Обидві гілки християнства (католицька та православна) за свою історію часто ставали частиною політики держав і тісно співробітничали із світською владою. А у певні періоди історії церква мала навіть більший вплив, ніж світська влада. Перед середньовічною католицькою церквою тріпотіли навіть імператори.  Але разом з інквізиційними вогнями канула у минуле її влада, і церква, паралельно зі своїми внутрішніми питаннями, стала обслуговувати і політичні доктрини держав. «Богу – Богове,  кесарю-кесареве» тут не спрацьовувало. Священики стали частиною цього політичного світу, обираючись до парламентів і співпрацюючи з владою і бізнесом. Найбільше світська державна політика у справи церкви влізла у тоталітарних державах. В СРСР православна церква була взята під контроль КДБ:  див. Але при цьому треба зауважити, що православ’я є частиною світової релігії, поширене у різних країнах, і тому питання  ролі Росії в українському православ’ї не стосується православної віри як такої.
         А тепер звернемось до історії російсько-українських релігійних стосунків. Якщо в основі католицизму лежить верховенство одного папи, то в основі православ’я – автокефалія, де у кожній державі православна церква є незалежною. Хоча усі її патріархи вважаються рівними між собою, - все ж таки Константинопольський патріарх, як це не парадоксально звучить, - «рівніший» (старший серед рівних). Після хрищення Русі православна церква була митрополією Константинопольського патріархату.  Центром і батьківщиною християнства руських земель був Київ. Із зростанням політичної могутності московська церква самочинно відкололась від Київської митрополії в 1448 році. Константинополь (Царгород) та інші патріархати 141 рік не визнавали це утворення. У 1589 році Московська церква силою (утримуючи у в’язниці прибувшого відвідати паству Патріарха Константинопольського Єремію ІІ) змусила формально визнати свою автокефалію.  В 1686 році Москва через хабар купила право на Київську метрополію у Константинопольського патріарха ( турецький великий візир (мусульманин) примусив патріарха Діонісія видати грамоту про дарування, а  хабар Москви для Діонісія складав 200 золотих і 120 відбірних соболів ). Проте  Собор за такий самовільний вчинок позбавив Діонісія патріаршества та визнав акт передачі недійсним. Підпорядкування київської церкви московській визнано актом хабарництва та скасовано.  Але Москва на це не зважала і, захопивши Україну, захопила і церкву. Таким чином історично очевидно, що російська церква не має жодних підстав для влади над українським православ’ям.  РПЦ стала частиною імперської державної політики Росії, а військова могутність Росії і її вплив на зовнішній арені і по сьогоднішній день є тим чинником,  який заважає відновити історичну справедливість.
          РПЦ любить наголошувати, що вона поза політикою, однак факти свідчать про інше.
Витяг із статті "Известия" 21.05.1944.
„Дорогой Иосиф Виссарионович. Нашу Православную Церковь постигло тяжелое испытание: скончался патриарх Сергий, 18 лет управлявший русской православной церковью. Вам хорошо известно, с какой мудростью нес он эту трудную обязанность. А нам, его ближайшим помощникам, хорошо известно также и его чувство самой искренней любви к вам и преданности, как мудрому, Богом поставленному Вождю народов нашего великого Союза. Это чувство проявилось в нем с особой силой после личного его знакомства с Вами, после нашего незабвенного свидания с Вами 4 сентября минувшего года. Не раз мне приходилось слышать от него, с каким теплым чувством он вспоминал об зтом свидании, и какое высокое историческое значение он придавал вашему полнейшему вниманию к нуждам церкви и вашей любви к православным людям. В предстоящей деятельности я буду неизменно руководиться вашими историческими замечаниями и заветами почившаго патриарха. Действуя в полном единении с Советом по делам Русской Православной Церкви, я, вместе с учрежденным патриархом Священным Синодом, буду гарантирован от ошибок и неверных шагов. Прошу вас, глубокоуважаемый и дорогой Иосиф Виссарионович, принять эти мои заверения и верить чувствам глубокой к вам любви и преданности, какие воодушевляют всех мною руководимых церковных работников.
Алексий, митрополит Ленинградский и Новгородский. патриарший местоблюститель. Москва. 19 мая 1944 года“. (Опубликовано в газете „Известия“ от 21 мая).
 
Подібними принципами РПЦ керувалася завжди:
http://kuraev.org/category/persons/best-students-of-devil/
http://www.golos-ameriki.ru/content/a-33-2005-08-18-voa7/598944.html
 
