для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru
Для полноценной работы сайта включите в вашем браузере поддержку JavaScript. В противном случае многие функции сайта будут недоступны.

Мій історичний роман - в інтернеті.

Мій історичний роман - в інтернеті.
Двоє чоловіків бігли прямо на нього. Ще здалеку Артем упізнав своїх козаків, з тих, що патрулювали вулиці Харкова у цивільному. Гулко забилося серце.
– Пане сотнику*! Пане сотнику! Німці! Наші патрулі роззброюють!
– Що?!?
– Та подивіться самі!
Розвідники побігли вздовж вулиці, і Артем побачив групу німців у гостроверхих шоломах, яка оточила український патруль. Блідий козак у кашкеті-гетьманці, мов оскаженілий вчепився в рушницю. Здивовано та розгублено він вдивлявся в глузливі пики німців. З його рук намагалися видряпати зброю.
– Відпусти! Не віддам! – цідив він крізь зуби. – Це українська рушниця.
Поруч з ним репетував старшина* – вчорашній гімназист:
– Вас махіст ду? Вас пасіерт? Що це за чортівня?
Від злоби застукало в скронях.
– Назад! Зброю на землю! Руки догори! – загорлав Артем.
Німці сахнулися. Вусатий єфрейтор скинув гвинтівку та вистрелив. Біля скроні свиснуло.
– Па-а-адлюка! – заревів старшина.
Шабля з піхов. Збив багнет. Удар в шию зліва і зразу – справа. Німець вхопився за розбатовану горлянку.
Німці кинулися навтьоки. З наганів їх підбадьорили розвідники.
– Вас заморозило? – Артем накинувся на патрульних. – Ви що, не бачите, що на вас напали? Зібратися! По ворогах – вогонь!
Патрульні не доклепали, що до чого, але наказ виконали. Бахнули мосінки. Від ближніх воріт їм відповів десяток маузерів. У повітрі зграєю джмелів загуділи кулі.
– Відходимо! – наказав Артем. – Задкуй до штабу дивізії.
На постріли бігли інші патрулі. Артем забирав усіх – запорожці слухняно виконали наказ старшого по чину. Відходили організовано – троє бійців тримали відхід, допоки інші займали нову позицію. Виявилося, не зайве – за два квартали німці спробували їх перехопити, але нарвалися на щільний вогонь. До штабу Артем довів усіх без втрат.
На площі перед готелем тривав справжній бій. Бахкали гранати. Ланки вояків у сірих шинелях рвалися до дверей. З вікон їх різали льюїси*. Вулицю заволокла хмара білого пилу від збитої штукатурки.
– Заходимо по Бурсацькій на Клочковську, – Артем оцінив обстановку і прийняв рішення. – Проб’ємося. Гранати і багнети – до бою. І галасу побільше!
Вибух десятка гранат, крик і несподівана атака з тилу вразили німців так, що з вузької вулиці вони чкурнули просто під кулеметний вогонь. В штабі розчинили двері. Козаки з вулиці колонною завалилися всередину – прямо на барикаду зі столів, мішків та ящиків, серед яких загрозливо стирчали цівки максимів.
Назустріч їм вибігли десяток запорожців з хорунжим* Чаленком на чолі.
– Пане сотнику, ви живі? Ну слава богу, – юний старшина сяяв, мов начищений казанок. Ще б пак – перша справжня справа. – Докладаю! Розвідницька чота* обороняє будівлю штабу з боку Лопані. Відбили дві ворожі атаки. Завдали ворогові втрат.
– Дякую за службу, – буркнув Артем. – Які власні втрати?
– У штабі втрат не маю! – гордо промовив хорунжий. – А от в Архипича…
– У бунчужного* Жуйбороди! – різко поправив його Артем. Молодик почервонів і витягнувся струнко – пригадав вимоги статуту.
Козаків завели всередину будівлі. Збентежені старшини звітували коменданту міста. Бійців оглядали медсестри. Прибіг Ясько з Артемовими польовою сумкою та парабелумом. Підійшов сивий вусатий підстаршина.
– Архипич! Що з нашими в місті?
– Валька Доцента застрелили, – похмуро відповів той. – Марченко здобув прикладом. Василенко зловив багнета, але рветься в бій. Ще четверо вештаються містом, але до вечора зберуться – хлопці здібні. Так несподівано все сталося!
– Що, Горач, погані ми з тобою стратеги? – почулося за спинами. Сходами до них спускався отаман булави* дивізії сотник Вержбицький. – Все ми передбачили, тільки про кайзерівців забули.
– Що це за дурня? – спалахнув Артем. – Німці що, дурману наїлися?
– Якби ж то, – отаман булави гірко посміхнувся. – Я щойно з ними по-телефону балакав. Їхня солдатська рада заявила, що приймає бік більшовиків і пропонує нам скласти зброю. Гарантують життя, здоров’я, харч і все інше, що кажуть у таких випадках.
