Шановний AMI постійно викладає свої історичні матеріали, які цікавлять шановних відвідувачів сайту. Я вирішив наслідувати його прикладу і викладаю свій перший опус.
 

Отже. Депутати IV Державної Думи Російської імперії, головою якої був наш земляк з села Попасна Новомосковського повіту на Катеринославщині – Михайло Васильович  Родзянко, скориставшись невеликим дебошем у Петербурзі та важкою ситуацією на фронтах Першої світової війни, домоглися відставки царя Миколи ІІ та відмовили у коронуванні його брата – Михайла Олександровича. Росія перетворилася із монархії на республіку. Ці події відомі, як Лютнева революція.  
 

Сподіваюся, шановні читачі, не сумніваються в тому, що «народні обранці» здатні  розвалити будь-яку державу. У той раз їм попалася Російська імперія. Вдруге те саме відбулося на нашій пам’яті, у  1985 – 1991 роках. Допоки Радянським Союзом керувала Компартія – держава існувала. Коли влада перейшла до депутатів, сталося те, що сталося.
 

Представникам народу вистачило п’яти років, щоб від найбільшої держави світу лише друзки полетіли. Тому думайте за кого голосуєте. Може так статися, що кордон нових держав пройде саме через вашу хату. Кухня з дружиною опиниться в одній державі, а ви з диваном – в іншій. І ви не зможете, як раніше, репетувати: «Жінко, та неси вже борщу! Я скоро з голоду помру!» Потрібно буде вести тривалі міжнародні переговори, укладати договори, проходити митницю, а розрахунки вести виключно у вільно конвертованій валюті.
 

Так повернемося до нашої оповіді. Незабаром новина про російську революцію дійшла до Швейцарії, де на той час перебували майже всі члени РСДРП, як більшовиків, так і меншовиків. Природно, політики відразу ж захвилювалися: а, що як без них, бардак там припиниться? Вони розуміли: щоб цього не сталося їм треба його очолити. Тому негайно вирішили повертатися на Батьківщину.
 

Нагадаю, йшла Перша світова війна. Нейтральна Швейцарія знаходилася в оточенні держав німецького блоку. І тому, якби громадяни Росії з’явилися на їх території – вони мали бути інтерновані і відправлені в табори для переміщених.
Виручив революціонерів друзяка Володимира Ілліча – Олександр Львович Парвус (в дівоцтві: Ізраїль Лазарович Гельфанд).
 

Дещо потрібно сказати про цю колоритну особу. Народився він у селищі Березине Мінської губернії. Його батько, родом із Одеси, одружившись отримав разом з дружиною посаг у вигляді житлового будинку з господарськими спорудами. Але господар з нього вийшов безпутній, тому незабаром, після народження сина Ізраїля (в побуті – Сруль), оте його обійстя нафіг згоріло.  Тільки попіл залишився.
 

Зважаючи на цю обставину, сім’я Сруля переїхала до Одеси, де його батько влаштувався вантажником у морському порту. Мати не працювала, але грошей, які заробляв батько, багатодітній родині вистачало на безбідне життя й плату за навчання дітей, Сруль закінчив не лише одеську класичну гімназію, а й Базельський університет в Німеччині, де отримав ступінь доктора філософії.
 

Початок Першої світової війни застав його в Туреччині. Парвус став активним прибічником вступу Туреччини у війну на боці Німеччини і негайно зайнявся постачанням озброєння і амуніції для турецької армії, на чому неймовірно збагатився. Незабаром він повернувся до Німеччини. Навколо нього стала витися величезна кількість політиків, як мух біля нас. (І ті, й інші линуть на запах: політики – грошей, а мухи г…) Тоді ж Парвус познайомив земляка, Володимира Ульянова, з багатьма європейськими політиками та дав уроки реальної, практичної революційності.
 