             24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР проголосила незалежність. Україна стала державою. 1-3 листопада 1991 року в Києво-Печерській лаврі митрополит Філарет (Денисенко) скликав Помісний Собор за участю всього українського єпископату, духовенства, мирян. Помісний собор одноголосно прийняв постанову про автокефалію Української православної церкви (просити у РПЦ надати автокефалію УПЦ). 31 березня – 4 квітня 1992 року Архієрейський собор РПЦ фактично відмовив у автокефалії (рішення стосовно автокефалії УПЦ повинен приймати Помісний Собор РПЦ, але рішення неприйняте досі) і став цькувати митрополита Філарета. 27 .05. 1992 у Харкові відбувся неканонічний (позастатутний), так званий Архієрейський собор, інспірований Москвою і спецслужбами, для усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля УПЦ і обрання його «наступником» митрополита Володимира (Сабодана). Харківський «Собор» розколов українське православ’я на дві конфесії УПЦ Московського і УПЦ Київського Патріархатів. З юридичної точки зору саме УПЦ Московського Патріархату (Сабаданівська) і є справжніми «розкольниками» (вдруге після 1448р.) і 5 колоною - прислужниками Московської влади, бо РПЦ -це нероздільний сателіт Російської влади.
        З церковних канонів слідує, що розкол - це від'єднання частини церкви чи поділ на кілька частин через канонічні суперечності. Між УПЦ МП і УПЦ КП об'єктивних  канонічних суперечностей немає, бо немає різниці між їхніми канонами та віровченням, є тільки бажання бути і служити Москві і її інтересам - з одного боку, і служити Україні і власному народу - з іншого. Звідси і небажання РПЦ визнавати історичну справедливість. Звідси і береться штучна, надумана неканонічність. Канонічних суперечностей тут не може бути з трьох причин: 1. Київська (а не московська) православна церква  була матір'ю всього руського православ'я. 2. Московська церква підкорила київську церкву шляхом підкупів, шантажу і насилля. 3. В умовах незалежних держав принцип автокефальності відповідає православній догматиці і світовій церковній практиці. Тому тут все залежить від бажання, а не питань віри, і теоретично жодних проблем для визнання УПЦ-КП, як помісної церкви, не існує. Звичайно мається на увазі передусім бажання самих автокефалій, оскільки це внутрішні питання церкви, і їх не можна вирішувати державними методами. Але тут існує проблема того, що правителі намагаються використовувати церкву для своїх державних імперських бажань. Коли у 2009 році патріарх Кіріл відвідав Україну, то після повернення в Росію він про результати поїздки, неначе солдат перед командиром після успішно виконаного завдання, в першу чергу відчитався перед ким? Може перед Синодом? Ні, перед президентом Росіїї. див. Релігія, як і мова (див. ), є інструментом політичного впливу, тому експансія через такі інструменти імперію цікавлять в першу чергу. Тому  Президента Росії цікавила "необходимость сохранить единство русского и украинского народов". Патріарх доповів президентові, що у цьому плані в Україні все нормально, і що  «Мы должны, сделать все, чтобы ... люди чувствовали себя  едиными , несмотря на принадлежность к разным государствам, сынами и дочерями Русской Православной Церкви».
          Отож, вчення псковського ченця Філофея 16 сторіччя, відоме з часів московського князя Василя ІІІ (1479-1533) як концепція «Москва - третій Рим і четвертому не бувати», пропагується в Росії і зараз. Втрата влади над парафіями України зменшить РПЦ на 45 відсотків і концепція «Третього Риму» зруйнується.  
Створення єдиної помісної церкви в Україні стосується об’єднання лише усіх православних конфесій. Але воно лежить не у релігійній площині . Питання канонічності-неканонічності легко вирішується, але цьому протидіє РПЦ і російська влада, політику якої церква обслуговує. РПЦ боїться, що може втратити в Україні те, на чому базується церква: церковну владу,  гроші, прихильність та підтримку світської влади. див. Тому інтереси держави і церкви в цьому питанні збігаються.
     Протидія українській автокефальності з боку московітів часто навіть не приховується питаннями канонічності чи релігійними проблемами. Тому не дивно, що один з апологетів російської зовнішньої церковної політики, професор Московської духовної академії протодиякон РПЦ А.Кураєв на питання про протидію українській автокефальності  говорив про політику, а не про релігію: «Ответ может показаться кому-то горьким, но он очевиден — просто потому, что не существует украинского народа. События последних двух лет достаточно хорошо это показывают. Нет ещё единой гражданской нации. У пятидесятимиллионного населения ещё нет единого самопонимания. То, что сегодня называется Украиной, это лоскутное одеяло, которое никогда ранее не существовало в нынешнем виде."   Він у своєму словоблудді договорився до того, що заявив, ніби українська автокефалія  стане на заваді євроінтеграції і приведе до громадянської війни (див. ). Звичайно він при цьому не зміг би відповісти - як, приміром, Чехії православна автокефалія заважала стати членом Євросоюзу.
        Утворена московською церквою УПЦ-МП насправді є філіалом РПЦ, якому надано видимість автономії. На сайті Московського патріархату сказано, що "Украинская Православная Церковь является самоуправляемой Церковью с правами широкой автономии в составе Московского Патриархата." Але "широка автономія" і "самоупроавляємость" у фінансовому і політичному контексті церковного життя фактично ролі ніякої не відіграє, оскільки далі чітко зазначено, що "Украинская Православная Церковь сохраняет  каноническое единство с Русской Православной Церковью". Отож, де факто УПЦ - це клон РПЦ, і цю церкву утворено для того, аби за такою ширмою поховати проблему української помісної церкви.  Однак, штучність утворення УПЦ-МП породжує і відповідні проблеми внутрі самої цієї церкви: див.   Таким чином крім УПЦ-КП (київський патріархат) на теренах України діють два крила московської церкви: РПЦ і її філіал УПЦ (до якої навіть спеціально не додають абревіатуру МП (московський патріархат) , щоб зайвий раз не підкреслювати її тотожність з РПЦ.
         Коли до України прибув «митрополит з табакерки» Гундяєв  (нинішній патріарх), див. , стало ясно, що питання автокефальності цей бізнесмен від релігії див. вирішувати не буде. Стержнем його промов в Україні були не духовні цінності і покаяння, а "русскій мір" і "єдінство". ( див. ). Для Гундяєва Україна – частина православної Росії і він хоче почувати себе тут так, як в себе вдома: див.  див.    РПЦ ніяк не може без політики , а її імперські амбіції доходять до наклепницького маразму: «Позиция священноначалия УПЦ неизменна ..Другим препятствием на протяжении последних 10 лет стала религиозная война против православных на Западной Украине. В результате межконфессиональных стычек некоторые из наших православных братьев были убиты……православные на Западной Украине подвергаются дискриминации по конфессиональному признаку в общеобразовательных государственных школах, колледжах, институтах и по месту работы..» див.
А ось тут знаходяться «вбивчі» «аргументи» на користь "шкідливості" української автокефалії:
«Теперь давайте представим, что на Украине все же свершилось присоединение украинского экзархата Русской церкви к общине Филарета. Нетрудно себе представить, как эта конгломерация почти сразу же соединится и с грекокатоликами. А затем Филарет пишет в Ватикан обращение, в котором просит папу принять "заблудших сыновей" из Украины обратно под свое крыло».  Це ж треба було комусь придумати таку нісенітницю, ніби церква, яка догматично не визнає верховенства папи, в основі свого віровчення ставить догмат автокефалї і стоїть на позиції українського патріотизму, піде під зверхність папи римського.  Які лише безглузді "аргументи" намагаються використовувати апологети російської експансії... Як говориться, «маразм крєпчаєт»: див.
            Цитата: «Откалываться и отходить от Матери-Русской Православной Церкви - величайший и непростительный грех и в сей жизни и в будущей - это хула на Духа Святого» див. ( "Старший" брат "забув" - яка церква (київська чи московська) є МАТІР'Ю руських земель).
             Цитата: «Мы против автокефалии или автономии на Украине даже на канонической основе.» див. (Це ще раз доводить, що релігія і канони тут ні при чому).
        "Російська церква заявляє, що не допустить "реваншу" українських "розкольників"див.
 
