Свята минають, а присмак залишається. І навіть не присмак, а гіркий післясмак. І не від того, про що ви оце подумали. Або не подумали.
 
І цей післясмак навіть не наслідок столичних святкувань. На київські пагорби вже давно можна не дивитися в очікуванні див. Дива бувають лише в казках. Післясмак цей чисто від місцевих куштувань.
 
Про приватизацію свята Незалежності на Прикарпатті однією політичною силою вже немало сказано за останню добу, тому я про інше. Чи, вірніше, про інших. Про різних діячів на місцевих трибунах різного рівня.
 
Всі діячі обов’язково вдягнуті у вишиванки. Це повинно демонструвати оточуючим їхній патріотизм. Промови запальні, очі палають. Гнівні слова летять в сторону ворогів Української державності. Над майданами лунає «Слава Україні!» і майдани завчено відгукуються «Героям слава!». Але не чути в цьому багатоголоссі того натхнення й того запалу, котрі неймовірною енергетикою насичували ефірне поле України в кінці 80-х, на початку 90-х.
 
Зверніть увагу, що від влади потихеньку усунули всіх, хто насправді боровся за Незалежність. Когось усунули фізично, когось вичавили за допомогою інтриг й на зміну їм прийшли ось такі діячі, котрі розповідають про боротьбу за Незалежність так, наче то вони особисто відстрілювалися від німецьких каральних загонів в 40-х, та від загонів НКВС в 50-х. Наче це вони сиділи на одній шконці з Чорноволом, чи в камері смертників з Лук’яненком… А я дивлюся на них й намагаюся уявити, де б вони були, якщо б СРСР не розпався й біля керма надалі залишалася та сама КПРС з новим Брєжнєвом на чолі.
 
Дуже я вже сумніваюся, що ці патріоти у вишиванках в такому разі об’єднувалися б в якісь підпільні організації для боротьби за незалежність України, видавали підпільну пресу, жертвували життя й здоров’я на цю боротьбу й сиділи б в сибірських таборах за ідею.
 
Так, вони б сиділи. Але сиділи б в майже тих самих кабінетах, в майже тих самих кріслах. І серця б їм зігрівали червоні партійні квитки з серпом і молотом в нагрудній кишені. І на різноманітних мітингах вони б гнівно засуджували загниваючий захід й проклинали ворогів народу. Бо є таке покликання – функціонер. А для функціонера не важливо який прапор майорить на щоглі. У нього одне завдання – рухатися вгору з одного крісла в інше.
 
А патріотичні поети продовжували б строчити віршики на кшталт цього:
 


«Вiд революцii наш прапор променистий,
 
За революцiю до Ленiна любов.
 
Коли я став свiдомо комунiстом, -
 
Я в бiй за правду Ленiна пiшов.»*

 
А народ би на заклик «Слава КПРС!» відповідав би завченим «Ура!», тримаючи дулю в кишені.
 

Для тексту використано фото від zimbio - Iggy Pop

 

* Пушик С.Г.  «Задума гiр»;  Поезii,; Київ,"Радянський письменник"  1980 рік