У 1915 році Парвус подав полковникові Ніколаї, начальнику розвідувального відділу Німецького генштабу, План російської революції, відомий як «Меморандум доктора Гельфанда». У цьому документі детального викладено план розвалу Російської імперії з середини, за допомогою революційних рухів. Цей документ легко знайти в Інтернеті, як  в повному (понад 20 сторінок), так і в скороченому (близько 10 сторінок) вигляді. Що характерно, всі, без виключення, революційні рухи Парвус розглядав, як деструктивні, тобто направлені лише на послаблення, розвал або знищення держави. Воно й зрозуміло: ламати не будувати – багато розуму не потрібно. Лейтмотивом цього документу було наполегливе нагадування про те, що будь які революційні рухи, будь які страйки та бунти необхідно фінансувати. Німеччина цей план прийняла. Російська імперія в лютому похитнулася, а в жовтні 1917 року впала. Ленін у 1918 році застосував цей же план до Німеччини – Німеччина розвалилася, зазнала поразки в Першій світовій війні і підписала Версальський мир.
 

Що-то розумний єврей, знав нутро простого люду – знав, що за гроші народ навіть власну державу продасть і розвалить. Хоча чому тут дивуватися, де ви бачили дурного єврея? А от серед українців, та й росіян, дегенератів стільки, що, як кажуть, хоч греблю гати. Покажіть на будь-кого пальцем і вгадаєте.
 

Тому домовитися Парвусу з Німецьким генеральним штабом, щоб ті пропустили через свою територію російських революціонерів було не важко. Просто він пояснив, що це найбільш буйна команда, яка до того ж добре освоїла його план розвалу Росії і бід від неї буде багато. Парвус не помилився. 26 жовтня, 7 листопада по новому стилю, Росія впала. Вести війну проти Німеччини вона вже не могла.
 

Перш ніж, розповісти про подорож революціонерів у опломбованому вагоні, я нагадаю вам, як вони жили і важко працювали в еміграції, в Швейцарії.
 

Допомога спонсорів і гранти на революційну боротьбу дозволила їм винаймати непогані квартири, або ж будинки в пригороді Цюріха. Режим роботи  був суворий, а графік надзвичайно жорсткий. Довелося навіть відмовитися від сніданків, тому що просипалися вони близько полудня, швидко вдягалися і на шляху до ресторану заходили до перукарні, де приводили в порядок свою зовнішність. Після обіду вони 3 – 4 години читали газети і журнали, готуючись до вечірніх дебатів. Потім вечеряли і відправлялися до пивного бару (пабу), де збиралася вся компанія і велися дебати з актуальних питань.
 

Кожен міг висловити свою думку з будь якого приводу, у тому числі поділитися новинами щойно прочитаними в газеті. Розгорялися палкі суперечки, пристрасті розжарювали атмосферу до такої міри, що найбільш навіжених доводилося охолоджувати, виливаючи їм на голову холодне пиво. Якщо й це не допомагало, тоді застосовувався найбільш вагомий аргумент – пивні кухлі, якими били по голові сперечальників. Це особливо нікого не зупиняло, тому в середовищі революціонерів панував дух демократії, про однодумність можна було тільки мріяти.
 

Єдина проблема, яка на перших порах турбувала революціонерів – важко було переносити єдиний вихідний день – неділю. Але її швидко вирішили: пиво почали пити вдома. А далі пішло ще веселіше – здогадалися всією компанією виїздити на природу, на пікнік. Цей захід в Швейцарії майже завжди відбувається на платній території, там все приватне. Тому революціонери вибрали місце і домовилися з її господарем, щоб кожну неділю на пікніку їх чекала чималенька діжка пива.
 

Отак боротьба за щастя трудового народу продовжувалася б і далі, та придурки із Держдуми затіяли реформи, поміняли монархію на демократію.  Довелося повертатися на Батьківщину, аби ота боротьба продовжувалась до кінця, тобто до розвалу.
 

