Наостогидла політика.... . Суботнє про молодість.
 
    Іноді ми, «старі хлопці» з ДД, згадуюємо своє армійське минуле. А у ньому всяке бувало: і хороше, і не дуже, і смішне, і всі ми були сповненими сил молодими придурками, і життя попереду – на тищу років, і майбутнє світить сонечком, ну, і гумор відповідний віку….  
    Згадав випадок, що ілюструє довірливість людини, яка чекає від служби в армії романтики і чогось такого… ну, типу, «особливого шансу». Будь-яку локшину можна повісити хлопчині на вуха і вона там проросте.
    
    1981-й. Ми, команда «покупців» з "Остра", літали вночі за «молодим пополнєнієм» в Целіноград на Ту-154 рейсом «Київ-Барнаул». Там – 5 діб живемо у військоматі, офіцери – в готелі і хто де. Назад – ешелоном з 5 тисячами новобранців: казахи, узбеки, німці, росіяни. На кожній крупній зупинці «втрачаємо» частину контингенту: забирають своїх ті, кому були призначені ті новобранці. Їхали 5 чи 6 діб.
    Запам’яталося кілька епізодів.
    Проїзд вночі по мосту через Волгу десь у районі Куйбишева. Їдемо-їдемо, їдемо-їдемо, їдемо-їдемо,.. а протилежний берег з його нічними вогнями не ближче, ніж туманність Андромеди…. Майже годину… . Це не Дніпро і не Десна… . Вражає!. А мій друг казав: «Ти ще не бачив Єнісея і Обі!»... .
 
    Поведінка офіцерів. Вже на другий день команда: «Із’ять скоропортящієся прадукти! Асобоє вніманіє абратіть на твьордиє сарта калбас і кансєрви как на апасниє для атравлєнія!». Голодні, значицця, полковники. Полковники і майори з командного складу колись славної і двічі орденоносної 48-ї танково-десантної учбової дивізії – мерзенні мародери. Нас, сержантів, було десь чоловік 20 з усієї дивізії. Менше половини зголосилися, більшість тупо саботувала наказ стати мародерами. Мене, як єдиного строчника-медика, поставили старшим для легитимізації «із’ятія сільноскоропортящогося сервєлату». Мародером, значицця, головним поставили, суки. Боевоє заданіє таке. Жаль, що не пам’ятаю прізвищ тих скотів з полковничими погонами.
    Нічого не принести – явний саботаж. Ревно виконати падлючий наказ – себе не поважати. Зранку пройшовся по ешелону і всякими еківоками тим, хто здавався старше і кмітливіше, дав зрозуміти: Хлопці-риб’ята, звиняйте, після обіду – великий шмон! Підараси голодні, і у них, звиняйте, спрага. Проявіть смєкалку… . А я ж, канєшна, втрачу тимчасово трохи зір і нюх….
    Хлопці виявилися тямущими, особливо німці. Три-чотири КаГе «скоропортящихся сервелатів» та з десяток банок згущеного молока з усього ешелону сержанти все-таки знайшли і віддали офіцерасам, трохи менше з’їли самі. Дрібниці.
    Офіцераси савєцькі, ні стиду, ні совісті, ужралися, як свині, спробували розтопити на примусі банку тушонки і ледь не спалили до дідька увесь вагон, почавши з купе провідника. Пластик купе горів, як коробка сірників. Тушили всі. Всі вижили. Два сержанти одержали досить значні опіки, один майор угорів (жаль, що не на смерть, сука...), у цивільного начальника ешелону спиз…ли електронного годинника (а мати такого годинника тоді було дуже офігітєльно круто). Начальник комусь його тицьнув на збереження, щоб не постраждав, і забув - кому саме. Хто «приватизував» круті «котли» – всі ми знали. Сержант Альоша з мотопіхоти. Не знаю, звідки він родом: там усі ми були руськоязичні. Привіт тобі, Альйоша, кондом ти, клеєний гуміарабіком!..
 
