Те, що різноманітним атеїстам і язичникам не подобається в Церкві, християни ненавидять. Всі оці казенні святкування церковних дат, на які витрачається купа коштів... віддайте їх краще онкохворим дітям! Увесь цей огидний дух ерпецизму, приїзд Путіна з їхнім головним шаманом, певне, для того, щоб щось вкрасти. Бог кепкує з нас: Кирило і Мефодій – просвітителі слов'ян, Кіріл і Володья – затемнителі. Так замикається тисячолітнє коло.
 
Для Церкви її лицемірство є більшою загрозою, ніж гоніння на неї.
 
Сталін знищував Церкву, проте, коли він захотів її остаточно добити, то створив Московський патріархат. Проте, марно перекладати всю вину за становище Церкви лише на порочний клір. Аби не показувати на собі, поясню на чужому історичному прикладі.
 
У двадцятих-тридцятих роках минулого століття в іспаномовному світі відбувалося два великих зрушення: бунти лівих в Іспанії, які згодом вилилися у громадянську війну, й повстання крістерос проти підлого мексиканського уряду масонів і соціалістів.
 
На допомогу іспанським анархістам і комуністам приїхало безліч добровольців з інших країн, солідарність із ними проявляли ліві уряди, демократична громадськість усього світу надсилала гроші та зброю. Нині ми в Україні кожний прояв солідарності та громадянської мужності сприймаємо ледь не як знак Божественної присутності. І ось ми читаємо за масові прояви солідарності й хоробрості сатаністів тридцятих років. Іспанські ліві та інтербригадівці, поза сумнівом, спрямовувалися сатаною, вони полюбляли розстрілювати священників, катувати ченців, спалювати церкви. Скажімо, в Барселоні тоді були знищені всі храми, окрім кафедрального собору та недобудованого шедевру Ґауді.
 
У той самий час, повстання католиків-крістерос у Мексиці залишилося майже без підтримки з боку християн інших національностей. Церква потерпіла поразку в Мексиці та скрізь у світі не від того, що ліві сатаністи були сильні, а від того, що християни, за невеликим виключенням, були лицемірні.
 
Минулої неділі, під час читання Євангелія в церквах, звучали й такі слова Христа: «Багато хто прийдуть зі сходу та заходу й засядуть у Царстві Небеснім із Авраамом, Ісаком та Яковом. Сини ж Царства будуть повикидані до темряви зовнішньої, будуть там плач і скрегіт зубів». Ми, християни, нині дуже близькі до того, щоб повторити долю нещасних лицемірних юдеїв, які тисячу двісті років молилися Богові, страждали й воювали за Нього, але в Царстві з Ним не вони, але інші.
 
Ненависть до власного лицемірства – те, що нам нині категорично необхідно. Це означає для кожного, окрім огиди до власних гріхів, також неприйняття нашого загального гріха – ерпецизму й похідних від нього.
 
Багато хто з наших нерозумних братів вважає, що християнин має перейматися собою, а Бог нехай Сам вправляє єпископів. Цікаво, як би таку позицію сприйняв Іван Предтеча? Принаймні, вона допомогла б йому зберегти голову на власних плечах. Чи має вірянин дбати за чистоту спільноти вірних? А чи має він вимітати сміття з храму, або нехай Бог Сам миє там підлогу?
 
Надзвичайно розповсюджена думка, що якість Таїнств не залежить від якостей того, хто їх здійснює. Мабуть, це так, але тут можливі небезпечні екстраполяції: якщо нам не западло вінчатися в підарів, чому їм має бути западло підарів вінчати?
 
Перші століття християнства сповнені суперечками з принципових питань віровчення. Слово значило так багато, що за слово догмату точилися зовсім не словесні війни. Нині слова не важать зовсім. Тому, якщо раніше єресі заперечували догмати та таїнства, то нині єресь перекручує практику, заперечує праведність. І ця єресь нічим не краща за своїх старших сестер, і має бути спалена.
 
Добрий християнин має розпалювати ладан в кадилі жаринками зі згарища московської патріархії.
 
Втім, нещодавно відбувся синод УПЦ КП, який продемонстрував, що ця конфесія достатньо зміцнилася й виживе навіть після Філарета, що раніше викликало сумніви. Це добра політична звістка. Але не релігійна. УПЦ КП є уламком РПЦ, й обтяжена майже всіма родовими гріхами останньої. Спочатку була ілюзія збудувати Церкву згідно української, тобто християнської традиції, як Церкву громад, актуалізованих спільнот, які пов'язані солідарністю та єдиною місією. Не вдалося. Нині синод затвердив зміни до статуту, які підсилюють роль церковної бюрократії й нівелюють роль вірян. Тобто, Церква не будується з громад, як тіло з клітин, натомість являє собою желеподібну масу, яку єпископи замішують, як заманеться. З релігійного погляду – це крах проекту.
 
У філаретівській церкві така спроба, принаймні, була, УПЦ МП ніколи не намагалася сповідувати християнство. Вона існує лише для того, щоб перешкодити нам збудувати дві речі – Церкву й Вітчизну. Втім, Всевишній не втомлюється являти нам чудеса: навіть в УПЦ МП є кілька священників, які вірять у Бога й один митрополит (Софроній), який любить Україну.
 
Христос вчив вчинками. Промовляв притчами – короткими історіями про вчинки. На вчинках все і тримається, на праведності.
 
Марно переконувати скептика в тому, що теслярі, буває, воскресають. Але можна викликати захват. Життєписи перших святих наповнені подібними епізодами навернення – такий собі був присутній при страті мученика і, вражений його мужністю, навернувся. Згодом, теж був страчений. Переконання отримують всупереч переконуванням, попри здоровий глузд, лише під враженням вчинків.
 
Церква все ще жевріє лише завдяки подвигам мексиканських крістерос, неймовірній мужності т.зв. христосиків Соловецького концтабору, відчайдушності греко-католиків сорокових років, які продовжували служити в підпіллі, й тим небагатьом праведникам, до яких ми можемо доторкнутися нині. Жодні жертви не марні!
 
Марними бувають розважання, на зразок тексту, який ви зараз читаєте.
 
Отже, коли Рубінштейна спитали, чи вірить він у Бога, той сказав – ні, я вірю у щось значно більше. Дотепна відповідь. Коли ми молимося, варто пам'ятати, що завжди звертаємося до когось значно меншого, ніж Бог. Ймовірно, Рубінштейн був атеїстом й хотів викрутитися, але в цей момент його вустами промовляв Бог. Рубінштейн, певне, знав, що Бог більший за того, кого мав на увазі той, хто його запитував.
 
А запитувала фрау Гріммель, вдова фабриканта шпалер із Макленбурга, сорока восьми років, троє дітей, лютеранка. Тепер Ви все знаєте й можете у своїй уяві реабілітувати Рубінштейна, або остаточно засудити його. А заразом і себе. І власного бога, чи що там у вас замість нього.