Отже революціонери сіли до вагону, який було опломбовано. Ну, що значить опломбовано? Як ви знаєте, у кожному вагоні дві пари дверей. З одного боку знаходиться туалет і купе для провідників, з іншого – тільки туалет. Так от, з того боку, де знаходився тільки туалет, двері було зачинено на ключ, а з іншого – перед купе для провідників, де знаходилися два офіцери генштабу, крейдою по підлозі було проведено лінію, яку ніхто з пасажирів не мав права переступати.
Поїзд рушив. І відразу ж біля єдиного туалету створився натовп. Чоловіки лаялися, жінки верещали, кожен намагався потрапити до заповідної кабінки першим. Побачивши таку потворну картинку, Володимир Ілліч моментально зрозумів: ось вона, золота жила. І запровадив відвідання відхожого місця виключно по талонах, які він і видавав.
 

У вагоні моментально наступила однодумність, ленінська генеральна лінія перемогла, ніхто не міг собі дозволити навіть маленьке відхилення від неї. Наслідки зрозумілі кожному.
 

Талони були платні, для жінок – скидка. Зібрані кошти йшли у фонд партії. Під час зупинки на великих станціях, один із офіцерів супроводу виходив на перон, і на ці гроші купував газети. Ленінська генеральна лінія перемогла остаточно, партія стала єдиною, як ніколи. Самі подумайте: як можна йти до вбиральні без газети. Прошу звернути на цю обставину особливу увагу.
 

Молоде покоління тільки підростає. Більшість же із нас, значну частину свого життя прожили в Радянському Союзі і добре пам’ятають, що з туалетним папером було дуже складно. І причина цього не в нестачі целюлози. Це була лінія партії на створення нової спільності людей – радянського народу. Коли ця лінія розроблялася, радіоприймачів було мало, телевізорів – ще менше, а про Інтернет тоді зовсім не чули. Отже єдиним доступним джерелом агітації і пропаганди залишалися друковані засоби масової інформації. Дефіциту газет за весь час існування  радянської влади ніколи не було.
 

Але як змусити простих громадян їх купувати. Отож. Тому й було прийняте рішення про заборону вільного продажу туалетного паперу. Керівники партії і держави навіть пішли на жертви заради народу. Вони дозволили простим громадянам витирати свої ж*пи портретами членів ЦК і Політбюро, надрукованим в газетах, чим останні з задоволенням і скористалися.
 

Туалетний папір можна було придбати виключно у спец магазинах. І це зрозуміло. Не можна було піддавати нервову систему і шлунково-кишковий тракт відповідальних товаришів жорстокому випробуванню: читати те, що вони написали, або намололи. Це могло привести до розладу психіки, запорів, або проносів.
 

Отже, Володимир Ілліч, захопивши у вагоні найбільш важливу посаду – регулювальника відвідань відхожого місця, став надзвичайно авторитетним. Всі до нього улесливо посміхалися і запитували: чи немає зайвого талончика, або газетки.  
 

Доїхавши до порту, пілігрими пересіли на пароплав і незабаром вже були в столиці Швеції – Стокгольмі. Там вони, перед від’їздом до Росії, добре прибарахлилися. Потім знову сіли в поїзд і відправилися до Петрограда.
 

Поки наші знайомі подорожують, варто знову повернутися до пана Парвуса. Як я вже повідомляв, Олександр Львович, надзвичайно збагатився на військових поставках і, завдяки цьому зміг придбати декілька підприємств та друкованих видань у Петрограді. Цілком логічно, він вирішив створити гучний інформаційний привід (а як же інакше) у зв’язку з приїздом більшовиків, на чолі з Леніним. Самих революціонерів про це не повідомив, хотів щоб для них був сюрприз.
 

У той же час, належні Парвусу газети отримали доручення: в день приїзду революціонерів надрукувати в своїх виданнях, на перших шпальтах повідомлення про те, що до Петрограда прибув «вождь світового пролетаріату – Ленін». Оці три слова, російською: «вождь мирового пролетариата» Олександр Львович придумав сам, на що Володимир Ілліч йому  неодноразово нарікав. Як же так,  а ще співплемінник, знав, що Ленін гаркавив, і таке придумав. В устах Ілліча це звучало: «вождь миГовоГо пГолетаГиата».
 

