Нині є два види магії: чорна (квантова механіка) і біла(загальна теорія відносності). В порівнянні з цими каббала – вульгарний матеріалізм.
Алхіміки великого адронного колайдера кажуть: ми навчилися розуміти те, що нездатні уявити. Вони можуть обраховувати те, за що не здогадуються, використовувати те, чого не може бути. Їхні рівняння, якими описуються часто ще невідкриті процеси та взаємодії – є магічні формули, якими ці явища викликаються до життя.
Україна – магічна земля, де вирують давні й новітні марновірства. Як каже відомий знавець народної душі Топчій, співвітчизник з вами привітається й усміхнеться, а назавтра у вас нирки відваляться. Лише зловорожим закляттям й підступами масонів можна пояснити те, що Київ досі не став світовою столицею теоретичної фізики, тобто фундаментальної магії сьогодення.
Втім, не лякайтеся: за фізику – то була лише передмова. У передмові автор має похизуватися знанням двох-трьох термінів із суміжних дисциплін, натякнути на власну втаємниченість. А далі вести мову за актуальне – за руйнацію бар'єрів, за тотальну суміш, які й визначають сьогодення.
Стирання кордонів між наукою і магією, між англо-бурами й франко-прусами, між ЄС і ТС, між білими та чорними, між добром і злом, між суб'єктом і об'єктом, між в'язнями і вертухаями, між нічим і усім. Хотілося б описати явище на прикладі тих, хто описує. Ми вже зауважували колись на стиранні відмінності між журналістом і політиком, між журналістом і громадським активістом. Принаймні, якщо судити за кількістю дозволів на придбання "пристроїв для відстрілу гумових куль", за помірну ціну виданих мєнтами власникам журналістських посвідчень, то журналістів у нас в рази більше, ніж тих, за кого вони пишуть - за політиків та громадських діячів.
Саме означення - журналіст - застаріле, воно має лишитися в минулому столітті журналів. Нині, в добу Інтернету,  їх варто  називати інформактивістами.
І ось цей інформактивіст хоче, щоб його почули, більше того, щоб до нього дослухалися, щоб йому підвищили ставку в редакції, виділили грант, запросили на прохідне місце до партійного списку, надали політичний притулок у Швеції чи у Франції, а не в Молдавії. Якби ж то! Ситуація суміші – ніхто нікого не слухає, бо всі говорять самі.
Від журналіста очікують не думок і оцінок, лише того, що він виконуватиме функції "жучка" в чужій спальні - щось підслухає і розкаже. І вартість його - вартість "жучка". А він же ж живий, як і ми, прагне провіщати й повчати, ділитися ідеями, які здаються йому власними.
Подібна трагедія спіткала митців ще на початку ХХ ст. Коли стало зрозуміло, що витворити бодай дещо вартісне в живописі вже неможливо, вони заходилися витворювати себе. "Навіть плювок митця - є витвором мистецтва", отже, митець має плюватися. Сальвадор Далі творив тотальний прикол із власного життя, яке і є твором мистецтва, а картини – лише сувеніри по ньому, й лише як сувеніри нам і цікаві.
Коли талановита німецька журналістка Ульріка Майнгоф захотіла, щоб її почули, вона вступила до RAF й заходилася підкладати бомби й стріляти в поліцейських. Ми почули талановитого українського журналіста Гонгазде лише після того, як йому відрізали голову. З головою на плечах він був що німий.
Журналіст-інформактивіст може зробити кар'єру лише двома шляхами: або стати жертвою нападу, або поміняти стать, тобто обіграти вічні теми – секс і насильство. В останні часи цікаве тільки відпочаткове.
З гуманітарних міркувань я раджу зміну статі, або хоча б сексуальної орієнтації. Окрім особистих бонусів, зміна сексуальної орієнтації журналістів благотворно впливатиме на все громадянське суспільство.
Візьмемо для прикладу два найуспішніші українські політичні проекти - Юлю та Фемен. В обох з самого початку виразно відчувалися сексуальні драйви, яким не дозволили розвинутися саме забобонність й латентна гомофобія преси. Тому Юлі довелося стати жертвою політичних переслідувань з боку антинародного режиму, який на щастя трапився. Саме завдяки цьому її почули й полюбили у світі.
Фемен спочатку нас вразили, але згодом зупинилися в своєму розвитку. Їм не було потреби вдосконалюватися. Достатньо було гратися з гендерною наївністю вітчизняної преси. Натомість, якби дівчатам довелося виробляти все те перед журналістами-трансвеститами, гомосексуалістами та трансгендерами, вони не стояли б на місці, але змушені були б осягати дедалі нові вершини, або глибини, жанру.
Саме гомопесимізм журналістів змусив Фемен, замість візиту до хірурга по зміні статі, звернутися до послуг вульгарних гопників.
Браття (які досі не стали сестрами) й сестри (які досі не змінили орієнтації) журналісти: нині роль передового класу, який покликаний змінити світ, виконує вже не пролетаріат, але ЛГБТ-спільнота.
Ганебно, що політики усвідомили це раніше за вас. Ліві вже давно борються не проти буржуазії, не проти антисемітизму, як древлє, але проти гомофобії. Праві обирають інші клуби й адреси порносайтів, ті, які більш відповідають мейнстріму. Менти й без того всі гомосексуалісти. Чому ж досі не сформована ваша колона в гей-параді?
Якщо вже зовсім нездатні подолати огиду та забобони, звертайтеся до мене, підкину телефончики двох-трьох хлопців із Білої Церкви, вміють акуратно працювати битами, допоможуть у кар'єрі.
 
Дмитро Корчинський