Вигляд із пекла чистий та бездоганий. Сонце - чорне, ніч - безмежна. Шлях до залізобетоного виблиску цивілізації вкритий іржавими цвяхами, використаними презервативами, зім'ятими серветками та товченим склом. Поверх усього цього лежать згірклі провладні обіцянки, зарослі тванню колодязі, встелені дикими травами колись пшеничні поля, протухлі надії і вивертаюча неприродна сутність неймовірно вбогого існування сучасного аграрного карцеру, в який перетворилося українське село за останні роки.
 
Усе нижченаписане є особистими враженнями автора. Не треба під зміст описаного абсурду прирівнювати всі села України, звісно, що десь і набагато краще, просто мені "пощастило" побачити Безвихідь з великої літери на власні очі.
 
Місце дислокації — село без назви (з етичних міркувань), одна зі східних областей. Саме тут, біля цього «трохинаселеного пункту», я витягнув "виграшний" лотерейний квиток у вигляді пробитого колеса та залишився у пастці, чекаючи, доки у цей забутий суспільством та владою куточок справжнісінького кошмару, який місцеві називають життям, привезуть круглий шмат щастя у вигляді запаски.
 
Серпень. Десь приблизно опівдні. Міні - аварія сталася, на щастя, неподалік від таблички із назвою села, яка красномовно попереджає, що вона знімає усю відповідальність з себе за тих, хто перетне її межу (це я потім вже таке нафантазував). Заходжу у саме село, щоб знайти трактор чи якийсь механізм на кшталт евакуатора, аби відтягнути автівку до СТО, якщо вона якимось неймовірним чином тут є. Перше, що кидається у очі — фігура на узбіччі, яка мирно підмостила нашу матінку - землю мирно під собі під щоку, у радіусі трьох метрів від якої панує абсолютна стерільність від будь-якої живності, такий собі невидимий бар’єр з повітряних молекул етилового розпаду. Саме тоді я підставив під сумнів вислів вчених, що у комах немає мозку. Мабуть, таки є, бо оминали вони це насичене делірієм облако, воротячи пики, як навіжені. Моя спроба розтуркати це тіло довела мені, що, якщо наша людина вирішила відпочити, вона буде відпочивати, незважаючи ні на що і нехай увесь світ зачекає.
 
Пожалівши бідолашні рослини, яким випала тяжка доля не вміти витаскувати коріння із землі, як вміли триффиди у чудовому романі Джона Уіндема, та бігати від потенційних загроз їхнього хлорофільного життя, я залишив схилені над алкогольно - несамовитим коматозним станом невідомого мені організму, верхівки, я продовжив свій шлях по напрямку до центру (як з’ясувалося, це я ще голосно висловився) села по «дорозі», асфальт на якій, напевно, ще клали у ту саму мить, коли цей самий асфальт людство вигадало.
 
Хоч і був день та я бачив хати (а село не скупчене, хати розкидані по полях на досить величенькій відстані), навколо звуками балувала мене лише природа. А ось і автобусна зупинка, біля якої сиділи якісь люди. Нарешті. Це була молодь, років по 16, декілька хлопців та дві дівчини. Біля них, на лаві, з трьох поперечин якої залишилася лише половина однієї, стояли рядком скляні прозорі пляшки з епатажно - гламурними наліпками «Джин Тоник», які підозріло усі були наповнені рожевою рідиною. І, що головне, вони (молодь) теж мовчали. Ніякого діалогу між собою. Хлопці з очами, без жодного натяку на думку в них, дивилися прямо перед собою, з регулярністю 1 раз на 5 секунд цвиркаючи слиною крізь частокіл зубів, розташованих по одному через три у вільному порядку, дівчата курили такі модні серед елітних фіф із міста зубочистки.
 
Я підійшов та запитав, де можна найняти трактор чи якийсь механізм на кшталт евакуатора, на що відразу нарвався на погрозливі слова: «Давай, за знакомство, братан». Не вживаю, кажу, але в обмін на інформацію трохи за знайомство вип’ю. Набрав у рота трохи тієї рожевої отрути, яка виявилась не слабоакоголкою, а звичайною підкрашеною самогонкою, та ще й з буряків зробленою. Дивлячись на мою ошалілу реакцію та червоні очі, хлопці зареготали та, пишаючись собою, негайно продемонстрували, що я — лох, пити не вмію, ось як треба, та видудлили одну з пляшок. Я погодився, що я — лох у вживанні спиртного, але мене більше цікавить СТО. Мене направили уперед, потім наліво, потім наліво, потім ще направо та буде мені щастя.
 
