знайомій дівчині – члену Партії Регіонів. Зі слухавки вщент п’яний голос спитав: «Що, перевіряєш чи вдома я? Аби ваші горлорізи по мене марно не їздили?» У Запоріжжі, водій таксі, що віз мене на вокзал, дізнавшись що я з Києва, схвильовано тихо питав: «Що ж тепер з нами буде?» А напередодні Майдану так само питали прибічники помаранчевих. Після арештів студентів з ПОРИ, після бійки під ЦВК, після «отруєння Ющенка», після того як у Запоріжжі директори заводів збирали робочих для поїздок «на каруселі», і вимагали від них принести відкріпні, мене самого тіпало: «Що ж тепер буде?»
 
Було б дуже смішно, якби не було дуже сумно.
 
За кілька місяців громадян одної з найбільших країн Європи було перетворено на кілька зграй неврастеніків. І зробили це ВОНИ! Вічно правдиві, непереможні, завжди переконливі, їх величність Засоби Масової Інформації. Саме від їхніх щеплень багато дружин повтікали з дітьми від своїх чоловіків, горлаючи крізь сльози: «Як я могла жити з цим москалем?!» Багато чоловіків пішли від жінок, шиплячи крізь зуби: «Да к чьорту ету бандеровку!» Багато друзів розсварились вщент. Багато подруг одне одну більше на очі бачити не хочуть. І так далі і таке інше. А ЗМІ, при тому, часто-густо, всього лише сказали ПРАВДУ.
 
Подія не може бути різною, різними можуть бути погляди на неї. І кожен з них може бути правдою. Та ж раптом з’ясувалося, що правда від «ЗІК» не дорівнює правді від «Задонбас», а правда від «Главред» суттєво відрізняється від правди «From-UA». Олег Скрипка і Олесь Бузина можуть описати одну й ту саму подію, але один побачить «здійснення довічних прагнень українського народу», а другий – «вдалу спецоперацію іноземних спецслужб з метою нашкодити Великій Росії». Більше того, виявилося, що цвяхувати людей можна будь-якою «правдою», бо ані судових позовів, ані покарання за наклеп, спробу забруднити репутацію, за паплюження пам’яті, не буде. Навіщо?
 
Свобода слова на дворі! Гуляй Вася, гризи тирсу!
 
Мушу визнати, подібне становище мені особисто пішло на користь. Зараз, почувши, якусь сенсаційну новину, перш за все я відповідаю собі на три питання:
1. Звідки походить новина? (на жаргоні розвідників – «з якої тумбочки взято?»)
2. На які джерела вона спирається? (особливо – новина історичного змісту)
3. З якою метою новина випущена в світ?
 
Результати – дивовижні. Спробуйте – не пошкодуєте.
 
Певно, я ніколи не взявся б міркувати на ці теми, якби не вже дещо притихла «справа педофілів». Історія вкотре навчає тому, що вона нічому не навчає. Що ми бачимо на власні очі? Пані «П» заявила що її прийомних дітей ґвалтував її чоловік, на території дитячого центру «Артек», за участі кількох народних депутатів з БЮТ. Жах та й годі. Ви відчули приголомшення, коли почули таке?
 
Ні, власне те, що серед депутатів виявилися педофіли, мене не здивувало. Той, хто стикався з високопосадовими політиками, військовими, спецслужбістами та ментами, знає не з чуток – кількість збодженців серед них просто зашкалює. Більше того. Формуючи власну команду, високопосадовець свідомо долучає до неї педерастів, садистів, педофілів та наркоманів, бо по-перше такими особами легше маніпулювати, а по-друге бо часто-густо у самого писок у пушку. Сформувався цей процес за совка. Для закріплення збодженців у владі, умови совкового інформаційного диктату були просто тепличними. «Одно я в тебе, Суворов, не понимаю: ты в  мучительстве  наслаждения не находишь или только скрываешь это? У нас широкие возможности  наслаждаться своей силой. Ваньку-педераста можно мучить столько, сколько  душа пожелает…» (В. Суворов «Акваріум»). Не нас одних спіткало таке лихо, проблема посадовців-збодженців скажено лихоманить Росію Зрозуміло й дитині, така ситуація в корені ненормальна і боротися з нею треба твердою рукою. І процес цей триватиме не один рік.
 
