Всю ніч йому не спалося. Начебто і цифри останніх платіжок з патріаршої бухгалтерії мали б заспокоїти, а вчорашній огляд новеньких колісниць трохи розвіяти аскетичну тугу служителя господнього, та сон вперто не приходив, а перед очима, нехай і заплющеними, поставали все нові жахливі картинки сучасного битія. «Щось іде не так…» - подумав тоді Кирило і повернувся на інший бік.
В його голові роїлася ціла купа думок про те, як далі розбудовувати «рускій мір» в країні, де йому, Патріярху «всія мать її», довелося аж годину простояти в заторі через мусульманський намаз. І це в Москві! І це в златоверхій! А найстрашніше те, що він вже давно про це говорив, але його ніхто не слухав. Володя ж бо ще з радянських часів був кегебістом упертим та на компроміси не здатним, а більше розмовляти на ці теми, власне, і нема з ким. Ну не з Дімою же, їй богу, про Бога говорити.
Кирило встав зі свого ліжка, дістав з бару пляшку православного віскі, яку за виробленою роками звичкою тут же перехрестив, і наповнив по самі вінця перший ліпший кубок, що трапився йому під руку, зітхаючи при цьому, що навіть посуду пристойного для вжиття спиртного не має, а п’є весь час із всякої церковної фігні. Коли перші краплі випитого дісталися шлунку і приємно зігріли святе нутро зсередини, йому стало краще і він знов повернувся до ліжка, прихопивши із собою планшет.
Надворі була глибока ніч, тому співрозмовників у соціальних мережах майже не було, принаймні тих, із ким Кирилові хотілося б зараз поспілкуватися. Прокоментувавши декілька Володіних світлин на Фейсбуці та додавши у друзі Задорнова, він вирішив почитати новини на Яндексі, аж поки не згадав про Україну. Йому стало цікаво дізнатися як довго стояв у заторах Київ, поки ці всюдисущі мусульмани поклонялися своєму Аллахові, бо «мір», здається, остаточно котиться до прірви, а тим паче «мір хохляцький», в якому мотори глохнуть.
Судячи з перших новин українська столиця також ненадовго завмирала. Кирилова радість стала ще більшою, коли він дізнався, що причиною було святкування Покрови, тому поки світлини зі знайдених пошуковиком сайтів оновлювалися, він налив собі ще і з великим ентузіазмом зробив великий ковток. Картина масової багатотисячної хресної ходи центром Києва уже чітко склалася в його уяві. Він наяву бачив армію пенсіонерів із іконами в руках, які скандують вулицями його ім’я та прославляють Русь-матінку й Царя-батюшку, аж раптом…
Від побаченої світлини горло патріарха схопило судомою, а віскі, який він не встиг проковтнути, пішов носом. ФАШИСТИ! Виявилося, що у Києві православне свято відзначили саме вони? Ці молодики із трьома пальцями на прапорах, які всюди пхають свої бандерівські рила? Вони святкували центром міста і їх не розігнали ОМОНом, газом та собаками?! Кирило був у розпачі. Його світ розвалювався просто на очах.
Рештки пляшки були знищені задовго до того, як перші промені сонця торкнулися куполу скромного Кирилового палацу. Коли служки прийшли його будити, він спочатку відмахувався від них ногами, не бажаючи вдягати патріаршої фофудьї, а потім влаштував біганину із істеричними криками «Доколє?!». Решту дня ніхто з прислуги так його і не бачив, аж коли надвечір його тіло було знайдено в одному з кабінетів, виряджене у форму співробітника КДБ СРСР із державними орденами та нагородами. Поряд була записка, в якій було написано лише одну фразу: «Володя, прости». Фінал.
