Цього разу ні слова про політику, тільки про топоніміку.
 
     На всяк випадок нагадую, що
 
Топоніміка (від грец. Τόπος — місце і ὄνομα (onoma) — ім'я, назва) — наука, що вивчає географічні назви, їх походження, смислове значення, розвиток, сучасний стан, написання і вимову. Топоніміка є інтегральною науковою дисципліною, яка розташована на стику трьох наук і використовує дані з трьох областей знань цих наук: географії, історії та лінгвістики
 
     Здавалось би, живеш ти у своєму місті чи селі і нічого дивацького в його назві не помічаєш. Практично всі аборигени населеного пункту зазвичай знають звідки походить його назва, якщо не достовірно, то хоча б легенду. Згадайте, навіть у «Повісті минулих літ» приведена версія походження назви Київ.
 
     Приведу свій приклад. Виріс я під Києвом у селищі, яке назване на честь першого начальника Південно-Західної залізниці К.Немішаєва. Переважній більшості це ім’я невідоме, але місцеві знають, що саме під його керівництвом у 1900 році була побудована залізниця від Києва до Коростеня. Отже селище називається Немішаєве (по прізвищу) а сусіднє Клавдієво (по ім’ю). За радянської влади ці «ганебні» назви на честь царського чинуші намагались зтерти з мапи УРСР, але не вдалось. Шевченково взагалі не прижилося, оскільки у цій назві не було вже родзинки (досить наплодили населених пунктів з такими назвами), а до Клавдієво тільки у офіційних документах причепилась приставка «- Тарасово», яку, власне, самі місцеві жителі із скромності забувають озвучити. Та й на дорожньому знаку, що позначає межі цього селища немає другого слова, що мало б засвідчувати якесь відношення його до великого Кобзаря.
 
     Повторюю, для мене особисто нічого дивацького у цих назвах немає, а для сторонніх… Працюєш бувало з кимось з колег зосереджено, длубаєшся в апаратурі і неквапливо ведеш розмову на зовсім сторонню тему. В процесі спілкування виникає цілком слушне запитання:
- А ты откуда родом?
Не відриваючись від схеми неквапливо під ніс муркнеш відповідаючи:
- Та, с Немешаево…
І через кілька хвилин помічаєш що розмова затухла. Відриваєш погляд від блока, дивишся на товариша і помічаєш у нього на фізії легку образу. Людина почула від тебе просто «Та не заважай!» і тому доводиться вкотре черговому слухачу пояснювати, що він не вірно зрозумів, оскільки  «… був собі такий начальник Південно-Західної залізниці…» і т.д.
 
     У сусідів трохи веселіше. Не готовий, зазвичай, україномовний читач одразу здогадатись, що цей відомий у минулому залізничний чинуша носив рідкісне і горде римське ім’я – Клавдій. Маючи схильність до слово аналізу він чухає потилицю і міркує, звідки така дивацька назва? Адже якщо чоловіки у звичному словосполученні «Я на тебе клав…» не загострюють увагу наскільки ця дія була активною, то тут просто гротескно підсилено «Клав дієво», тоб-то ініціативно (рос. «дейсвенно»).
 
     Взагалі то, топоніміка дуже допомічна річ для проведення всіляких там «ліній ланецького», оскільки може надати фактуру, яка потрібна для того, щоб довести що дана територія є «ісконно»:  -слов’янською, -тюркською, романською і т.п. Особливо в частині, що стосується назв річок. Ну немає у мене сумнівів у прабатьківщині слов’ян, якщо корені назв Тетерів, Уж, Горинь, Прип’ять говорять самі за себе.
 
     Випадало і мені читати назви населених пунктів, які просто бентежили. Розповім про один з таких маршрутів. Якось за рік до Євро-2012 довелось мені вперше проїхатись пасажиром автівки з Києва до Полтави і після Борисполя почалось…
 
     Найперше я дізнався, що у Київській області є, як мінімум, два Іванкова. Один відомий як райцентр, інший просте пересічне село понад цією трасою.
 
     Треба сказати, що дорога на той час дуже активно ремонтувалась. Замість розділених газоном чотирьох смуг руху більшу частину маршруту довелось їхати з зустрічним потоком в одній половині траси. Відповідно і купа тимчасових знаків зроблених нашвидкуруч недосконалими малярами з місцевих автодорів. Так от, їдемо ми, а я по вказівникам вивчаю місцеву топоніміку. Враз, в мене очі стають квадратними… я проморгався, але диво не зникло і я читаю назву села на синій табличці -  «шість тисяч триста вісімнадцять», зуб на вирив даю. Оскільки таких чудес я ніде до того не зустрічав, починаю «мотати головою як кавалерійська коняка» із сторони в сторону, аж тут мене попустило, оскільки на автобусній зупинці прочитав цілком логічну розшифровку. Село називалось – БЗІВ. Руки б тому маляру, що малював знак, повідривати за те, що він не вималював акуратно прямі кути по лівій стороні літер Б і В. А якби я сам був за кермом? Це ж найперша передумова до ДТП!!!
 
     Десь уже ближче до Полтави бачу вказівник з напрямком на село Ялосовецьке. Перша думка, і як при владі Рад його не перейменували? Мені, наприклад, на думку прийшло російська приказка «Хоть яловой телись…» ну і до тієї ялової причеплено (на той час російською) майже «советское». Куди дивились партія і уряд?
 
     Але самий прикол був з іншим селом. Під’їжджаємо і бачимо на білому фоні чорними літерами написано «Лобкова балка». У нормального чолов’яги, вихованого в умовах казарми, асоціація однозначна…Трохи з товаришем прикольнулись з назви, та й заїхали перекусити у місцеве кафе. Саме був обідній час. А там цих генделиків при дорозі, «як гною під Карапишами»! І назви як на підбір «Едем», «У тещі», «У сестер»… Вибрали ми, відповідно, саму красномовну.

 
     Дзвонить мобілка і голосом Гюльчатай верещить «Господин назначил меня любимой женой!!!». Ясно, на зв’язку дружина. На її запитання «Ти де?» я не зміг відповісти чесно, оскільки фраза «Зараз «У сестер» в Лобковій балці», погодьтесь, чується і читається зовсім по різному. Узагальнивши трохи, сказав більш розпливчасто: «В дорозі на Полтаву…».