Мені завжди подобалися «замальовки із життя» – ті короткі епізоди із зустрічей і спостережень, що яскраво, контрастно і опукло, у сконцентрованій формі проявляють людську сутність, а часто-густо і менталітет якогось певного прошарку населення.
Все наше буття втікає із психології: уявлень, точок зору, звичок, освіти, гендерних особливостей характеру, совісті тощо. І, як результат, маємо те, що маємо – кожен окремо і всі разом.
Поділюся кількома замальовками із життя і враженнями чи каментами (максимально коротко) від них.
 
Накрапає слабенький дощик, автобусна зупинка (вона ж маршруткова). Маршрутки прибувають переповнені – із з/д вокзалу в центр. Серед інших стурбованих і злих пасажирів у машину лізе бухарик, стомлений, смердючий, недостатньо бухий і від того соббако-злий: пустіть рабочего чєловєка! Алкаш посковзнувся, хряснувся пикою об сходинки і зі здавленим матом скотився вбік від машини. Реакція різних пасажирів:
– Ги-ги!
– Ой, господи!
– Та поможіть же хто-небудь людині!
– Гля, синку, твій батько такий же! Алкаш!.. Гля!..
– Маню, не твій?
– А твій не краще, мать-мать-мать! Так мій хоч щось!.. Хочь іногда!.
– Будеш пити, Васю, і ти таким будеш! Здохнеш, як цей алкаш!
– Піть надо меньше!
– Люди, та ви ж нє звєрі!
– А інтєрєсно, він стоїть на учоті у занятості?
– А воно йому нада?..
– Та визвіть же хтось скорупомощ!
– Та живий, не здохне, ні … йому не буде!..
– От скотина!!! Ти гля, – живий!.. Живєє всєх живих!.. Ги-ги!..
– А фулі йому… .
 
Майже щодня спостерігаю, як старенька жінка годує бродячих котів і собак. Вона приходить на одне і те ж місце приблизно опівдня, а кошаки, різномастні і різного віку, збираються там ще раніше, чекають. Вона приходить з великим пакетом усяких недоїдків, явно зібраних з найближчого пункту збирання відходів, і для двох десятків котів настає щастя. Що вражає: у десяти метрів навколо збирається зграя здоровененних бродячих собак, штук 8-15, але жодна з них не кидається на здобич, ніби культурно чекають своєї черги.
– Любите тварин, Петровна?, – запитую.
– Та як же їх не любити? Це ж не люди… .
– І воно вам нада?
– А кому?
 
Черга до нотаріуса. Державного, зрозуміло. До приватного черг нема, там порядок. Ми під дверима. Усі нєрвнічають «чогось».
– Стопітнадцятий раз приходжу! Силочок уже нема!.. Антобус не ходить… .
– П’ятнадцять платьожок!,. твою мать! Нє, я когось точно уб’ю!..
– А я їй кажу: піди до Петровича! Петрович совісний!
– А я все подала, а потом вона, б…,  каже: ці справки вже нигодні, давайте нові, а це ж восімсот гривень! Б…!... Якийсь реєстр місяць ни работав… а я при чьом???
– І очірідь! А вони кохве п’ють!..
– А ота вапше сучка!..
– Нє, то з архіва!.. Нічого не рішає….
– А я зразу дала триста!
– І шо?
– А ні!… А нічого. Ще треба піццот!
– За шо?
– За отпуск, б…! Вона ж у отпуск йшла! От сука!..
– Зажралися… .
 
Моє.
Сьогодні останній раз прийшла оформити купівлю-продаж земельної ділянки із садовим будиночком. Все-все проплачено. І оцінка нєдвіжімості її ж братом, і оцінка землі її ж хрєнзнаєким, але родичем. Ну, та добре… не кожного ж дня купуємо землю і «доміки». Позаду – півроку біганини по інстанціях, дві тисячі гривен бознакому, стрункі мої ніжки болять.
– Все-все?, – питаю нотаріуса Свєту.
– Все-все, – відповідає Свєта. Така ж уже лапушка… . І «глазятка» її «державні» світяцццця любов’ю до людей і до мене особисто, і личко її, засмагле під анталійським сонцем, випроміює любов до людей і до мене особисто… . Плавлюся, як воск. Вона мене любить!!! Як людину! Я маю бути щасливою.
Заповнюю «останні документи».
– Ой!, ще одна платьожка!, ви вже вибачте-звиняйте,.. я «на тормозах». Так стомилася, так стомилася... стільки бумаг, стільки бумаг!.. Тут небагато, осталось послєднє – на 520 грв.. Ви можете самі зараз проплатити, тільки буквально зараз – у вас є ще сорок хвилин, а можу і я… у нас є така послуга,.. безплатна, кстаті…. І злегка, тіпа натужно, не занадто напружуючися, надулася-почервоніла. Ніби от-от пукне. Ну, ніби стидно. Встояла, втім, як фортеця геройська. Брестська, город-герой. Нівпервой, видать.
(Матюки подумки,.. багато-багато матюків подумки.). От сука! (це теж подумки).
– Та ради бога… а як краще?
– А краще я сама. Воно вам нада? Бігати…Ви вже не молода… А вдрух шонитак?  (хоча виглядаю (і є!!!) молодше за неї).
– Ну добре. (Удавись, сука, – подумала я, зрозуміло, подумки подумала. А чого не вслух? А того, шо вдруг найде ошипку!!!  Уявляєте собі, шо буде, якшо держнотаріус найде «ошипку»??? А найде запросто – свою ж. І тоді – по «новой» на півтори тищщі). І я психонула. Вголос і неголосно.
Вголос: «Сонечко, тобі 500+300 достатньо, що документи були «залізобетонними», і ні продавець, ні я не мали, не дай бог, колись будь-яких проблем??? Чи мало?». Дєлаю «звєрськоє ліццо».
– Нє-нє, канєшна, шо ви, і так все добре…. І прочіє завірєнія, шоусевпорядку.
Ех… .
 