Архипич вражено присвиснув. Артем нічого не спитав – його вигляд і так був більш ніж промовистий.
– Я відповів, що хай обирають одне з двох, – відповів Вержбицький. – Або вони солдати німецького Рейхсхееру, нині підпорядковані Антанті – тоді нехай складають зброю та забираються до казарм аж до переговорів їхнього командування з нашим, або – вони байда найманців на службі у червоних. Тоді переговори вестимуть наші кулемети.
– Трясця! – вилаявся Артем зі злобою. – Тільки німців нам бракувало.
Отаман булави жестом покликав Артем за собою. Вони зайшли до кабінету.
– З обороною штабу комендант міста не гірше за мене впорається, – зауважив Вержбицький, сідаючи за стіл. – Нам з тобою про важливіші справи подумати треба. Горач, я навіть старшинам цього не говорю. Кепські справи наші. Цей виступ німців ламає нам геть чисто усі плани. У місті військ – комендантська сотня, сотня учбового куреня, особовий склад комендатури та твої хлопці. Це тут, у штабі. І ще робоча дружина харків’ян і дві сотні слобожанців – на вокзалі. Загалом – півтори тисячі багнетів без жодної гармати, причому найбільша наша частина – робочі від кувалди. Додай до цього, що в Олександрійській лікарні лежить більше сотні наших поранених, а на вокзалі – штабний потяг командувача дивізії та ешелони з боєприпасами і майном. А тепер не впади: німців у місті чотири з половиною тисячі ветеранів кайзерівської армії плюс п’ять гарматних батарей. Тобто те, що тут нас досі не розтовкли, означає, що всі свої сили вони кинули на вокзал.
На мапу не треба було дивитися, аби все збагнути.
– Якщо беруть вокзал – вони блокують залізницю, – мовив Артем. – П’ять наших полків зразу ж потрапляють в оточення. Вокзал знає про бунт німців?
– Знає. Я встиг. Тут на варті стояли досвідчені ветерани Німецької війни, то завдяки їм кайзерівці зразу в штаб не потрапили, – отаман булави встав з-за столу та підійшов до вікна. На внутрішньому подвір’ї іржали коні. – Я повідомив булаву про становище, і зв'язок помер. До речі, зваж. У місті триста тисяч населення. Як гадаєш, скільки їх долучилося до німців?
– Було б у німців на тисячу-півтори народу більше – ми б тут уже не сиділи, – переконано відповів Артем. – Міщани не збільшовичені – вони залякані.
– Я теж так думаю, – погодився отаман булави і сів на своє місце. – Тому трохи часу ми маємо. Судячи зі стрільби та з того, що нас ще не штурмують, – вокзал тримається. Та це ненадовго. Передові курені Республіканської дивізії прибудуть сюди не раніше за післязавтра. До того часу нам міста не втримати.
– Тобто? – страшна думка пронизала свідомість Артема.
– Тобто треба знімати полки з передової.
– Так там розписано все до останньої сотні!
– Більше тобі скажу, – мовив сотник Вержбицький. – Відучора більшовики атакують наші позиції безперервно, не зважуючи ні на які втрати. Зняття будь-яких значних сил призведе до прориву фронту. От тільки вибору ми не маємо. Якщо не взяти фронтові частини, Стара Запорізька дивізія загине.
Артем хотів затиснути вуха, аби не чути висновків отамана булави. Це був вирок.
– Треба знімати частини з фронту. Треба відкидати німців від вокзалу. Треба евакуювати установи, майно і шпиталь. Треба, користуючись часом, виводити полки з передової. Артеме! Треба залишати Харків.
Мірно тікав на стіні годинник. За стінами бахкали поодинокі постріли. На подвір’ї сміялися козаки.
– Такий план навіть на маневрах реалізувати складно, – Артем говорив, мов у тумані. Душу охопила цілковита апатія. – А зараз, на імпровізації…
– Через це мені потрібен ти і твої хлопці, – зауважив сотник Вержбицький. – Мені треба бути в потязі булави дивізії. Я мушу сам все організувати. Горач, тільки ви зможете зараз провести мене на вокзал.
Зробити те, що він умів найкраще. Це просте прохання враз повернуло старшину-розвідника до життя. Він з-під лоба поглянув на отамана булави і посміхнувся. Підійшов до дверей. В коридорі під стіною напоготові сидів його джура*.
– Ясько! Поклич Архипича, – Артем обернувся до свого співрозмовника. – Пане отамане булави, ви в шинелі гарно бігаєте?
 
