Стьоб-фентезі
 
Годинник помірно відстукав восьму вечора. За вікном гуділи машини та проходилися групи пішоходів – типовий набір звуків вечірнього Донецька. «2002 р.» – виднілося на календарі.
 
Директор шахти слухав уважно і лише зовні вдавав байдужу благодушність. Губернатор був його старим знайомим. Разом вони пройшли вогонь, воду і численні бандитські розборки, тож боятися його наче було й не треба. Але хто зна?
 
– Плани у нашого президента розкішні, а от їхня реалізація!.. – з досадою поремствував губернатор. Він сумно подивився на свого співрозмовника. – Скажи мені, можна побудувати справді демократичне суспільство в державі, де більшість виборців продають свій голос за 100 гривень?
 
Директор шахти посміхнувся та поглянув з розумінням.
– Що тут зробиш? Народ у нас відповідальність за свою долю не відрізнявся ніколи. Аж іншого народу у нас немає. Доводиться працювати з тим, який є. Доводиться обіцяти, умаслювати, підкуповувати.
– Це мене і непокоїть, – губернатор сумно поглянув на стіл, а потім на оббиту деревиною стіну. – Дивися. Ми обіцяємо стільки, ті – пообіцяють більше, комуняки – іще більше, у них язик без кісток. І що ж виходить? Обіцянки доводиться виконувати бодай частково, розхідна частка бюджету країни все більшає, люди працювати розучуються. Підприємців меншає – нащо їм крутитися, якщо можна сісти на держдопомогу або на бюджетну посаду? Зовнішній борг зростає. Що ми будемо робити, коли на кожного працюючого сяде по п’ять нахлібників, а в борг країні ніхто не дасть?
 
Директор шахти знизав плечима і мовив з гірким сарказмом:
– Не приведи Боже дожити до цього. Але, що тут можна поміняти? Самі ж розумієте – демократія! Вся країна від старого до малого прожирає спадок совка – питання лише в тому хто і скільки. Аби щось змінити і розвернути країну на шлях розвитку, люди повинні почати жертвувати. Всі повинні – від власника концерну до останнього слюсаря. А хіба ці люди на таке здатні?
– А мусять бути здатні, – твердо і похмуро зауважив губернатор. – Мусять бути згодні піти на обмеження їхніх прав і свобод. Мусять погодитися ставити спільне над особистим і підтримати прагнення реформатора, навіть через «не можу» і «не приємно». Як у Піночета в Чилі. Як у Тетчер в Британії. Як у Лі Куан Ю в Сінгапурі. Бо якщо не згодяться – будь-які реформи підуть коту під хвіст. На маси незадоволених завжди знайдеться лідер, а Росія нашим безладом скористується – до ворожки не ходи.
 
Директор шахти глибоко замислився.
– Штовхнути людей на масову самопожертву здатна тільки тоталітарна ідеологія. Нацизм, релігійний фундаменталізм, комунізм, націоналізм…
– Саме так, – задоволено кивнув губернатор. – Вся Європа збудована націоналістами. Ми ж частина Європи, хіба ні?
 
Директор шахти здивовано поглянув на старого товариша.
– Ви вирішили очолити якусь з націоналістичних партій?
 
Від реготу затряслися шибки. Губернатор відкинувся у кріслі, за прокинув голову і веселився мов підліток. Поглянув на директора, стер сльозу.
– Яких партій? Націоналістичних? – від сміху його голос уривала гикавка. – Цих клоунів, одні з яких кидають товаришів аби вести телевізійні шоу, а другі вибивають з бюджету гроші на розвиток української книги, які потім протринькують на Балі? Ні й ні, – губернатор випив півсклянки води і заспокоївся. – З такими блазнями країну не розбудуєш. Нам потрібен справжній, первинний націоналізм. Націоналісти, здатні згорнути гори!
– Де ж їх узяти? – спитав директор шахти.
– Лише розбудити, – відповів губернатор і лукаво підморгнув. – Цей дух – у нашій крові. Українці завжди були затятими патріотами здатними на шалені вчинки. У Польщі дітей лякали гайдамаками. У Росії їх лякають бандерівцями. Треба лише поставити українців в умови, за яких страх, глибоко вбитий в їхні душі комуністами, буде вибитий геть вибухом національних почуттів.
 
Директор шахти задумливо постукав пальцями по столу.
– Перевиховати націю? Похвально, – його голос не виражав ані сумніву, ані впевненості. – Питання лише в тому, як це зробити.
 
За вікном заскавчали автомобільні шини. Певно водій різко загальмував і зразу ж вдарив по газах – звук двигуна, що їхав геть, було чути ще кілька хвилин. Губернатор зосереджено поглянув на співрозмовника.
– Якби ти сидів, ти б таких питань не ставив, – його голос став холодним мов вітер на копрах зимою. – Знаєш як воно на зоні? Кидають тебе в камеру. І починається. Перший день на параші, потім бігаєш за авторитетами, тюкають тебе, принижують, опустити намагаються. Одне з двох. Або – відкинеш зайві забобони виховання, навчишся давати відсіч і станеш поважним бродягою. Або – весь термін в лошках пробігаєш. Не станеш вовком – сконаєш вівцею, – посмішка губернатора стала схожа на звірячий вишкір. – Те саме й тут. Треба створити умови за яких національні почуття українців вибухнули б мов ядерний заряд.
 