Крім того, журналістам було доручено зібрати величезний натовп пролетарів, які мали зустріти революціонерів. Де їх взяти, тих пролетарів? Відповідальні за захід журналісти, запасшись в банку гривениками відправились на вокзали.
 

Шановні читачі, ви часто, чи рідко буваєте на вокзалах і бачите хто там вештається! Вірно: бомжі, волоцюги, безхатьки – одним словом пролетаріат. У 1917 році, в Петрограді, було те ж, тільки їх було більше.
 

Перш ніж продовжити свою оповідь, слід описати ситуацію, яка склалася в епіцентрі подій, тобто на площі біля фінляндського вокзалу.
 

Третє квітня. Якщо в Києві в цей час часто ще лежить сніг, то в Петрограді – завжди зима. З моря дме холодний пронизливий вітер. Темно. Світяться лише вікна залізничного вокзалу. Світло, що йде з них, відбивається від корпусу броньовика, що застиг посеред площі.
 

Ще в лютому, коли через неї проходили військові, він зламався. Спочатку хотіли його полагодити, а потім плюнули, заклепали люки, щоб волоцюги туди не забралися, і покинули. Ну, це ж звичайне явище. Згадайте, коли військові проходили через ваше місто чи село, то обов’язково щось забували або губили: ну, там, гармату, ракету чи, навіть, танк. Не кажучи вже про особовий склад. В селі часто забувається рота, в містечку – батальйон, а в великому місті і полк може розчинитися безслідно.
 

Так от, репортери, яким доручити зустріти революціонерів,  направили їм ще в Стокгольм депешу і призначили місце зустрічі біля броньовика. Леніна та революціонерів ніхто в обличчя не знав, тому й запропонували це, пустинне серед ночі  місце.
 

І ось час зустрічі настав. Пролетарі в лахмітті зайняли вихідні позиції. (За час очікування вони задубли до кісток.) Із дверей вокзалу появились перші пасажири прибулого потяга. Ось вийшла ще одна група з великими баулами і потягнулася по снігу до середини площі, в напрямку броньовика. Зустрічаючі зрозуміли: це ті, кого вони очікують.
Раптом пролунав постріл і над площею спалахнула ракета (Ну, не було тоді мобілок, щоб дати команду!). В той же момент навкруги площі розпочалося несамовите волання: «Вождь! Вождь! Во-ождь!.
 

Занімілі від жаху прибулі побачили, що в їх напрямку з різних кінців площі несуться величезні натовпи. Сумнівів не було: будуть грабувати. Революціонери покинули свої валізи і кинулись в розтіч.
 

Володимир Ілліч, який ішов по переду, своє спасіння побачив у броньовику. Він швидко видряпався на броню и почав несамовито гупати в люк та репетувати: «Рятуйте! Пустіть, бл*дь, а то мене зараз розірвуть!». Звідки йому було знати, що всередині нікого немає.
 

Ось перші пролетарії підбігли до  броньовика і тут же зрозуміли, що зараз їх об нього й роздавлять. Не знайшовши іншого виходу вони почали дряпатися на броню. Ілліч зрозумів це як посягання на його недоторканість і вирішив захищатися до останнього. Влучними ударами черевика в пику він скидав їх у натовп. Цей момент увіковічений на багатьох картинах радянського періоду під назвою: «Зустріч вождя світового пролетаріату на фінляндському вокзалі».
 

Зазнавши невдачу пролетарії припинили свої намагання дотягнутися до шиї вождя, підняли руки і спробували стягнути його за штани (одяг на ньому був дуже таки дорогий).  Це також яскраво показано у фільмі Сергія Езенштейна «Ленін в Жовтні». Але й це їм не вдалося.
 

Тоді хтось почав кричати: «Речь, речь, речь». Ленін тут же зорієнтувався і зрозумів, що натовпу треба щось пообіцяти. І він почав: «Землю – робочим! Заводи – селянам! Банки – циганам!» Далі, як всякий політик, він розійшовся і посипав обіцянками та гаслами: «Сало – вуркам! Рибу – муркам! Владу – придуркам!»,  і пішло-поїхало.
 