…Пересувалися ланцюжком, подвоє. Перші перебігали вперед на п’ятдесят сажнів та залягали. Потім ще двоє. Потім до них долучалися ще восьмеро. Останні четверо прикривали перехід. Артем взяв лише шістнадцять козаків на чолі з Архипичем. Хорунжого Чаленка з роєм розвідників він залишив у штабі дивізії. Надто молодий.
Біля Артема трусився сотник Вержбицький. В переперезаній ременями шинелі, з шаблею, пістолетом, польовою сумкою, підсумками для набоїв та ще й з карабіном в руках він ледь-ледь витримував загальний ритм. Закутаний у бурку Артем біля нього пересувався з легкістю рисі, але заздрісні погляди отаман булави кидав навіть на літнього Архипича.
– Давно я так не бігав, – захекано промовив Вержбицький, коли опинився поруч з Артемом.
– Помовч.
– Пане сотнику, дивіться, – гукнув один з хлопців.
З-за останніх будинків біля Базарної площі відкрилася панорама на Благовіщенський ринок. Там роєм роїлося від людей. Грюкали сокири, свистіли пилки, тріщала деревина. Дужі німецькі хлопці з жартами й реготом ламали торгівельні ятки. На їхнє місце затягували лафети.
Артем поглянув на Вержбицького.
– Гармати проти вокзалу лаштують, – мовив отаман булави. – Вони з закритої позиції стрілятимуть, через будинки. Не поспішають, зарази. По коректувальнику пристріляються і накриють по площі.
– А з вокзалу їх видно не буде, – додав старшина-розвідник. – Пальнемо у відповідь – пару будинків знесемо.
– Бачиш, скільки часу нам лишилося?
Прориватися напряму було неможливо. На центральних вулицях було повно німців, і тому Артем повів хлопців вздовж річки Лопань, навкруги обходячи Базарну площу. Перепон у дорозі він не чекав – на вулицях було порожньо, мов на цвинтарі. Харків’яни проявили нечувану кмітливість – черговий момент великих історичних перемін вони обрали перечекати вдома. Дуже розумно. Їхнє втручання призвело б лише до більшої крові.
Проти війська битися мусить військо.
Розвідники забігли у вузеньку вуличку, засипану мокрим снігом.
– Пане сотнику, погляньте, – козаки передньої двійки несподівано зупинилися.
Побиті вітрини. Уламки скла та шматки рам розкидані по дорозі упереміш з пакунками від харчів та коробками від солодощів. Всередині – перекинуті меблі та подрані штори. З кучугуру стирчали зірвані з петель двері. А під вікном на дорозі лежала, мабуть, хазяйка цього магазину. Певно, вона була молода і вродлива. Була. Колись.
– Господи Боже, – нестримався вражений сотник Вержбицький.
Її вбили сильним ударом в голову. У калюжі крові вкрите синцями й ранами обличчя було неможливо розгледіти. Розірвана сукня. Білі мережива біля оголених посічених грудей та ніжні панчохи з атласними квіточками на неприродно вивернутих ногах. Замурзані брудом та кров’ю модні черевички.
Ті, хто вчинив це з нею та її майном, не хотіли їсти. Вони хотіли панувати. Хотіли сіяти страх і злидні, нищити незгодних та робити рабами нейтральних. Для них не було правих і винних або гарних і поганих – для них існували свої і чужі. До чужих вони були безжальні. Для цих істот не існувало військових полонених та мирного населення на окупованих теренах, для них існували брати по класу і класові вороги. Останніх вони карали незалежно від того, билися класові вороги проти них зі зброєю в руках чи покірно сприймали прихід їхньої нелюдської влади. Це було як пошесть. З нею не можна було домовитися, її можна було тільки знищити.
– Кусо*, як кажуть японці! – буркнув під ніс Архипич. – Вони ще й міста не захопили, а вже тут царство суспільної рівності та всенародного щастя встановлюють. Воно завжди так буває, чим красивіші слова, тим більше за тими словами лайна, пойняли? Ми таке царство щастя уже бачили рік тому в Києві. Правда, пане сотнику?
Артем не відповів. Зчепивши зуби, він силився не дати волі почуттям. Вперед. Треба дійти. Треба виконувати свій обов’язок. Він мусить. Він… Це він обіцяв Тетяні, що Харків не буде зданий. Це він не вмовив її виїхати. Вона була десь там, самотня і беззахисна, у такому самому магазині, у місті, де тепер панували червоні і їхні союзники німці. В Артема нило в грудях. За їхньою термінологією і він – син власниці кравецької майстерні, і вона – хазяйка магазину були «буржуями». Ворогами.
– Пане сотнику! – гукнули його козаки.
– Горач, усе гаразд? – спитав Вержбицький.