       Московіти намагаються закріпити релігійну експансію будь-яким чином, навіть через інтернет закликаючи протидіяти автокефальності, яка лежить в основі світового православного віровчення: «Отсылать заказным письмом (с уведомлением) по следующим адресам :Святейшему Патриарху Алексию: Россия, 119034, г.Москва, пер.Чистый, 5. Блаженнейшему Владимиру: Украина, 01015, г.Киев, ул.Январского восстания, 25, корп.49 Правящему архиерею: Адреса прилагаются.»  див.  На кону – влада і гроші.
 
       РПЦ на словах відмежовується від політики, однак на практиці все навпаки.
Обращение Священного Синода УПЦ МП от 26 июля 2004 года : "Православная церковь должна быть за пределами политики, за пределами борьбы партий, а потому не может призывать общество к поддержке какой-либо политической силы или конкретного политического деятеля».
 
Порівняйте ось цю інформацію: див. з цими фактами:
 
http://dniprograd.org/ua/news/politics/5177
 
http://www.kasparov.ru/material.php?id=4ABA24A8D0D84
 
http://video.mail.ru/mail/vznakprotesta/3310/31289.html
 
       В липні 2013р. уряд Азарова передав московському патріархату у безплатне користування 75 об'єктів Києво-Печерської лаври. (див.). Подібним він займався і раніше, бо ще в 2011р.  з державної казни подарував московському патріархату 14 млн. грн.   ( див. ) За вірне прислужництво московітам, московський патріархат нагородив Азарова вищою церковною нагородою - відзнакою предстоятеля. (див.)
  А ще в 2010р. з рук "патріарха з табакерки" вищу нагороду РПЦ - орден Святого рівноапостольного Князя Володимира I степені отримав В. Янукович. ( див. )
          РПЦ  завжди підтримуватиме тих, хто в свою чергу підтримує РПЦ ( див.) , чи російську мовно-культурну та релігійну експансію, хто в Україні проводить не проукраїнську, а проросійську політику. Тут в обох сторін –  взаємна любов і інтереси. Тому при такій політиці і при таких політиках, і такому рівню одержавлення церкви, питання української помісної церкви у контексті історичної справедливості та православного автокефального догмату є вкрай проблемним.
http://www.pravda.com.ua/inozmi/bbc/2013/01/31/6982597/