І
 
Нажаль не довелось побачити як відшумів День хрещення Київської Руси. Однак було дуже помітно, що Північні «брати» щодо нашого свята якось вже занадто переймаються. Дуже вже кидалось в око, що оте звичне … Київської, у багатьох матеріалах ЗМІ про свято, дивним чином зникло, полишивши тільки – хрещення Руси.
 
Воно й зрозуміло, що якось невдобно для «братів» виходить, коли вони спочатку як скажені лементують … «да ваще, кто такіє еті украінци», а потім доводиться до отих українців на святкування 1025 річчя хрещення їх Київської держави пхатись, отут вже точно маячня про «трєтій рім», та про збирачів земель «русскіх» … якось відверто по дебільному звучать.  
 
І з одного боку, Господь з ними, святкуйте, хіба українцям колись своїх свят було шкода, а з іншого … може таки варто було б, як шуткує мій друзяка, та колись писав Грушевський у своїх працях з «Історії України-Руси»,  таки взяти подвійну назву держави – Україна-Русь, аби питання з отою «братньою» кліптоманією, що так бентежить їх невгамовну пиху, назавжди закрити.
 
Дивна штука історія. Можливо вона нікого нічому й не вчить, даючи можливість здобувати безцінний досвід виключно своїми власними гулями. Але тоді вона має надихати своїми міфами (адже все одно чийсь славетний розвідник, виявиться для когось ницим шпигуном) до гідності, яка є стрижнем для вчинків, за які ніколи не буває соромно.
 
Бо таки головне не як було, а набагато важливіше … як буде.
 
ІІ
 
Навряд зараз є сенс занурюватись у визначення багатьох філософів, які намагались сформулювати, що саме таке – держава. Але здебільшого всі вони чомусь сходились на тому, що держава є офіційним представником суспільства й має робити все від неї залежне для поліпшення життя людей.
 
Це така гарна теорія …
 
Бо держава тільки тоді становить максимально гармонійну організаційну структуру, коли в ній успішно співпрацює невеликий прошарок державних службовців (власне влада) і вся українська громада.
 
Ох вже ці філософи, невиправні мрійники. І як же ж був правий отой дядько Сократ,  критикуючи софістів, та відкидаючи їх апелювання до звільненої від моральних засад сили, що за визначенням здебільшого вже аморальна. Але ж хто дослухається до тих філософічних байкарів, коли все нажаль відбувається за зовсім іншою «філософією» … «Чого більш за все хочеться коли видряпався наверх … плюнути вниз!»
 
І зараз в Україні склалась вельми дивна ситуація, коли держава наче й є, а от свої основні задекларовані функції, щоб бути комфортною для своїх громадян, вона абсолютно не виконує.
 
Варто взяти хоча б декотрі внутрішні функції, що пов’язані з управлінням життя всередині країни:

– Економічна функція держави проявляється у встановленні податків, видачі кредитів, інвестицій, визначенні пільг по відношенню до деяких суб’єктів господарського життя, будівництві інфраструктури (доріг, транспортних, енергетичних, інформаційних та інших систем), держава повинна створювати правове підґрунтя ринку, то б то розробити «правила гри» для господарюючих суб’єктів, приймати міри по боротьбі з монополізмом, стимулювати підприємницьку діяльність, охороняти права споживачів та ін.

Ну, встановити податки то святе, бо тра ж в бюджетну «каструлю» грошенят нагребти. Тільки ж не для того щоб кредити та інвестиції видавати, про них держава й сама мріє, бо треба чимось власну «сім’ю» годувати, ще й створити правове підґрунтя для боротьби з підприємницькою діяльністю всіх, крім «сім’ї», для якої створюється монополія, щоб вона, як єдиний суб’єкт «господарюючого життя», могла на пільгових умовах, вигравши левову частку тендерів в країні , «викачувати» гроші з держбюджету у власні кишені, під виглядом побудови доріг та інших … «систем» і до ср… їм права усіх отих споживачів.
 

– Політична функція обумовлена необхідністю здійснення гармонізації інтересів  різноманітних соціальних груп. Використовуючи такі методи як проведення референдумів, плебісцитів, виборів, держава здатна виявити дійсну розстановку соціальних сил, врахувати в своїй політиці інтереси різноманітних соціальних груп й не допустити їх відкритого зіткнення.