Зусиллям волі Артем взяв себе в руки. Озирнувся. Оцінив обстановку. Розвідники проминули останні будинки і  дісталися залізничних рейок. На вокзал! Під їхніми чоботами хрипко скрипів щебінь насипу.
– Стій! Хто такі?
Розбилися в розстрільню. Залягли. Артем махнув шапкою зі шликом.
– Запорожці. Команда кінної розвідки корпусу. А ви хто?
З-за стрілки піднялися троє озброєних рушницями дядьків у шкіряних кашкетах та чорних повстяних бушлатах з синьо-жовтими пов’язками на рукавах.
– Свої! Ми харкавчани!
– Та це ж мої знайомці з робочої дружини! – зрадів Архипич.
За півгодини Артем і сотник Вержбицький заходили до потягу командувача дивізії. Набундючений військовий старшина* Загродський сидів у своєму кабінеті.
– Що, з’явилися, шерочка з машерочкою? Вчасно! Зараз нам жаба цицьки даватиме. Проґавили німців!
Сотник Вержбицький, мабуть, звичний до таких спалахів, промовчав. Натомість Артем не стримався:
– Ми проґавили? Ми німців стерегли? Чи може то ми віддали наказ всю розвідку кинути на передову?
– Ти що собі дозволяєш, Горач? – військовий старшина Загродський підскочив мов вжалений. – Ти як розмовляєш зі старшим за посадою?
– Тільки зі старшим за званням, – різко зауважив Артем. – Насмілюся нагадати, що розвідка корпусу не підпорядкована командуванню Старої Запорізької дивізії.
– Панове старшини! Заспокойтеся! – втрутився в розмову отаман булави. – Пане військовий старшина, ми не для того продиралися через захоплене німцями місто, аби тут сваритися. Хто в чому винний – історики розберуться, а нам зі скрути виходити треба. Існує зв'язок з частинами на фронті?
– Існує, – відповів військовий старшина Загродський. Охолов він швидко, певно, й сам соромився свого емоційного спалаху. – І Чугуїв на зв’язку. Полку імені Кармалюка я наказав основними силами вирушати на Харків. Скоро мають бути. Бо якщо не буде – я не знаю, як боронитися.
– Невже таке кепське становище?
– Як у кнура в гадовищі, – буркнув командувач дивізії. – Людей бракує скажено.
– Атакують німці? Чи червінці також себе проявляють?
– Проявляють, – скривився Загродський. – З Холодної Гори періодично пострілюють. Я там поставив два десятки робочих з двома дрезинами – як раз справляються. Більшовики – то дурня. Наше горе суне на нас вздовж Олександрівської у вигляді колони кайзерівців з кулеметами. Давлять три-чотирикратною чисельною перевагою. Ми відбили три атаки. Втрати шалені. Чи втримаємо четверту – я не знаю, робочі тримаються молодцем, але… Панове, ну не армія це.
На вулиці хлопнуло кілька пострілів. Застрекотав кулемет. Стрілянина перетворилася на суцільний гул. Військовий старшина Загродський відкинувся на спинку стільця і затулив очі:
– От і все.
До штабу забіг переполоханий старшина в кубанці.
– Пане командувачу! Німці тиснуть на робочих з боку Малої Гончарівської. Вогонь шалений. Робочі не втримаються! Треба поповнення.
– Треба поповнення, – промовив командувач дивізії, немов уві сні. – Чули, сотнику Горач? Треба поповнення. Скільки у вас людей? Чота неповного складу? Годиться. Негайно їх на небезпечну ділянку оборони.
– Слухаюся.
За вікном вагону загудів паротяг. Артем і сотник Вержбицький перезирнулися між собою і поглянули на командувача. Той знизав плечима, не знаю, мовляв. Старшини вийшли на перон. По рейках повз них повільно проповзали теплушки ешелону. З підніжки зіскочив молодий старшина у кудлатій шапці та сірій черкесці.
– Пане отамане булави дивізії! Дві сотні першого куреня полку імені Яна Кармалюка прибули у ваше розпорядження.
Сотник Вержбицький задоволено хлопнув долонями:
– Сам Бог вас нам посилає! Ще повоюємо!
_______________
Сотник - в армії УД звання, що об’єднувало сучасних капітана і майора.
Старшини – офіцери армії УД.
Льюїс – англійський ручний кулемет «Lewis» часів Першої світової війни. Знаходився на озброєнні російської армії і відповідно – армій УД та УНР. Відрізнявся характерним кожухом та товстим магазинним диском.
Хорунжий – в армії УД звання, що дорівнювало сучасному молодшому лейтенантові.
Чота – взвод в арміях УД, УНР та в Українській Галицькій армії.
Бунчужний – звання, що відповідало російському фельдфебелеві, або сучасному старшині. За аналогією – посада що відповідає сучасному «старшині роти».
Булава – в Армії УД та УНР так називали штаб частини.
Отаман булави – начальник штабу.
Джура – ординарець в армії УНР та УД.
Кусо – (з японської, лайливе) лайно.
Військовий старшина - в армії УД звання, що дорівнювало сучасному підполковникові.
 

