"Я - місцевий.
Народився у 1955 році.
Закінчив у рідному місті інженерно-будівельний інститут, тож маю вищу освіту.
Багато років потому отримав членство в Академії будівництва України. Написав ряд наукових статей по своїй галузі.
У 1977-му пішов служити в армію.
Працювати почав в далекому 79-му в управлінні капітального будівництва виконкому облради.
Потім перейшов до міськради. Там дослужився до заступника міського голови і обіймав цю посаду понад 10 років.
Займався питаннями економіки, промисловості, енергозабезпечення міста.
На межі тисячоліть вперше очолив своє місто.
Потім переміг не виборах очільника міста вдруге.
Потім - втретє.
У 2010 році обраний міським головою четвертого разу.
Наприкінці третьої каденції захистив дисертацію в рідному виші та став кандидатом тех. наук.
Керував Асоціацією міст України.
Керував Українською делегацією в Конгресі місцевих та регіональних влад Європи (Страсбург, Франція).
До партій не належу."
 
Так повинна виглядати автобіографія нормального мера міста.
Не призначеного хтозна-ким і хтозна-як, не привезеного хтозна-звідки.
Не притягнутого за хтозна-які вуха, не приреченого і не пригреченого.
("Як тебе не любити, Києве мій?...")
 
Таку автобіографію міг би написати мер Дніпропетровська, якби я це не зробив зараз за нього.
 
Я - киянин. Сьогодні повернувся додому з Дніпра.
Прийняв душ і одразу ввімкнув ноутбук щоб почитати, хто керує Дніпропетровськом, до якої партії належить, де вчився, які має погляди.
Я був у багатьох містах України але бажання почитати про владу міста виникло вперше.
Побачив місто, в якому приємно бути.
Побачив місто, в якому газони стрижуть і поливають. І що найприємніше - вони зелені влітку (для порівняння, в більшій половині Києва все жовте ще з середини липня, а "італійські" каштани тля точить).
Побачив місто, набережною котрого хочеться гуляти (до речі набережна у Дніпропетровську найдовша в Європі). Місто, набережна якого мерехтить вогнями, прикрашена арт-спорудами, увінчана пам"ятниками та всипана релаксуючими просто неба, на траві городянами.
Побачив місто, де старі будинки не перетворюють в різнокольорове штучне посміховсько і дають їм дожити свого віку.
Місто, головні транспортні артерії котрого не містять ям і вибоїн, натомість подекуди навіть 8-полосні траси встелені суціль рівнесеньким новим асфальтом.
Місто, людям котрого є де відпочити на вихідних.
Місто, за три дні у котрому я не почув жодного..я вам щиро кажу - жодного матюка! (хоча був не лише в центрі, а з цікавості їздив і на жилі масиві і в промзону).
Місто, яке попри явний індастріал, що є його стрижнем, все одно потопає у зелені.
Місто, де центр виблискує європейським світлом, а жилі квартали зі старенькими пошарпаними будиночками обрамлені квітучими палісадниками і десятками, сотнями, дитячих майданчиків.
Місто, де на кожному десятому новенькому дитячому майданчику написано, що це соціальна ініціатива ВікФедЯнуковича, і це чи не єдина згадка про нашого президента, яка мене порадувала за весь період його каденції (а отже навіть з такою владою можна якось співіснувати, якщо вже вона є).
Місто, де предостатньо україномовних вивісок, оголошень і написів при у більшості своїй російськомовному населенні. І це нікого не ятрить. І всі ввічливо говорять російською, українською, англійською, французькою (дуже багато студентів, особливо з африканських франкомовних країн). І це по суті своїй той російськомовний індустріалізований страшний-престрашний південь-центр-схід України, яким лякають право-недолугі політики (право-долугих не чіпаю-).
 
І в такому місті люди починають бути інакшими:
- у центральний парк вони приходять з дітьми, і поки ті граються - п"ють мінеральну воду, а не пиво;
- вони забувають про свої нагальні потреби і починають відмовляти п"яного засмученого самогубця, що хоче стрибнути з пішохідного моста. Вони не стоять поряд, дивлячись "чим закінчиться" і не дзвонять в службу психологічної допомоги. Просто говорять годину з бідолахою і відмовляють;
- вони, 70-річні, тримають за талію свою 68-річну дружину і танцюють з нею під старі радянські мелодії серед десятків таких самих в одному з міських парків;
- вони, 80-річні, обіймаються, дивлячись на захід теплого багряного сонця над Дніпром;
- вони, втомлені, повертаються з роботи, вдягають кеди, і біжать разом зі своєю незмінною таксою-на-мотузочці кілька кілометрів (до речі такс у місті чомусь дуже багато-);
- вони чекають вихідних щоб піти всією сім"єю і пограти в волейбол на Монастирському острові, де майданчиків для волейболу більше ніж шкіряних панелей на волейбольному м"ячі;
- вони одружуються і народжують дітей (у Дніпрі бачив дуже багато весіль і дуже багато пар з дітьми, що прогулюються містом).
 
Так, багато вулиць носять імена людей, які не зовсім вписуються в українську парадигму історії. Але... коли я бачив доглянутість навколо, я просто подумки уявив, що проспект Маркса - насправді проспект Маркеса, а вулиця Леніна - насправді Леннона і мені особисто ставало легше.  Тим паче, що Дніпром курсували прогулянкові катери, з яких лунали Бітли, Біллі Холідей, Луї Армстронг та Стінг для моїх, нажаль-звиклих-до-бридкого-шансону-та-гидо-попу-на-вулицях-вух-киянина. Тож назва - не така вже й проблема, головне вміст
 
Вони вміють жити. Вміють цінувати життя.
 
Перебираю в голові кандидатів на мерську посаду Києва. Розумію, що в найближчі років 5-7 нічого не зміниться.
Господарників катма - одні красномови. Та і ті, навіть з словом іноді тяжко, про діло - мовчу.
 
Подейкують, що під час піар-кампанії перед виборами мера Дніпра діючий очільник хвастав, що знає ледь не кожен каналізаційний люк у місті. Звісно, не більше ніж красива легенда, але після відвідин Дніпропетровська у таку легенду цілком можу повірити.
 
О, ледь не забув!
Коротка біографія дійсного очільника Києва. Без гіпербол і прикрас, як є:
народився в Кривому Розі, жив у Комсомольську, вчився у Тюмені, працював у Кременчуці, служив у КДБ та СБУ,
багаторазово ставав мером Комсомольська, був міністром ЖКГ (останнє  в нашій державі - вже невідмивна пляма на біографії, як на мене-). В результаті певних маніпуляцій став фактично одноосібним керівником Києва замість не менш "міцного господарника" з задурманеним поглядом.
 
Отакоєот.
 
11.08.2013
 
© Владислав Молодід, 2013