Аж раптом Ілліч почув якийсь сторонній цокіт, що посилювався. Глянувши на найближчого пролетарія він зрозумів у чому справа. Обличчя того було фіолетове, приморожене, а те, що залишилося від зубів гучно цокотіло.
Тоді Ілліч, перервавши промову, зробив свій знаменитий жест. (Ви не знаєте, який жест був у Леніна? Ну, як в Гітлера або Януковича, тільки долоня не горизонтально, а вертикально.)
 

Так от, він викинув руку в напрямку фінляндського вокзалу і гучно вигукнув «ВпеГёд, товаГищи!» Через хвилину площа спорожніла.
 
Епілог.
 
Розвиднілось. На броньовику все ще стовбичив Володимир Ілліч, а навкруг машини преступали з ноги на ногу декілька репортерів і, о жах, абсолютно голі соратники по партії, які закривали долонями свої причинні місця. Журналісти швидко отямилися і заштовхали революціонерів до привокзального борделю. По перше – там тепло, а по-друге їх зовнішній вигляд ніяк не відрізнявся від інших відвідувачів закладу.
 

Свої втрати революціонери змогли багаторазово компенсувати вже незабаром, після жовтневого перевороту, поселившись в царських палацах та особняках сановників.
 

Наступного дня, тобто 4 квітня, в Таврійському палаці Володимир Ілліч повторив доповідь, з якою він виступав напередодні на площі перед пролетаріатом, і назвав її Квітневими тезами. У подальшому, при підготовці цього виступу до друку, довелося внести деякі правки, хоча основа, перша і остання буква тез, залишилася на місці, всередині букви, цифри і розділові знаки довелося переставити.
 

В цей же день газети, які належали Парвусу, сповістили приголомшених обивателів про те, що до Петрограда прибув «вождь світового пролетаріату – Володимир Ленін». Володимир Ілліч радісно зустрів цю новину, йому було приємно.
 

Мешканці міста попервах злякалися. Слово вождь у них асоціювалося з вождем червоношкірих чи вождем племені канібалів. Це ми зараз знаємо вождів: Леніна, Сталіна, Гітлера. Але останнього німці називали фюрером. Ну, фюрери там у них всі: і ті, хто тримає кермо держави і ті, хто крутить баранку автомобіля. Але петроградці тоді цього не знали.
 

Не вірно вони розуміли й слово: «пролетаріат». Ви, шановні читачі, скажете, що це той, у кого немає нічого, окрім ланцюгів, та й ті крадені.  Насправді, якщо в людини є розум, честь та совість і вона не віддала їх у фонд партії, то це не пролетарій. А хто ж дійсно отой самий пролетарій? – спитаєте ви.
 

Уявіть ситуацію: ви сидите в кріслі і дивитесь телевізор, раптом дзвінок в двері. Ви встаєте, підходите, відмикаєте і відкриваєте двері настіж. Перед вами постають дві особи характерної зовнішності і тихо говорять: «Ми – пролетарії». Тут Ви розумієте, що даремно не глянули у вічко. Хочете закрити двері, але пізно. Нога одного з пролетаріїв,  у брудному черевикові, застопорила двері у відкритому положенні. І тоді ви жалісно так: «Беріть, що забажаєте, тільки не вбивайте!»
 

Точно така думка про пролетаріїв була у мешканців тодішнього Петрограда. Тому, словосполучення «вождь світового пролетаріату» в петроградських обивателів асоціювався з ватажком банди злодіїв і вбивць. Що врешті решт, в подальшому і підтвердилося.
 

Крім того, газети зарясніли повідомленнями, що Ленін написав свої Квітневі тези, подорожуючи напередодні у потязі. Але Володимир Ілліч рішуче це заперечував і готовий був присягнутися хоч на Біблії (Старий заповіт), хоч на Торі, що, втім, одне й те ж, що окрім талонів на відвідини відхожого місця, він ніяких тез не писав. Тобто, цей момент потребує уточнення.
 
Все, що тут написано, істинна правда.  Шановний Зе Фейк це підтвердить.