Подолавши усі ліво, право, униз, я вийшов до якоїсь хати, будови приблизно 18 сторіччя, в якої навіть солома на покрівлі зітхала тяжко від обурення, чому її вже років 200 не міняють. Дверей чомусь у хати не було, напевно, усі свої у селі, ніхто не залізе, нащо ліс винищувати, екологія важливіша. Зайшовши до кімнати, перше, що я побачив (ніде такого ще не бачив), був на усю стіну, розміром десь 1,5 на 2 портрет Януковича, причому у власноруч домальованій короні. Напевно, я довго простояв, витріщивши очі, бо коли мене за рукав смикнув хазяїн, аромат навколо якого видавав довгі та успішні тижні ігнорування такого явища, як лазня, я аж підстрибнув від несподіванки.
 
Розказав свою проблему. Хазяїн чомусь зрадів та негайно відправив мене до сільскої крамниці з суворим наставлянням не вертатися без трьох пляшок по 0,5 та півкіла ковбаси. Пішов до крамниці. І там зрозумів, що, мабуть, я десь перетнув межу сьогодення та минулого, бо на крамниці зверху був намертво (свіжими виблискуючими кріпленнями) прибитий серп та молот, а сама назва крамниці своєю оригінальністю та неповторністю («Еда, спички и водка») збивала з ніг. Зайшовши до середини, я побачів вже трохи капіталізму (Кока-кола та чіпси), але й побачив ще сирі стіни, без жодної ознаки кахелю або обоїв, також побачив звичного вже Януковича, у рамці, який чомусь був підвішений до стелі на мотузці та на протязі швидко крутився туди-сюди, як дохла миша у пральній машині.
 
На мої голосні заклики вийшла якась бабця, яка без слів відразу виставила на прилавок дві пляшки «Плакучей Ивы» та вже потім подивилася на мене із питанням в очах. Чимало здивувавшись цьому факту, я сказав, що вона помилилася, мені треба ще одна пляшка та ковбаса. Як не дивно, але ковбасу вона відрізала чітко, бо на вагах (совкових вагах) стрілка завмерла ідеально напроти цифри 500. Відчувши гордість за таких неймовірно точних людей, я почав складувати усе у пакет і раптово побачив, як на ваги сіла велика зелена муха, почавши терти свої лапки та дивлячись на мене (наче в неї є якийсь план і зараз мені капець). Судячи з моїх знань з ентомології, мухи не можуть важити багато, проте, спростовуючи це та роблячи мене дилетантом у мухознавстві, стрілка негайно рвонула до цифри 200 та зупинилась там. Відчувши знову гордість за свою країну, бо в нас так усе гарно, що навіть мухи такі жирні, я пішов.
 
Повернувшись до хати, я віддав данину хазяїну, той швидесенько випив півпляшки (ковбасу не чіпав, бережливий) та усе ж таки, завівши свій трактор (який був зроблений, як «Антилопа» із «Золотого Теля», з усього, що валялося на подвір’ї), відтягнув мою автівку до себе (СТО не було у селі, а я, наївний, сподівався).
 
Досі дякую своїм друзям, які оперативно привезли мені запаску в це місце (один з них тут колись бував, як він мені потім розказав, тому я розумію їхню швидкість). Виїжджаючі геть, я побачив лише одну людину, яка вела корову на поле. Де взагалі поділися мешканці, мені невідомо.
 
Я не хочу пам’ятати той жах. Але я все одно пам’ятаю та риторично питаю себе, а чи багато ще в нашій країні таких місць, смертельно небезпечних для життя, для особистості, для гарантій розумової стабільності. Чи перетворяться вони колись на такі села, які ми, люди з міст, будемо поважати за честь відвідати або жити там? Чи зміняться колись обставини морального та матеріального розвитку для таких сел? Я не знаю. Але маю на це надію. Я мав на це надію навіть у той час, коли їхав звідти.
З пекла, яке є. З села, якого немає.