Очевидне й інше. Перше. Незалежно від того винні вони чи ні, звинуваченим депутатам НІКОЛИ не відмитися від цього багна. Навіть якщо вони ніколи не торкалися тих дітей, а десяток судів доведе їхню невинність, так само завжди знайдеться покидьок, який напише «партія педофілів», або «депутат, якого раніше звинувачували у педофілії». А друге? Цього літа якось у дворі я почув спів не менш як десятка дітей. Юрба хлопчиків та дівчаток 9-13 років сиділи колом на лавочках і поплескуючи долонями, весело проспівували слова речівок та коротеньких пісень. Виявилося, що вони щойно повернулися з Артеку. Давно я не бачив у дітей настільки щирих щасливих посмішок. Тепер – нескоро й побачу. Скільки батьків не наважаться відправити своїх дітей наступного літа до Артеку, як ви гадаєте?
 
Звичайно, ніхто не був зацікавлений в інформації про «педофілів з БЮТ» більше за Партію Регіонів та Секретаріат Президента. Більше того, саме депутат з ПР розголосив цю інформацію у ЗМІ. Звичайно, з протилежного боку відповіли взаємністю і зразу ж вказали на всі «дірки» у цій справі. А їх там й справді чимало. І зразу ж почулися звинувачення: «Ці нелюди зазіхнули на саме дороге що в нас є, на дітей! Заради влади, вони готові спаплюжити репутацію дитячого центру і зламати життя діточкам!»
 
І все. Інтернет забитий інформацією про «нелюдів-педофілів» і «цинічних наклепників». От уже в маршрутці можна почути: «За кого голосувати, за БЮТ? Та вони ж педофіли!» Або «Який Янукович? Ти бачив як вони оббрехали Артек? На що наразили діточок?!» Ще не закінчене слідство і не винесений вирок, а Янукович вже заявляє, що в другому турі його спіткає змагатися з «командою некрофілів», або «командою педофілів».
 
До честі Тимошенко, вона не заявляє що її опоненти – «команда борсучатників».
 
(Борсучатник, хто не знає, це на кримінальному жаргоні, сутенер, який утримує і використовує «борсуків», себто – неповнолітніх проституток та педерастів. Що з такими особами роблять «на зоні», Янукович мусить знати з власного життєвого досвіду).
 
Аж ось що цікаво, варто спитати в людей, що зараз охоплені «ярістю благородною», про дівчину зґвалтовану молодим Януковичем, про машину депутата Тадеєва, яка опинилася на бандитській «розборці» з трупом, у відповідь чуєш «Це не доказано! Нема вироку суду – немає справи!» Не дивно? Одні й ті самі люди нехтують слідством і не чекаючи вироку суду горлають: «Не допустимо педофілів до влади», але коли смикають їхніх кумирів, зразу ж згадують про суд. Що це нагадує? Правильно, «друзям - усе, ворогам – закон». Себто «гарних» і «поганих», для осіб охоплених «ярістю благородною» вже не існує, вже є «свої» та «чужі». Ще трохи і хтось так само як у 2004 перелякано спитає себе: «Що ж буде?!» А потім розлючено гукне: «Ви зомбовані ідіоти! Танками вас!»
 
На війні – як на війні.
 
Дивлюся я збоку на всю цю боротьбу нанайських хлопчиків і сумно усвідомлюю три прості речі.
 
Перша. У бідолашних діточок уже немає вибору. Якщо їхня прийомна матуся здійснила наклеп і зазнає покарання, вони повернуться до дитбудинку. Про правила виживання на цьому курорті не чув хіба що ледащій. Після розголосу про їхнє зґвалтування, їхня доля у дитбудинку буде більш ніж жахлива. Фактично, програна справа, особисто для них означатиме всі сім кіл пекла, а можливо - самогубство.
 
Друга. Тих, хто зараз охоплений «ярістю шляхетною», насправді доля діточок не цікавить. Гадаєте змінила їхнє ставлення до Росії, трагедія рядового Сичова? Поцікавтеся статистикою зґвалтувань, де їх здійснюється більше, у Львівській області чи у Донецькій? Ви чули «ярість благородну» з цього приводу? Мені взагалі цікаво, чи згадає про цю справу хтось за кілька місяців після виборів?
 
