Білі м’які стіни. Залізне ліжко. Гамівна сорочка. Я сам. Один. Єдині люди, яких я бачу, – це лікар і медсестра, що цілими днями ставлять мені крапельниці і дають таблетки.
Я не знаю, скільки часу я тут. Я не знаю, як тут опинився. Мене наче стукнули по голові і непритомним привезли сюди. Я не знаю. Власне, який сенс у цьому? Я тут.
Хоча іноді, у перервах між насильницьким лікуванням невідомо від чого, я бачу якісь нечіткі картини. Метушня, люди біля мене, я начебто кричу, а потім туман… Нічого не пам’ятаю.
Я давно втратив інтерес до будь-чого. Тепер мені немає чим цікавитись. Я  просто існую. Я не знаю, що буде завтра, через тиждень, через місяць… Мені байдуже.
Часом мені сниться моє життя до цієї порожнечі. Зазвичай я бачу уривки з мого дитинства. Я бачу любу маму, друзів, з якими ми лазили по деревах та зривали сусідські вишні… Після таких снів я завжди прокидаюсь зі сльозами на очах. Тоді мені здається, що цього всього не може і не має бути, що треба щось робити, знайти вихід. Але наступна доза ліків знову приводить мене у звичний апатичний стан.
Прийшов лікар. Зробив якусь ін’єкцію, зазирнув у очі, щось нечітко сказав, раптом зареготав і пішов. Що це було? Байдуже. Все байдуже…
От і медсестра. Принесла мені їжу. Вона добра жінка. Майже не усвідомлюю, що вона мені говорить, але мені запам’ятовуються її очі і руки. Часом вони теж мені сняться. А втім… Байдуже.
А часом у мене бувають якісь дивні припадки. Я кричу, падаю, качаюсь по підлозі і нічого не можу з собою вдіяти. На диво, мені ніхто не перешкоджає. Лікар або сміється, або не реагує, а медсестра намагається доторкнутися до моєї руки і зазирнути мені в очі. І це допомагає. Після того, як мені легшає, вона мовчки йде.
Так тягнулося дуже довго. Аж раптом…
- Дивіться, він отямився!
- Кличте лікаря!
- Він прийшов до тями!
Яскраве світло. Пульсуючий звук апарата. Нестерпний біль у голові. Не можу поворушитись.
- Ти отямився… Я вірила. Я була з тобою…
- Кохана… Що це було? Де я?
- Ти у лікарні. Ти потрапив у серйозну аварію.
- Не пам’ятаю…
- Ти їхав на мотоциклі з другом. Виявилось, що він був під марихуаною. Виїхав на зустрічну… У тебе була складна операція. Ми тебе мало не втратили…
- О, Боже…
- Лежи-лежи, не ворушись. Ти був у комі кілька днів. Але тепер все буде добре.
- А друг?
- Він помер вже у лікарні. Але декілька разів в агонії сміявся і кричав твоє ім’я. Все крило його чуло.
- Я…
- Мовчи і відпочивай. Я буду поряд.
Повіки важчають… Різкість зникає… Я кудись провалююсь… Але вона поряд.  Вона зі мною. Я не сам…