Від автора.

Не буду приховувати – я мав змогу видати цей роман у паперовому вигляді – як звичайну книжку. Міг, але не став. Автор-початківець, це завжди маленький тираж і кабальні умови, серед яких – ніяких текстів в Інтернеті. А хто побачить мій твір за тиражу у пару тисяч? Про гонорар я навіть не згадую –  марно сподіватися.
Тому все обдумавши і зваживши, я вирішив викласти свій твір в Інтернет – нехай читають люди. Щиро дякую сайту Буквоїд і особливо Сергію Руденко.
 
Дурдомівці, насолоджуйтеся!

Зима 1918 р. Харків і Київ. Протигетьманське повстання і більшовицька навала. Микола Міхновський, полковник Болбочан, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, Володимир Винниченко, урядовці гетьмана Скоропадського і Чорні запорожці.
Підступні інтриги, запеклі бої і палке кохання.

 
Дмитро Калинчук
 
пригодницький історичний роман
 
ЗАКОЛОТ ПРОТИ ПЕТЛЮРИ



© Дракон [10.09.2013] | Рейтинг: 42.1/44 | Переглядів: 5160

2 3 4 5 42.1/44




Коментарі

1 2   »
10.09.2013 11:00:59
Мій подарунок усім дурдомівцям.

   Автор, а Вы не слишком ли самоуверенны?..
Не згоден Згоден  Підтримка: 39%(9/23)

10.09.2013 11:01:13
Вітаю з завершенням і дякую за подарунок. Якщо порівнювати цей уривок з першими, то Ви вже "розписалися" - діалоги живі й переконливі. Добру справу робите. Наснаги в подальшій письменницькій праці.
Харків упізнаваний не тільки за географією, а й ось так "Харків’яни проявили нечувану кмітливість – черговий момент великих історичних перемін вони обрали перечекати вдома. Дуже розумно."
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(12/12)

10.09.2013 11:08:57
Спасибі, почитаємо! drinks
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(9/9)

10.09.2013 11:23:03
Дякую, й наснаги в майбутньомуfriends
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(9/9)

10.09.2013 11:27:45
Мрачный 10.09.2013 11:00:59
Автор, а Вы не слишком ли самоуверенны?..
Уявляєте мрачний, автор можливо стане відомим письменником, тим більш, що задатки має, і багато років по-тому ми зможемо хвалитися , що були одні з перших, кому автор подарував роман, а ви зможете повихвалятися як чмирили автора.biggrin
Не згоден Згоден  Підтримка: 93%(14/15)

10.09.2013 11:41:22
Мрачный 10.09.2013 11:00:59
не нужно гнобить Автора!
Человек старался, плевал на авторское право и гонорар. Молодец.
 