Третє. А от припустимо, що трійка депутатів з БЮТ справді ґвалтувала дітей. І навіть уявимо, що їх за це засудять. Чому це навчить інших збодженців від влади? Тільки одному – ховатись треба вправніше. Упевнений, ці особи зараз сміються над наївністю депутата «У». «Оце телепень! Адвоката він наймав для колишнього однокашника! Кілера треба було наймати! Нема тіла – нема діла, усвідомити треба було». Приблизно так вони мислять зараз. Тетяна Монтян, обмовилася на прес-конференції, що до справи насправді причетні депутати усіх кольорів веселки, і гадаю вона не збрехала. Про кількість збодженців серед можновладців я вже писав. Аби можновладцю-педофілу вдовольнити свою хіть, не треба мати серед знайомих татуся-збодженця. Варто доїхати до певного дитячого будинку. «К девушкам у нас было особое отношение. Они у нас были ШП - "швой парень". А что удивительного, когда все рядом, а в детстве даже туалеты общие. Щупали их, конечно, но больше из любопытства. Потому что и они и мы были так заморены учебно-трудовыми буднями, что о сексе никто не помышлял. Хотя, я думаю, стоило попросить - и девочка бы не отказала» (Андрій Разін «Зима в країні «Ласкового мая»») Дитинство Андрія Разіна проходило у совецькому дитбудинку. Зараз реалії дещо інші. При копієчних зарплатнях працівників дитбудинків, і злиднях дітей-сиріт, завжди знайдеться скотина, здатна поліпшити власне матеріальне становище, вдовольняючи хіть «великих людей», силами власних вихованців. Гадаєте нинішній педофільський скандал їх зупинить? Перехрестіться. Чомусь я переконаний, подолання одних «педофілів у владі» приведе до влади таких самих педерастів, садюг і педофілів, просто з іншої банди. То заради чого весь сир-бор? Аби прибрати від влади «поганих» на користь «гарним», чи заради знищення «чужих» на користь «своїм»? Мовляв, так вони мерзоти, але вони «наші мерзоти»?
 
Скажете мої слова стосовно збодженців у владі недоказані, бо мої слова не підтверджені вироком суду? О, ви згадали про суд? Вже прогрес.
 
Насправді аби вирішити проблему, треба аби існував громадський контроль за дитячими будинками, за розподілом коштів для дитбудинків, потрібні пільги для підприємців та окремих осіб, які допомагають дітям-сиротам. Потрібно вимагати аби партії чистили лави своїх депутатів, і від тих хто б’ється з журналістами, і від тих чиї машини знаходять на бандитських «стрілках», і від тих чиї синочки вбивають своїми автівками пішоходів й уникають покарань, і від тих хто влаштовує полювання на людей, і від тих хто вдовольняє свої нетрадиційні сексуальні потреби шляхом насильницького примушення. Але для всього цього треба перестати мислити категоріями «свій-чужий». Треба – повернутися з війни.
 
От тільки по телевізору вам ніхто про це не розповість. Працівникам телебачення платять не за те, аби вони пояснювали, що мові яка пережила примусову русифікацію та Валуєвські циркуляри, введення другої регіональної мови не загрожує жодним чином. Їм платять не за те, аби вони розповідали що країна, яка жирує виключно через високі ціни на нафту й газ, крутити дулі державам - світовим лідерам може виключно доти, доки нафта й газ банально не закінчаться. Не за те, щоб вони казали, що треба не переробляти одне одного, а навчитися одне одного слухати і чути. Телевізійникам часто-густо платять саме за те, аби вони розповідали як би гарно було жити, якби не … ті хто заважає нам жити. Для того, аби рівень «ярості благородної» не падав, аби пересічний громадянин «думав ширше» та чесно пробачав, і понівечені дороги, і тихо помираючий ЖКХ, і «розпил» державних коштів. Бо «свої» мерзоти, таки дорожче ніж «чужі» мерзоти.
 
І слова з екранів телевізорів падають на родючі ґрунти.
 
Гріти пузик від працюючого телевізора значно легше, ніж у суді доказувати, що ЖЕКи та дорожні служби міст банально обкрадають пересічних громадян. Тож нехай «телепузики» не ображаються на те, що хтось живе краще за них. Кипіти «ярістю благородною» через скривджених діточок, набагато легше ніж справді допомогти одному реальному сироті. Але за кілька місяців, коли телек галасуватиме про щось інше, жахливе й не відкладне, нехай «телепузики» не горлають, що переймалися виключно долею дітей.  Розруха не у під’їздах – розруха в головах. Якщо вас справді цікавить доля нещасних діточок – знайдіть ближчий до вас дитбудинок, поцікавтеся чим ви можете допомогти матеріально і перевірте чи дійшла ваша допомога власне до дітей. Серед депутатів чимало багатих людей, тож вимагайте аби вони виділяли гроші сиротам, як не з державної кишені, то нехай з власної. Вимагайте від «своїх» депутатів чистки власних лав, незважаючи на статки та минули заслуги. Та аби почати реально щось робити, треба перестати бути «телепузиком». Себто – треба критично сприймати будь-яку інформацію. Треба «повернутися з війни».
 
Тільки по телевізору вам цього не скажуть. Свободна людина живе та приймає рішення власною головою. А телевізор, та зрештою й усі ЗМІ існують, аби серійно клепати «телепузиків».