25 років тому я вже був меломаном. Десятирічним наївним хлопчиком, який серед усього нудотного, тьмяного, сінтезаторами породженого вибіру савєцкай поп - музики не міг знайти своє, саме те, чого потребувала у якості суперклею особистисть, яка відштовхувала від себе усі Ласкавиє Маі, Камбінації, Наташ Каральових і іжє с німі. Мені просто було нецікаво. Однолітки шалено сіпалися під хрипкі звуки бобиних магнітофонів, з яких лунало те, що я не міг прийняти та й не дуже волів, з кожного відчиненого вікна влітку з гучністю злітаючих у небо Тушек та Ілів ревіло "Бєлиє рози", коли на мій День Народження мати зробила мені фантастичний подарунок. "Весна - 309". Монофонічне однокасетне чудовисько, яке тріщало, безжально жувало плінку, в якому потрібно було увесь час викруткою підкручувати голівку, щоб звук робився чистішим, більш наповненим високими частотами, а не мав ефект волання помираючого з глибокого колодязя, але це був магнітофон. На той час - велике свято, велика перевага у того, хто їм володів серед, своїх друзів та знайомих.
 
До епохи студій запису - перезапису касет залишалося ще багатенько часу, тому всі ці дії робили ті, хто мав статус бога у музичній індустрії свого району, бо мав двокасетні магнітофони і черга до них часом розписувалась на тижні уперед. І ось, одного разу я вицарапав у друга касету, про яку він захопленно відгукувався, як про справжню музику, а не дискотечну фальшивку. Я прилетів додому, встромив на льоту касету, увімкнув і... зрозумів, що пропав. Не сама моя улюблена (як я з'ясував пізніше вже) пісня Наутілуса (не самої моєї улюбленої команди, як я теж з'ясував пізніше) "Взгляд с экрана" розчинила мене у собі, як і наступні пісні альбому "Разлука". Якесь невідоме до того часу тремтіння усередині, як-то раптово скінчився мертвий штиль у сприйнятті музичної насолоди та я почав гойдатися на хвилях нотно - вокального блаженства, що йшло з динаміка прямо до серця, оминаючи вуха та розум.
 
Потім вже на п'єдестал зійшов неповторний Ігор Лєтов, який змушував матір, сусідів, друзів, дівчат хапатися за голову та дивитися на мене, як на божевільного. Мене це цілком влаштовувало, адже всім претензіям я давав залізобетоний аргумент: "На вкус і цвєт...". Але зараз мова зовсім не про Наутілус і не про Лєтова. Усе вищенаписане було маленькою увертюрою до ще більш маленької симфонії з життя та смерті однієї людини. Отже, все ж таки, хоч і був ще совок, проте, завдяки політичній та інформаційній відлигі товаріща Горбачьова, до нас, пересічних громадян потроху почав доходити і продукт ворожого капіталізму. Один з видів цього продукту поринув в мене, коли я був на відпочинку з матір'ю у Геленджику, 1990 рік. Там я вперше і почув цього чоловіка, цей гурт, ці пісні, цю творчість, цю епоху. Епоху з великої Літери, бо, чесно кажучи, можу на пальцях перерахувати людей із великої кількості моїх знайомих протягом життя, яким би ця людина не подобалася.
 
Я переслухав усі пісні цієї людини по безліч разів на своїй бідній "Весні", передивився майже усі існуючі на цій планеті записи (кліпи, концерти, те, що не увійшло до кліпів та концертів, інтерв'ю, фільми, увесь відеоряд) на архаїчних відеомагнітофонах та вже нових комп'ютерах, і ще готовий це робити ту ж безліч разів, помножену на нескінченність. Мабуть, Мистецтво все ж таки має свої осередки у мозку, які відповідають за ті моменти, коли ми нічого не можемо з собою поробити, а лише займаємо ролі статистів у чужому нам тілі під час поглинання Шедеврів будь-яких видів. Ця людина померла вже давно, проте особисто я її не забув і впевнений, що багато з вас (хто прочитає ці метушливі, подекуди безладно та нездарно написані слова) ніколи не забудуть її також.
 
Чи знав хлопчина, який народився незабаром після Другої Світової війни, що його чекає доля залишатися живим в серцях сотень мільйонів людей по всій планеті після того, як його не стане? Звісно, що ні, про таке знати неможливо. Вічний бій між Життям та Смертю завжди виграє остання, але бій між небуттям та пам'яттю мінливий та крихкий. Найвище щастя для людини - постійно займатися її улюбленою справою, найвище горе - знати, що час на улюблену справу спливає і ти не в змозі нічого вдіяти аби хоч на день - другий відтягнути своє згасання. Ця людина збирала мільйон шанувальників на Вемблі, платівки її гурту розлеталися з несамовитою швидкістю, величезними тиражами, скандування її імені (за легендою) одного разу повністю заглушило звук злітаючого літака і ця людина помирала серед білосніжних шовкових простирадл на величезному ліжку, яке, за її власними словами, було розраховане на шістьох, в одній їз восьми спалень, що була наповнена скарбами антикваріату, безцінними полотнами імпресіоністів і японських майстрів та займала майже весь третій поверх маєтка, на порозі якого юрмилися шанувальники та журналісти, які чекали на звістку про смерть, щоб негайно передати її телеграмами у свої видання...
 
Не треба ставити оцінок. Вважайте це нікому не потрібним безталанним вибриком об'єктивних суджень та емоцій. Я писав не задля рейтингів, холіварів, з'ясовувань стосунків між персоналом ДД. Я писав це просто, щоб ті з вас, хто забув, зараз згадав про цю людину. Це так мало. Лише згадати. Адже, в неї сьогодні День Народження.
 
Ім'я її Фаррух Бальсара.