Ця стаття не претендує на доведення якоїсь істини, а лише являється спробою висвітлити деякі моменти Української сучасності.
Україна, шукаючи свій шлях серед спільноти інших держав, та знаходячись наразі на роздоріжжі міжнародних впливів, ніяк не може вибрати свій індивідуальний шлях, та визначити свою внутрішню, та зовнішню політику відносно тих викликів сучасності, які її оточують. Криза європейського об"єднання, та невизначеність євразійських відносин вносить свої корективи в Українські реалії сьогодення.
Україну примушують прибитися якогось берега. Євросоюз манить її високими стандартами існування. Росія ж наполягає на утворенні слав"янського співтовариства.
Таким чином, є підстави говорити про ризики українському етносу бути розпорошенним по іншим державам. І тоді є ризик втрати держави власної. Її етнос або змішується, чи навіть заміщується іншими етносами, або занепадає державна система і держава розпадається на частини. На свідомість народу має плив масова еміграція, тоді пропадає сенс щось змінювати у себе вдома. І держава перетворюється в прохідний двір, або в тимчасове пристанище зайд з невизначеним майбутнім країни, яка падає в минуле. Це приводить до авторитарного методу правління. А авторитаризм з часом перетворюється в диктатуру декількох, а потім і одного клану.
Серед національно свідомого прошарку української інтелігенції існує потяг до відтворення національної ідеї, та запровадження акцій мирного протесту, та спротиву. Навіть шляхом великих актів громадянської непокори. Але в системі капіталістичних відносин, коли в державі ніхто не притримується основних конституційних законів, та принципів співіснування, де попране саме право, та існують тотальний розгул бандитизму у всіх його проявах, захват чужої власності, безкарність, корупція, підкуп правохоронних, судових, та державних органів, де нічого з виробничих ресурсів не належить народу, та й сама територія, земля, на якому він живе йому не належить, в такій системі знайти об"єднуючу національну ідею неможливо. Неможливо і мати патріотичні почуття, бо для цього необхідно мати і ясно собі уявляти об"єкти, та суб"єкти свого патріотизму, а вони відсутні.
І тоді національно свідомі громадяни знаходять гіпотетичне рішення в організації ОУН, як засобу для пропаганди відтворення в майбутньому справедливої держави. Але відносно чинної капіталістичної державної системи, не знаходять аргументів для зміни існуючого ладу. Та й не відомо, на який саме. Яким чином він буде облаштований, на яких саме принципах. Бо для запровадження в Україні ідей основоположника ідеології українського націоналізму соціал-демократа Дмитра Донцова, або Липинського, та Грушевського, потрібні соціалістичні відносини, які є завоюванням соціумом своїх соціальних цінностей, та прав. Це, власне те, до чого й прагне народ, до соціальної справедливості, яку хоче знайти через інструмент націоналізму.
Але політичний націоналізм, це насправді лише інструмент, - засіб досягнення певної мети. І він побудований на боротьбі з ворогом. Боротьба ж в свою чергу, методами умовлянь, запевнень, погроз, або мирних акцій непокори результатів не приносить. Або в кращому випадку приносить лише тимчасові, та локальні досягнення.
Інструмент УПА ж застосувати взагалі неможливо, бо в сучасній Україні немає поділу на войовничий анагонізм, немає визвольних змагань на кшталт 1918-40-х років і немає геополітичного європейського протистояння, де була б можливість збройним шляхом досягти бажаня, та мети створення самостійної незалежної демократичної держави, яка вже власне створена. Крім того, сучасні націонал-патріоти, якщо навіть вони і бачать в чомусь предмет, та сенс свого патріотизму, не змінять зручне життя в облаштованих квартирах, та поїздки в сучасних теплих автомобілях на холодні, та голодні криївки в лісах.
Тому націоналізм зараз виступає лише в ролі етнічно-усвідомленої компліментарності і він перетворився більше в моду, в кантрі, в зручність показу для загалу своєї приналежності до етносу, показу свого свідомо-національного спротиву владі. Але це не більше, ніж лубочний прояв свідомості, форма міського примітиву, шаржу і гротеску.
П'ята колона не хоче випускати Україну із рук Росії. Яка утримує Україну в орбіті своєї зацікавленості по економічним, військовим, історичним та геополітичним мотивам. А український націоналізм виступає проти такого диктату. Український націоналізм тут виступає чи не найбільшим захисником українських національних інтересів. Але його декларативність не може боротися з економічними, та іншими важелями РФ, які застосовуються проти України. А бізнес, як і корупція не мають національності.