Покровська ярмарка у місті.
– І почьом?
–Та прахтишно задарма!
– А чого так дешево?
– Бо качиствинне!
– Та дорогувато наче…
– Завтра вже не буде!
– І оце тр’яп’я,мля, – ручна робота і овечка?
– Ну да! Нинаравиццяйдимимо і немішайработать! Бояйогонеробив і безпритензій!
– Женщина, ви як дікарь якийсь! Це ж чиста овечка!!! Оттття, мля, тундра, мля!..
– Тільки для вас!.. Завтра нас уже не буде… . Поспішіть!
– Китайці, мля!....
 
Поліклініка. Рентгенкабінет. Людей десь із вісім голів, і всі злі.
– А вам показало, шо там?
– Да, канєшно,  ви шо! У прошлім годі поламала руку – і все показало! І недорого. Вощето безплатно, нуменісказали дайдесятку. Дала, і все показало.
– Он як бува… А мені не показало. Може, треба було тожи дать?..
– А шо у вас?
– Та по-женьські… .
– Нє, ну то друге діло, – по-женьскі,  а у мене – перелом. Все покаже ринген. А по-женьські – то да, то до гініколога…
– А гініколог – мущина?
– Та вони мущина, тільки якийсь чудненький: хіхікає постоянно. Я вже стара, мені усьоравно, а нипонятно, чого хіхікає, питаю – шонитак?, а не каже.. Мо, що молодий і нєрвнічає? Так і не молодий вроді, за сорок, міг би й привикнуть… . Лучче до Лариспетровни. Не хіхікає. Серйозна така.
– От спасибі. А як вас?
– Сергіївна.
– А я Васильовна.
– Ви з Мелехів?
– Нє.
–Ну, дайбогвам…
– І вам.
 
Черга в аптеці (ну, ЦЕ вартує окремого імхо).
– Сонечко-дєточка, дай шось од голови.
– Давлєніє чи просто болить?
– Не знаю, свекруха заказала, будеш у районі, візьми од голови.
– Ну ось вам від усього.
– Ой,  харашо, ой, спасибі! А то невропатолог каже «невроз», а шовононіхтонезна і вониусідурні (ком нема, вимовляється, як одне слово).
– Женщина, беріть беруші і буде вам щастя.
– А шо воно ліче?
– Бизсонницю і нерви!
 
У мене на прийомі.
– Що?
– Вопщім-то і нічого особинного, так, по мелочам… . Нєрвнічаю чогось.
– Ну, а якщо коротко і найважливіше? Від головного до другорядного?.. По поличках…
– Та все хрєново… . А чого ви питаєте?
– ???
 
У магазині квітів.
– А що у вас є таке, щоб на дачі росло? А то ті орхідеї вже задовбали! Вся пенсія там погибає.
– А що б ви хотіли?
– Та щоб росло… а то вже я на ту дачу і ходити не хочу… .
 
В театрі. Є у нас в місті театр. Як для райцентра, навіть дуже непоганий. З усього СНД бувають колективи. Є і справжні поціновувачі, вдячна публіка, хороші люди. Є і «всякі».
– І шо тут?
– Наталку-Полтавку дають!
– Скидки є?
 
У черзі за білетами.
– Я у ті тіатри не хожу… .
– Вопше?
– Нє, ну єслі іностранці приїзжджають, то канєшна…  (а зроду у нас тих «іностранцев» не було, бо російські і білоруські колективи «іностранцями» не вважаються, то – свої. Всі бували – і МХАТ, і франківці, і київляни, і луганські, і навіть трупа, що називалася «Таганкою»,.. та всякі були, і всі, як правило, – хороші і навіть дуже-дуже… І наші рідні, містечкові, – теж непогані).
–  Нє, ну канешно… А «на Шекспіра» ходиш (беру в лапки, бо у голосі співбесідниці тієї «поціновувачки» явно звучала іронія)?
– Регулярно ж!
Отакоє от… ж.
Менінгіт, значицця. Культурний і регулярний.
 
Повторюю: ніякої політики!