Будь-яке спортивне змагання, на якому було офіційно виконано Державний Гімн України поряд із гімнами інших держав, одразу ж перестає бути справою честі самих лише спортсменів, а набуває якогось сакрального статусу, коли перемога чи поразка буде асоціюватися із ім’ям всієї держави, особливо якщо такий захід є принциповим. З цим можна не погодитися, але існує точка зору, що міжнародні спортивні перегони сьогодні – це альтернатива війнам та міжнародним конфліктам, в яких нації міряються своїми силами та хизуються здобутками. Якщо поглянути з цієї точки зору на масовий спорт, то не викличе здивування, що останні події навколо боксерських поєдинків та футбольних матчів викликали сильний резонанс в суспільстві та обговорювалися навіть тими, хто спортом не цікавиться взагалі.
 
В той же час, нерідко шукаючи в суто спортивних діях учасників змагань якусь політичну складову, суспільство іноді доходить до абсурду, звинувачуючи ледве не в державній зраді футболістів, які не змогли забити гол, або олімпійців, які не змогли здобути медаль, забуваючи при цьому, що політика у будь-якому змаганні закінчується саме тоді, коли відгриміли останні звуки гімнів і спортсмени розпочинають свою боротьбу. Та чи багато з нас помічає, що під час виконання Державного Гімну України в більшості випадків співвітчизники самі припускаються помилок?
 
До написання цього матеріалу мене підштовхнуло виконання Гімну на останньому боксерському поєдинку відомою джазовою співачкою Джамалою. Не дивлячись на те, що її манера співу викликала неоднозначну оцінку серед українців, тим не менш, на моїй пам’яті це було перше більш менш правильне виконання Державного Гімну на масовому заході саме в тій редакції, яка є офіційно закріпленою з 2003 року.
 

 
Так, відповідно до Закону України «Про Державний Гімн України» від 6 березня 2003 року, Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:
 

Прошу читачів зважити на те, що цей текст саме в такому вигляді закріплено не минулого тижня і не рік тому. Пройшло десять років з того моменту, як офіційна редакція була затверджена, однак, трибуни вперто співають «Ще нам браття українці», «вороженьки» та «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля» і складається таке враження, ніби це взагалі ніхто не помічає.
 
Хочете доказів? Будь ласка:
 






Звісно, можна керуватися логікою того, що, мовляв, нехай українці хоч так співають, бо раніше тексту не знали взагалі. Хтось, можливо, скаже, що наш парламент здатний міняти законодавство ледь не щодня, тому пофігу що вони там собі наприймали, а співати будемо так, як і співали, або взагалі як на душу ляже. А більшість кричатиме: «Ну яка різниця?!». Оскільки я не претендую в даному випадку на істину в останній інстанції, не буду говорити про те хто в цій ситуації правий.
 
В той же час, в повсякденній практиці часто стикаюся із неймовірним обуренням клієнтів у справах, де через суд доводиться виправляти помилки в документах багаторічної давнини. «Ну яка різниця?!» - обурювався один із моїх знайомих навесні цього року, коли його батько все своє життя носив прізвище «Балабан», а він, мій клієнт, у 2000 році при отриманні паспорту став «Болобаном». Думаю, що якби не оформлення спадщини, людина різниці так би і не відчула, бо, насправді, хіба це так принципово?
 
Ну Ахматова там поетеса була, чи Ахметова, ну поетом був Чехов, чи письменником, ну ялинка, чи йолка – яка різниця? Головне, щоб футболісти вигравали, щоб в Москві всі побачили рецепт виготовлення котлет по-київськи, та щоб медалей було більше, ніж у москалів. А все інше не має значення, бо від того як Василь чи Петро гімн заспіває, борщ жирнішим не стане, чи не так?
 
Насправді, в країні, де Прем’єр-міністр та Президент є лінгвістами-філологами, які ледь не щодня збагачують мову новими словами, складно щось вимагати від народу. Та ще складніше бути білою вороною десь на стадіоні, коли співаєш деякі слова головної пісні країни не разом із усіма і на тебе починають шикати оточуючі. Тож в дискусіях навколо того чи погано було виконано Гімн в Москві, а чи чи було його виконано добре, я притримуюся думки про те, що спочатку слід вивчити досконало текст, а вже потім оцінювати вокальні дані виконавців. Або взагалі співати його під фонєру як Кобзон, так щоб аж Міхалков заплакав. ІМХО.