Національна політика ЄС, куди Україну ніби запрошують, нівелює нації. Розтоплює певну національну свідомість серед інших націй, перетворюючи її на космополітичний конгломерат. Де на перше місце виходить успіх життя, той, який визначається кількістю грошей, гонитва за якими перетворена у фетиш, в мету свого існування. Бо кількість грошей завжди визначала ступінь соціального статусу людини. І навпаки, - високий соціальний статус приводив і приводить до збагачення.
Вільне переміщення людських ресурсів в межах ЄС, загрожує втратою самоідентичності. Практично людина попадає в скупчення, амальгаму інших культур і ці культури нівелюються під одну усереднену. Але вона не є виокремленою із "сплаву", як це трактується європропагандистами, або скоріше - бовтанки з усіх інших. Навпаки, кожна із них втрачає свою неповторну самобутність. Або відбувається загальнокультурне викривлення у бік тих культур, які превалюють завдяки ментальній нахабності, впливу ортодоксального релігійного догмату, або етнічній експансії, та навіть насильству.
Культурне співіснування націй, розділених різними культурами, усталене, допоки їхнє об"єднання підтримується високими життєвими рівнями, та стандартами. Але в кризових ситуаціях вони тяжіють до виділення в окремості. І чим складніша економічна, та політична ситуації, тим більше. В автономному стані проблеми вирішуються скоріше і цілеспрямованіше, без впливу зовнішніх чинників, які диктатом корегують загальноетнічні інтереси, серед яких, як правило, чиїсь переважають. Коли хтось виявляється рівнішим за всіх рівних інших.
Україна вже зараз розділена на декілька територіально-ментальних частин і це не є двосторонньою структурою. Економічний договір Євроінтнграції дає вигоду перш за все торгівельно-промисловому олігархату. Європа сучасна, це безкультур"я і бездуховність. Де усереднюються національні відмінності, так само як і статеві, які прямують до дикунського примітивізму. Вашингтон, та Брюссель незадоволенні російською забороною пропаганди гомосексуалізму серед молоді.
Гомосексуалізм, який пропагується європейцями не є природнім людині, але він наперекір християнській православній церкві, моралі, та природньому стану людини, рекламується серед молоді. А католицька церква навіть підтримує ці дії своїм невтручанням, також, як і протестантська.
А культура підмінена на кіч, або наркотично-шизофренічні "шедеври" сучасних "митців".
Загальновідомі вислови про те, що євроінтеграція принесе в Україну європейські демократичні закони, та права не мають підстав для довіри. Тому що, дотримання законів являються внутрішніми проблемами держави. І дотримуватись не можуть навіть найдемократичніші, та найсправедливіші із них, коли в державі існує корупція. А кволі заяви перемогти її в Україні, це щось із області фантастики.
Українська держава довго не витримає такої наруги над її економікою. Депресивний спад, та станація економіки, обумовлені безвідповідальним невдало-злочинним керівництвом державою, врешті-решт приведе до розповзання її цілісності. І якісь райони її відцентруючись попадуть під поглинання іншими державами, які на той час будуть економічно і політично сильніші України. Свою роль тут може відіграти і втома людей від безперервного виробничо-економічного, та соціального занепаду, який не має перспектив бути виправленим.
Людина для держави є виробничою одиницею. Якій потрібна їжа, одежа, житло і робота. А якщо роботи немає і немає змоги себе реалізувати, людина перетворюється для держави в баласт. "Укрупнення", які відтворюються шляхом закриттям шкіл, лікарень, дошкільних дитячих закладів, звертання виробництва, це є кроками до звільнення від "баласту". Але це шлях в нікуди. Таким чином державу розбудувати неможливо.
Україна всі 22 роки експлуатувала ресурси, які їй залишилися від минулого. Тепер ці ресурси майже повністю вичерпані, та зношені. Модернізацій ніяких не відбулося.
Сподівання на повну євроінтеграцію марні. Об"єднанню європейських країн важко вирішувати свої проблеми і без України. Тому бідну, економічно нерозвинену, з промисловістю, яка знаходиться в занепаді і багатьма внутрішніми проблемами Україна їм, як причіп, непотрібна.
Є передчуття, що Україна поступово та свідомо доводиться до стану банкрутства. І колись, в далекому майбутньому, подібно Рею Бредбері, хтось напише книжку "Українські хроніки". Але це всього лише припущення.
