Торохтять матричні принтери, бухгалтери зосереджено викладають на моніторах рядочки різнокольорових бульбашок (ці бульбашки не збороли ні суворий головний бухгалтер, ні повний спокус Інтернет). Зашумів і змовк електрочайник. Круг столу зібралися ветерани флешок, перфокарт і, не лякайтеся цього слова, магнітних барабанів. Ось вже розчервонілися від чаю носи і розкрилися назустріч спогадам душі. А пам’ятаєш? Пам’ятаю... З чого почнемо спогади? Чи не з того, що п’ятнадцять років тому за цим же столом колективний програмістський обід складався  тільки з хліба, густо здобреного хріном, і чаю на травах (якщо вмієте варити перлову кашу, здобріть її хріном - смакота).
 
Пам’ятаєш, прибула делегація аж з Америки з гуманітарною допомогою – кількома ящиками пляшечок фізіологічного розчину і двома ящиками мила. В обід головний лікар повів гостей в щелепно-лицеве відділення, показати, в яких умовах українська медицина лікує й рятує. Кухня не вдарила лицем у грязь, випереджуючи американців, візочки повезли хворим густий наваристий борщ, котлети з картопляним пюре і дражливі запахи. Ось делегація переступила поріг палати, і головний лікар зробився багряним. На краю ліжка сидить хворий з перебинтованим обличчям, відділяє від котлети крихітні шматочки й зі стогоном намагається проштовхнути їх до рота через вузесеньку марлеву щілину.
 
Не будемо про сумне. Краще відмотаємо років на двадцять з лишком назад. Пам’ятаєш, як здавалися приймальній комісії стенди з автоматизованою системою випробування двигунів. Валерка дві ночі не ночував удома, нашвидку ліпив програму-імітатор, яка успішно ввела в оману авторитетну комісію – вимірювала, реєструвала, контролювала і керувала. В призначений час гудів двигун, блимали індикатори, рухалися самописці... А потім ще більше місяця доводили до ума програму, яка справді змогла вимірювати, реєструвати, контролювати і керувати ходом випробувань. Пізніше андропівські служиві виловили Валерку у кінотеатрі в робочий час прямо посеред сеансу „Москва сльозам не вірить”. Обійшлося, встигли оформити відгул... Програмісти своїх на полі бою не лишають...
 
Пам’ятаєш, як прийшла Незалежність і нашому Головному дозволили побувати в Америці, ознайомитися з роботою такого, як наше, підприємства? Він повернувся напівпритомний від побаченого – у них випробування проходять на стендах в герметичних боксах, і поблизу немає жодної людини. Ніхто не буде вночі потайки від Замовника міняти деталі, які вийшли з ладу, масло, а то й ... двигун. Все по чесному. У них конструкторські креслення робляться прямо в комп’ютері подетально, і в зборці, що упереджує наше „не влазить” або „не дістає”.
Конструкторів у наказовому порядку зобов’язали всі креслення виготовляти на самопальному конструкторському АРМі (АРМ - автоматизоване робоче місце). У дві зміни працювали два графопобудовники - вимальовували тушем на ватмані креслення, виконані на такому ж ватмані олівцем. Засихали чорнильниці, залишали клякси пера, лаялися люди, але запроваджували науковий прогрес у конструкторське буття.
 
Згодом приїхала американська делегація – створювати сумісне американо-українське підприємство з виробництва дизеля. На стендах перед ними виклали всі наші багатства, навіть Генкину дипломну роботу – газотурбінний двигун. О! Цей двигун наробив шелесту за п’ять років до цього – експериментальна модель заревіла, як потужний реактивний двигун, розігрілася до червоного кольору, зрештою вигорів збоку отвір, з нього вирвалося полум’я і двигун навіки замовк. Американці зацікавилися  конструкцією, загомоніли, зацокали язиками, зрештою через перекладача сповістили, що такого двигуна в них немає, вони хочуть собі наше ноу-хау, решта хау їм теж цікаві і вони сподіваються на плідну співпрацю.
 
Потім їм показали наші конструкторські АРМи – мовляв, ми теж не ликом шиті, а прогресуємо разом зі всім прогресивним людством. Я стояла біля скрегочучого графопобудовника, щомиті готова натиснути червону кнопку, якщо цей мастодонт здуріє і хлюпоне на ватман тушем, або відправиться в безладну прогулянку по всьому столу. Американці не повинні були бачити конфузу.
Вони оглянули наші СМ-4, помилувалися роботою АЦПУ (було що друкувати, щоб справити враження інтенсивної роботи) і завмерли біля працюючого графопобудовника. Вони багато що сказали своєю нерозбірливою мовою, але слово „монстр” не потребувало перекладу, а блиск в очах говорив без слів, яке сильне враження справила на них його робота.
 
Два місяці готувалася установча документація, рахували - перераховували кошториси, штатні розписи, бізнес-плани. Узгоджували й переузгоджували проекти і підписи, виконавців і замовників... Американці, з огляду на скрутне фінансове становище підприємства, переказали частину коштів в оплату майбутніх робіт. Вони брали повністю на себе фінансування, але просили в гарантію частину майна підприємства. На цьому все й зупинилося. Загальнонародна власність не могла бути частиною уставного фонду, а грошей не було ні в нас, ні в держави.    
 
Вже тоді зарплату затримували на місяць-два і найнежиттєздатніші починали непритомніти з голоду біля кульманів. Особливо самотні матері, які віддавали все дітям, в надії, що ось-ось все буде так, як і було. Оптимісти сповіщали про заплановане банкрутство і швидкий прихід справжніх господарів, з якими знову буде все так, як і було. Песимісти сповіщали про великий занепад і кранти всьому живому.
 
Першими зорієнтувалися програмісти – один по одному почали розбігатися у різні бюджетні установи, які ще мали фінансування – хтось повинен був рахувати зростаючі борги по заробітній платі і комунальних платежах. Інші пішли в  приватний бізнес, який набирав силу. .
 
Програмісти вижили і заявили про свою конкурентноздатність на світових ринках. Їхня платоспроможність залишається об’єктом заздрісних зазіхань з боку уряду. Їхніми зусиллями ІТ-технології єднають нас зі всім цивілізованим світом. Світом володіють служителі числа 2 будь-якого ступеню.
 
Якщо перед Вами монітор, а в руці мишка, це й Ваше свято –  двісті п’ятдесят шостий день року, день програміста і всіх, хто з ними. Вітаю!