Ну які в біса можуть бути інтереси різноманітних соціальних груп, коли в країні панує інтерес лише однієї соціальної групи – «сім’ї»,  яка здатна зробити тільки один вибір – захист свого інтересу, озвучивши його приватизованою ЦВК та захистивши  у власних судах та за допомогою свого ж МВД, яке чисельністю вже вдвічі перевищує збройні сили.  
 

– Соціальна функція дозволяє забезпечити нормальні умови життя для всіх членів суспільства незалежно від їх участі у виробництві матеріальних благ, а також від віку, полу, здоров’я та т.п. Встановлення мінімального рівня оплати праці, пенсій, стипендій, допомога хворим, інвалідам, людям похилого віку, студентам, дітям, матерям, безробітним; виділення необхідних коштів на охорону здоров’я, культурний відпочинок, освіченість, будівництво житла для молооплачуваних, організацію роботи транспорту та зв’язку – то б то все те, що дозволяє людям вести достойне та активне життя, що сприяє їх розвитку, а не просто існуванню.

    
 
Здоровий глузд підказує що в розмірі податків треба шукати золоту середину, щоб не зробити їх занадто високими, вбивши цим зацікавленість підприємців у веденні бізнесу, а щоб їх розмір стимулював активну підприємницьку діяльність. А соціальне регулювання за принципом зрівнялівки в свою чергу не спиняло прогрес суспільства.
 
Але «пацанський» глузд підказує, що цілком достатньо пенсійний вік зробити вищим за межу середньої тривалості життя українців, і як кажуть – «нема людини, нема проблеми» … а зекономлені гроші пенсійного фонду без сумніву знайдуть більш «достойного хазяїна», та забезпечать нормальні умови життя «вибраним» членам суспільства. Та й дійсно, адже золотих унітазів на всіх не напасешся.
 

– Правоохоронна функція по встановлені та охороні правопорядку, а саме, діяльність держави по забезпеченню точного та повного виконання положень законодавства всіма громадянами, організаціями, державними органами. В зв’язку з чим суспільство має всі підстави розраховувати на спокійне та безпечне життя.

    
 
Та звичайно, суспільство хотіло б розраховувати на оте спокійне та безпечне життя, але парадокс в тому, що саме наявність нинішньої «правоохоронної» та «судової» системи найбільше й викликають відчуття небезпеки, та й закони куди приємніше писати під себе, а от вже обов’язок їх дотримуватись покласти виключно на плечі громади.  
 
Підсумовуючи цей вимушений екскурс в функції держави, можна з усією впевненістю стверджувати, що покладені на неї функції українська держава абсолютно не виконує, а відтак цілком очевидним буде висновок, що дії вищих посадовців, які її уособлюють, того ж «гаранта», містять в собі склади державних злочинів.
 
Бо повторюсь, але саме в таких випадках має діяти абсолютно законний шлях, та ж ст. 36 КК України, а саме …  

«Необхідна оборона –  дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання».

Й слід зауважити, що право на необхідну оборону особа має «незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.»
 
Це законодавець нам так прозоро натякає, що необхідна оборона це не тільки наше право, але й громадянський обов’язок. А відтак у української громади наявні як всі правові підстави так і абсолютно правовиий шлях для дій проти нинішньої «влади».
 
Адже розраховувати що вони самі себе почнуть арештовувати не варто, але й реалізувати оте довгоочікуване … «злодій має сидіти в тюрмі», комусь треба.
 
ІІІ
 
І про що власне думає толерантна українська громада, і чи так вже вона безнадійно принишкла в своїх «крайніх хатах»?! Он навіть вихолощена «владою» соціологія, стверджує, що протестні настрої серед населення загалом перевищують 60%.
 
Проблема тільки в тому, що ці протестні настрої розпорошені і складаються або з невеликих груп громадян, або просто з великої кількості окремих не об’єднаних громадян.
 
Практика показує, що об’єднують здебільшого або якісь події, що збурюють свідомість громади (трагедія О.Макар, події у Врадіївці), коли «терпець» вривається навіть у вельми толерантних українців, або каталізатором можуть стати активні дії певної групи людей (партії), що розпочинають спротив проти осоружної «влади».
 