п.с. а кстате, скоко ж предлагают редакции начинающим творцам за премьерный выпуск книжки?
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(13/13)

10.09.2013 11:55:43
Петрович 10.09.2013 11:01:13

Дякую. А місто ваше я дуже люблю.
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(5/5)

10.09.2013 11:56:57
Мрачный 10.09.2013 11:00:59
Автор, а Вы не слишком ли самоуверенны?..

Не зрозумів.
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(4/4)

10.09.2013 11:59:16
Singelschucher 10.09.2013 11:41:22
п.с. а кстате, скоко ж предлагают редакции начинающим творцам за премьерный выпуск книжки?

Для початківця видатися не власним коштом - уже щастя.
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(4/4)

10.09.2013 12:23:58
птица ДоДо 10.09.2013 11:27:45
Уявляєте мрачний, автор можливо стане відомим письменником

   Ну і шо? Лучча б вілісапєд подарував... pardon
Не згоден Згоден  Підтримка: 36%(5/14)

10.09.2013 12:39:41
Дракон 10.09.2013 11:55:43
А місто ваше я дуже люблю.
А я люблю і Харків, і Запоріжжя, і Хортицю і ... дуб Махна у Дубовому гаю.
Поважаю написане Вами за грунтовну роботу з архівами, документальною літературою. Лірична складова губиться в тіні історичного багажу. Можливо, помилкове враження, ще тільки на початку читання роману.
Популяризація неоднозначної історії України складна справа. Але ж хтось і колись повинен за це взятися.
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(8/8)

10.09.2013 12:48:40
Мрачный 10.09.2013 12:23:58
Лучча б вілісапєд подарував..
а может чейндж: автор вам лисапет, а вы ему оплачиваете первый тираж...smile3
А еще на титульной стр. благодарность лично Мрачному В.В. за щедрость и пониманиеsmile3
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(10/10)

10.09.2013 12:51:29
Дякую.
Скачав текстовий варіант - обов'язково прочитаю. Yes
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(4/4)

10.09.2013 12:55:38
А тут він є? Можете викласти: http://chtyvo.org.ua/
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(2/2)

10.09.2013 13:06:09
oldcat 10.09.2013 12:48:40
автор вам лисапет, а вы ему оплачиваете первый тираж..

...полумєра..
 
від Мрачного - хабар Табачнику,
від Табачника - внести три пункти по твору Дракона в тести,
від Автора - на залишок коштів (після виплати відкату від держзамовлення), купити Мрачному лісапетний салон,
 
маємо - широкий круг юних читачів, широкий круг батьків-читачів (хто не зумів вчасно виховати відмінника), широкий круг читачів-вчителів....
...та і всі інші - в повному шоколаді smile3
 
...подяка ? - на смак Автора, бо Дюмі не треба, Дюма, як відомо, " в фургоне живет, всем доволен и выпить не прочь"
Востаннє редаговано Дюма 10.09.2013 13:12:47
Не згоден Згоден  Підтримка: 83%(5/6)

10.09.2013 13:14:52
oldcat 10.09.2013 12:48:40
а может чейндж: автор вам лисапет, а вы ему оплачиваете первый тираж..

 
   Ну я так себе подумал... Не очень то лисапед мне и нада...  pardon
Не згоден Згоден  Підтримка: 88%(7/8)

10.09.2013 13:47:45
Дюма 10.09.2013 13:06:09
вот это размах - респект!
Мрачный 10.09.2013 13:14:52
Ну я так себе подумал... Не очень то лисапед мне и нада... 
smile3
Не згоден Згоден  Підтримка: 67%(2/3)

10.09.2013 14:08:26
Слово 10.09.2013 12:55:38

Подивлюся. Хай поки що на Буквоїді повисить.
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(2/2)

10.09.2013 14:08:47
Дюма 10.09.2013 13:06:09

Я пацсталом biggrin
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(3/3)

Ami

Ami
10.09.2013 14:53:40
Спасибо уважаемый авторsmile3
 
Желаем Вам дальнейших творческих успехов
Востаннє редаговано Ami 10.09.2013 17:11:28
Не згоден Згоден  Підтримка: 100%(9/9)

1 2   »






Загрузка...


programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2019 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Будь ласка, увійдіть за допомогою
Facebook-login