Якось Гурвиць розповідав мені, як на чолі офіційної одеської делегації прибув до китайського Циндао (здається, саме до Циндао). Кортеж із мигалками та сиренами о третій ночі промчав їх по місту до мерії, над якою він побачив величезний транспарант:
 
«Народи Циндао вітають народи Одеси в особі Гурвиця Едуарда!»
 
Китайці наївні, але таки щось знають! Не "народи в собі", але "народи в особі" - саме там вони і ховаються.
 
Еволюція нашого народу за двадцять років цілком описується таємничою функцією, змінні якої задавалися нумерологічними значеннями прізвищ Кравчука, Кучми, Ющенка й Януковича. Це очевидно. Український народ хитрий, мов Кравчук, необережний, мов Кучма, лінивий, як Ющенко й упертий, як Янукович. І всі свої риси послідовно являє здивованому світові. Ці добродії не полюбляють одне одного (бо належать до народу, який не полюбляє себе) і перебувають у складних стосунках, таких самих, які наш народ має сам із собою.
 
Втім, полишимо суб'єктивізм і вдамося до прогресивного історіософського методу великого Гердера – спробуємо пояснити те, що нам незрозуміло за допомогою того, що нам незрозуміло геть зовсім: в одну Європу неможливо увійти двічі, бо немає нічого нового під євразійським сонцем.
 
Колись Ерефія називалася Хазарією й ми платили їй данину. На щастя, на довгих дерев'яних човнах по Десні у Дніпро припливли європейці й забрали цю данину собі. За допомогою відібраних у нас меду, риби й модних на той час хвісточків лісових і річкових звіряток, вони побудували нам державу, яка складає основу нашої європейської ідентичності. В тодішньому Євросоюзі, який називався Імперією ромеїв, греки виконували роль нинішніх німців, а тодішні германці скидалися на нинішніх албанців. І от коли наші князі пішли туди, щоб чого-небудь вкрасти в кредит, їм не поталанило. У Царгороді саме тоді, (ні перед тим, ні одразу після того) царювали дуже здібні полководці – Іван Цимісхій, а за ним Василь Болгаробойця – які вміли дресирувати варварів. Тому нашим хлопцям замість поживитися довелося охреститися, навчитися грамоти, вивести з обігу пухнасті хвостики й впровадити срібну гривню.
 
Щастя (тобто українсько-половецька гармонія) тривало недовго, бо знову навалилася Ерефія, яка тоді чесно називалася Ордою. Дяка Богові, Європа швиденько звільнила нас від Орди й навіть, у битві на Синіх Водах, визволила найкращу частину України – Поділля. З цього приводу я написав оду (бо в таких випадках завжди пишуть оди), якою спробую розчулити й вас.
 
На Синій воді все було так давно,
Що ніхто не згадає,
Де саме, чи справді, коли, проти кого, кому.
На синьому небі загиблі,
Хто в ірію, решта у рАю,
Відлуння від відблиску, вІдбиток тіні, висновок сну.
 
На Синій воді, там де орди зійшлися з полками,
Де падали стріли, а нині спадає роса
Де долю схопили, де славу знайшли, де початок поклали
Там поля осіннього пісня проста -
Молитва яку спонукає коса -
Відспівана буде й над нами.
 
У сповідь предсмертну трави
У шепіт вечірнього вітру
Хто б вслухався? Звісно, не ви.
Пташині сліди у води і неба сторінку відкриту
Читаю не я і не ви.
 
На Синій воді ліс навчився помститися степу.
Меч подужав стрілу. Ніби блискавка била Литва.
Слава зблисне на мить, на страшну і веселу
Й над Поділлям дощем проліта.
 
Нас навіть взяли до Євросоюзу, який тоді називався Великим князівством литовським, руським і жемайтським.
 
Роль ЮНЕСКО тоді виконував Тевтонський орден, проте, наші предки були фанатами землянок-мазанок і солом'яних стріх. Вони обурилися спробами нав'язати нам усі ці занепадницькі загниваючі вітражі, аркбутани, нервюри, контрфорси, ренесанси й захистилися від цієї розпусти в битві під Грюнвальдом. Але на цю битву я не став писати оду, бо лишаюся завзятим латинофілом.
 
Торгівля з Європою нам завжди була однозначно вигідна: вони нам – Магдебурзьке право, книгодрук, академію, ми їм – проблеми: дві громадянські війни у Литві, руїну в Речі Посполитій, терор у новій Польщі, партизанку в тилах Вермахту. Щоб ви не сумнівалися, так буде й нині. Янукович – це Свидригайло сьогодні! Символічно, що його батько – з литвинів (самоназва білорусів до початку ХХ ст.)
 
На початку XVIII ст. роль місії Кокса-Квасневського виконував Карл ХІІ. На відміну від нащадка ординських баскаків Петра, він мав усі права на інтеграцію України до Європи, позаяк утримував законний, усіма визнаний титул "Король готів і венедів". Як відомо, стародавня Готія – це південна Україна. Якби не кіннота Палія, який з якогось дива, під Полтавою, вписався за москалів, можливо, наша трансцендентна Юля була б на свободі вже тоді.
 
Передостання українська спроба інтегруватися до об'єднаної Європи була навіть чимось вдаліша за нинішню, адже українські фремдарбайтери могли обходитися без віз, вистачало довідки чиновника Рейхскомісаріату.
 
Україна одвічно перебуває перед вибором - орда чи орднунг. Я раджу останнє.
 
Ми маємо розуміти, що орда ніколи не зникне. Вона може припинити бути Російською Федерацією, назватися якою-небудь новітньою Хазарією, проте, зазіхатиме завжди. Європа завжди буде доброю й наївною, як Пілсудський. А ми завжди будемо, як Хмельницький, Кравчук, Мазепа і Янукович. Бо "народи в особі". А де ж іще.
 
Дмитро Корчинський