Але варто звернути увагу, що проблеми якоїсь однієї страйкуючої групи, тих же підприємців, афганців тощо, особливо коли вони проходять під лозунгами та вимогами притаманними тільки цій окремій групі населення, чи як події у Врадіївці, носять локальний характер і практично не зачіпають і не збурюють весь український загал.
 
Оскільки масу «хатинок з краю» можуть спонукати до дій не вузько-корпоративні цілі «без політики», чи окремий випадок, а якась загально-об’єднуюча мета, яка буде цікава для більшості, а в ідеалі всій розмаїтій українській громаді  – така як цілковитий злам всієї прогнилої системи нинішньої «влади», з її корумпованими вищими посадовцями, суддями та силовиками, котрі вже самі по собі становлять загрозу практично для кожного українця, та побудова держави, яка дасть можливість ВСІМ громадянам України реалізувати свої прагнення до гідного життя.
 
Однак самостійне об’єднання громади малоймовірне, бо не формулюють глобальні цілі мільйони, це неможливо навіть технічно-організаційно. Цілі можуть бути сформульовані та запропоновані суспільству лише активною групою осіб (партією).
 
Таким чином для зміни системи нинішньої «влади» необхідна активна, добре організована група громадян (партія, громадська організація, тощо), яка не тільки сформулює та озвучить спільну мету, якщо хочете – українську ідею, але й не буде викликати сумнівів в своїй рішучості та можливостях втілити задеклароване.
 
Необхідно тільки зауважити, що можливості втілення дерзновенних планів, цілковито залежать від того наскільки українська громада повірить та підтримає ініціаторів змін. Бо ніхто не зможе протистояти волі 46 мільйонів.
 
IV
  
Ну а «влада», керуючись звірячим інстинктом, розуміє, що загроза для неї – в об’єднанні усієї розмаїтої української громади, та не менш строкатих опозиційних сил єдиною метою. Відтак вихід … брехнею сіяти недовіру як між різними групами громадян, так і між громадянами й опозиційними силами, та опозиційних сил між собою. Що при практично повній підпорядкованості ЗМІ «владі», не є надважким завданням. Тактика вельми тривіальна … «розділяй та володарюй».
 
Бо не зважаючи на досить чисельний апарат МВД, Врадіївка показала, що «влада» не наважується використати його для активного силового протистояння проти людей, на кшталт Північних сусідів. Бо на відміну від «комітетської» психології «братів», нинішня українська «влада» послуговується кримінальною, яка густо замішана на зовнішніх «понтах» демонстрації сили, з ціллю залякати опонента, й уникнути відкритого силового протистояння.
 
Ті хто здатен застосувати силу, від курячого яйця з ніг не валяться і не жують власні шмарклі в колаптоїдному стані. І спогади про Майдан ще в оченятах стоять. Та й Тимошенко саме тому в буцигарні сидить, що понівечена комплексами та фобіями натура «гаранта» безпомилково підказує, що саме вона здатна на дії та вчинки.
 
Тому й обрана режимом тактика незастосування в своїх діях різких рухів, а задіяна випробувана на «підприємницькому майдані» тактика безкінечних перемовин в яких як в болоті грузнуть та нівелюються будь які зусилля протестуючих, а також брехня та фальсифікації при імітації законних процесів, без ризику бути викритими в кишенькових судах.
 
Оцей старанно замаскований страх відкритого силового протистояння  і дає можливість українській громаді, групам громадян однодумців та опозиційним силам підготуватись до часу дій.
 
V
 
Дивна, не прогнозована штука отой український «терпець», біс його знає коли і від чого він увірветься, але ж у 2004 таки увірвався, і виявилось що це напрочуд приємне відчуття. Прийшов час навчитись робити «терпець» менш витривалим та більш нетерпимим до всього що нам не подобається. Адже в транспорті, чи в тій же мережі пересічний українець не дуже себе стримує. То чи варто витрачати сили шпиняючи випадкового ближнього, або чергового «ворога», якого нам та ж «влада» запопадливо і підсуне, коли власне є сама «влада», винуватець левової частки наших негараздів, особливо зважаючи що більшість її представників вже давно мають … «сидіти».