Минулої суботи була я на весіллі. То всьо си діяло в однім мальовничім селі, шо у Вінницькій області. Я вперше була на сільському весіллі. То отдєльна тєма.
Все починає си діяти з вокзалу. Всі ви знаєте, шо воно за звєрь, тому ми почнемо з хати молодої. Молода від рання си чепурит, си готує до таїнства шлюбу, пєчально вздихає за любімим. То всьо знимкують родичі молодої.
А шо ж робит любімий? Він у красівому гедеерівському піджаку та з чічкою в петлиці на білій Ладі мчит до своєї голубки.
І от наші молоді си зустріли! І от вона, щаслива, несе йому гарбуза простягає до нього білі рученьки та пестить йому личенько, а він, як той коточок, сцит у капці  си пригортає до своєї коханої.
Після зустрічі двох люблячих сердець всі гуртом на Ладах їдут си знимкувати до лісопосадки (шоб красіво било). І от молоді си валяют у листі, туляться до бірьозок, п’ют шампусік з гостями, корочє, плодят знимки, яких вже й так сотні. Зато буде шо показати унукам (коли такі, тху-тху, будут).
Потому наші голубки поїхали на вінчання до храму. Всьо було серйозно і торжествєнно.
Після звершення таїнства, у якому си єднают закохані серця, молоді поїхали скріпити своє безмежне коханнє китайським замочком на перилах древнього мосту. І там знов шампусік, знимки та решта всього.
І от всі прибули до бару. Чи кахветерію. Коротше, то звалося «Червоними диванами», але там не то, шо червоних, - взагалі диванів не було. Червноми були лиш шарікі на стінах. Але то нічо, файна місцина.
Посідєлі. Отмєтілі. А як отмєтілі? Ша розкажу.
І от він. Перший танец молодих. Танцювати наші наречені не сильно вміют, але ж як душевно то було!Скільки було любові, ніжності! Аж сльози на очі навертатися!
Всі знают файну пісню «Гіркая вода». Пам’ятаєте слова про дружбу і противогаз: «Ми не будем пити тую гірку юшку, як не поцілує старший дружба дружку. А то старший дружба – то така зараза, він боїться дружки, як противогаза.»? То от, ніц він її си не бояв, а навпаки! То такий цілунок був, що ті двоє аж шампаньйолу мені на платтє пролляли!
Далі всьо було стандартно. Естрада 90-их, гостей якогос милого погнали до танцю на вулицю. Троха холодно було, але то лиш спершу.
Нарешті настав найбільш трогатєльний момєнт – покривання молодої. Як воно все було! Наша лебідочка сиділа на подушці на колінах у свого орла сизого, а мами знімали їй фату, пов’язали хустку та фартушок. От наречена й стала дружиною свому чоловіку.
А тепер то, чого чекали всі незаміжні дівки – молода кидала свого букєта. Удача була зі мною. Я його зловила! То мені, як наступниці молодої, якас жинка провела інструктаж нареченої. Казала, шо у них в селі та прикмета  з букєтом працює, то я точно наступна вийду заміж. А ше казала, шо на перший день молода може майже не пити, на другий день вона вже є дружиною, то розливає гостям і сама має пити, отож, я мушу си навчити правильно пити. Інтересна така жиночка.
Коротше, гуляли ми до глибокої ночі. Потому привезли нас до хати молодої, де ми полягали спати. У молодих же була неспокійна ніч…
На ранок, як всі повставали, покликали нас до сніданку на вулицю. За час снідання кілька разів підходили до нас сусіди, і їх припрошували до столу. Ми лиш і чули: «Так, всі посунулис, най ше сусідоньки сядут поснідати!»
Потому я вже поїхала додому, бо, на жаль, мала невідкладні справи у рідному місті. Але можу вам сказати, шо таке весіллє надовго мені си запам’ятає (букєт же).
***
Звісно, у цій оповідці багато художнього вимислу. Весілля справді було чудовим. Бажаємо безмежного щастя молодим!
П.С. І так, я наступна…