Директор шахти покачав головою.
– За відверто проросійську партію багато людей не проголосують. У нас на східній та у Криму знайдеться чимало сим патиків Путіна, але тільки через прагнення присмоктатися до грошей Газпрому. А от воювати у Чечні… Або працювати в Тиві або Примор’ї… Така партія буде приречена.
 
Губернатор задоволено оперся ліктями об стільницю.
– А хто каже про проросійську партію? Ніхто такої не робитиме. Проросійські настрої треба використовувати – аби потім вчасно змішати з лайном. Але – не більше. Потрібна партія, яка казатиме, так, мовляв, ми за дружбу з Росією, але не на шкоду Україні. Вона обіцятиме все: і другу державну російську, і федеративний статус країни, і безліч солодкої халяви для голодранця – аж допоки владу не здобуде. А потім!.. – губернатор замріяно поглянув у стелю. – Революція знизу у нас не вийде – народ на неї зараз нездатний. Революція згори також не можлива. Потрібна революція знизу, інспірована згори. Уяви собі ситуацію. Олігархам – зелене світло. Хай крадуть, що хочуть і як хочуть. Бюрократії – воля золота. Хай вибивають податки, хоч податковою, хоч бригадами. Люди мають втратити почуття безпеки. Судейські наживатимуться як хочуть. Якщо мажор матиме можливість відкупитися – він відкупиться, навіть у найбільш кричущих ситуаціях. Уяви собі, що відчує вся країна, коли дізнається, що потвора яка знесла на джипі десяток пішоходів, визнана невинною? – замріяна посмішка на обличчі губернатора помалу ставала злостивою. – А для цього – і це найголовніше – над ментами не мусить бути жодного контролю, крім їхнього власного. Ти ж знаєш, їм тільки волю дай – самі здирничати почнуть та ще й підлеглих змушуватимуть. Влада розбещує, а безкарна влада – розбещує багатократно. А відчуття безкарності послаблює гальма. І одного дня люди вибухнуть. Тільки вимагатимуть вони тоді не демократії та європейських цінностей. Вони жадатимуть судів і покарань. Вони прагнутимуть справедливості, і будуть ладні змести кожного хто заходиться їх цього позбавити.
 
Директор шахти дивився на нього переляканими очима.
– Ти серйозно все це? Але… – розум відмовлявся сприйняти слова губернатора як можливу реальність. – Послухай, все те що ти описав, уже існує у Росії. Перший канал цього не показує, але ж ти знаєш…
– Знаю, – відповів губернатор. Він масштабності задуманого він увесь світився. – Але, знаю я ще й інше. У Росії пересічного росіянина постійно гладять по шерстці. Йому розповідають який він гарний, який він носій цивілізації, як він подолав фашизм. А ми цього не робитимемо. Навпаки! Лідерів опозиції треба кинути за грати, але партійців середньої ланки – не чіпати. А в той самий час – якомога нахабніше плювати українцям у найбільш болюче. Бандерівці? Треба об’являти їх бандою убивць і терористів в традиціях комуністичної пропаганди. Література? Найбільш масові твори треба назвати націоналістичними і ксенофобськими. Мова? Буде прийнятий закон, який урівняє її з російською. І ніяких позитивних державних проектів пов’язаних з українською культурою або історією! Розумієш? Ніяких! Треба постійно завдавати українцям болючих ударів, аби коли докипіло – заграла б не просто кривда на конкретного мента чи чиновника. Треба, аби заграла скривджена національна гордість.
 
Директор шахти не зумів втриматися. Він гучно розсміявся і замахав руками, ніби гнав від себе примари, що їх малювали слова губернатора. В таке навіть повірити було важко, не те що реалізувати!
– Дуже смішно! Але вибач, мені вже пора. Ти в суботу як, у сенсі шашликів?
 
Губернатор в кріслі ніби скам’янів – його погляд став пустим та холодним.
– Не віриш? А даремно, – його обличчя не виказувало жодної емоції. – Ти не уявляєш наскільки серйозно налаштовані окремі особи в оточені президента, і на які жертви вони здатні йти. Голову адміністрації президента Табачника пам’ятаєш? Ну того, що читав у Раді доклад, що Голодомор – то безперечно геноцид українців?
– Звісно.
– Ти ще побачиш, як він стане противником всього галицького і відстоюватиме права російської у найбільш принизливій для українців манері. А депутат Колесніченко, той самий що по Севастополю гуляв у вишиванці, – стане символом дрімучої українофобії…
– Добре, добре, – директор шахти киваючи зібрав зі столу свої теки і попрямував до дверей. – Звісно, я вірю вам, Вікторе Федоровичу…
 
…Минуло багато років. Давно вже пенсіонер, колишній директор шахти стурбовано вчитувався в шпальти газетних повідомлень. «Врадіївка – країна у тупику», «Події у Врадіївці показали повну зневагу владою», «Натовп з Врадіївки пішки попрямував до Києва» – пронизливо повідомляли заголовки.
 
Колишній директор кинув газету на стіл.
«Що вони роблять? Куди котяться? Вони що, остаточно зірвалися з коліс? Чи може?..»
 
Серце переповнив холодний гнітючий жах.
«Невже він справді реалізує свій божевільний план?»
 
Дмитро Калинчук