    Їдемо. У мене на погонах три «соплі» – сержант, і танкові значки, петлиці чорні, а на них – медичні змійки (санінструктор 4-го батальйону, механіки-інструктори). Нісаатвєтствіє тіпа для нипонімающих. Новобранці, прості душі, лупляться – що за фігня? Таваріщь сержант, шо і как?
    «І тут Остапа понєсло»!...
    Треба сказати, що я, яко сержант і ваще «послє інстітута» мав вуса, більше року служби і виглядав, звичайно, старше за інших років на 5-6. Ну і, панятна, давно «службу поняв».
    Говорю.
    – Понімаєте, реб’ята… як вам сказать… бо не все сказать можна, то ваєнная тайна, піпець і фсьо такоє, понімать должни… . А з іншого боку і в принципі, ви вже ж не просто призивники, а солдати, защітнікі Отєчєства, і вам можна дещо сказать, бо ви тепер не якісь там срані цивільні шпаки, а люди воєнні… . Нє, ну, канєшна, не все сказать можна, бо ви ж іще не прийняли Присягу… А з іншого боку…. хто лишнє гавкне, той падло, ізмєннік і того – по законам «воєнного врємєні», той і до частини не доїде цим ешелоном, хіба що шматочками-кусочками окремими по рельсам… . Пропаде блядь язиката, ізмєннік Родіни, безвісти і подєлом йому… .
    Вапроси? Щобля? Габля?
    Вапросов не було, "аудиторія" вибалушила нетверезі баньки (старалися випити швидко те, що я сьогодні обіцяв відібрати завтра…), хлопчача-дитяча свідомість волала: давай секрети і романтику! Розкажи тайну! Зіниці на всі більма.
 
    – Значицця, так, риб’ята…. Є серед вас мастєра і кандідати в мастєра по рукопашкє, боксу, самбо і карате? Є? У кого ріст вище метер-сімсят, хай не рипаєцця, бо ті не годяцця! І у кого перший розряд – тоже хай не рипаєцця, бо ми таких бракованих калік «туди» не беремо.
    – А куди? А в чьом же суть???
    Очі уже на лобах…. . Заінтриговані. Свідомість запалена і сприймає. Як спраглий грунт готові зернятка.
 
    – Понімаєте, кажу, як ви здогадалися (і як же це ви здогадалися, шустрі такі,.. мля,.. таких треба брати на замітку в асобий атдєл…??), я не сержат (то «для блєзіру»), а лейтенант секретного підрозділу, що підкоряється лічно міністру оборони і Генсєку. Роблю, кажу, попередній відбір у секретний взвод «істрєбітєлєй  танков». Це новий підрозділ, супер-пупер, у порівнянні з нашими хлопцями американські морпєхі – дєткі з церебральним паралічем. От, наприклад, недавно на курсі виживання у джунглях дружньої країни (назву не скажу, самі понімаєте, державна таємниця…) один наш боєць голими руками дикого кабана поклав, шийні хребці йому перебив ребром долоні, той і не кувікнув…. Ну, та подібне – то іграшки, таке нашим – як розвага-развлєчєніє і відпочинок від сірих бойових буднів.
 
    Хлопці вже пливуть, очі мутні, тягнуться руки записатися «ва взвод». Видно, що хлопці вже ясно бачуть себе біля клубу серед однолітків і купаються у захоплених поглядах дівчат... .
 
    –Хлопці, розмова секретна, я вам і так багато лишнього сказав, років на 10 штрафбату з розжалуванням у сержанти медслужби,.. то ж бігом переписати прізвища тих, хто був присутнім при цій розмові, щоб, значицця, знати, кого кінчать першим «в случає утечкі сєкретной інформації». Всіх присутніх тут же переписати!
    Переписали.  Атмосфера стала напруженою, секретною, хлопці відчули «сопрічастность», у повітрі повис густий смог концентрації п’яної уваги і п’янкої уяви.
 
    – Ну а в чьом же суть істреблєнія? Як то воно? А пайок дають?.. А послє служби шо?..
    – Шо, мля… . Після підготовки (а залишається живим кожний п’ятий, інші відсіюються або погиба… ну, не важно…) на «істрєбітєля» надягається спецрюкзак із спецвибухівкою, а з рюкзака стирчить назад на півметра спецспиця. Вміло використовуючи складки місцевості і набуту здатність ставати невидимим,  знищуючи по ходу дєла полчища ворогів, «істрєбітєль» підповзає до ворожого танку і ниряє під нього. Спецспиця задіває за броню, спрацьовує спецконтакт і 30 кілограмів спецвибухівки розкроююють танк, як штик-ніж баночку тюльки в томаті…. . П’ять танків – Красная Звєзда,  а десять – Зірка  Героя і Ордєн Лєніна. Но… канешна, чіжіло учицця…. .
    Зіниці у чувачків робляться ширші за райдужки… .
    Я підкреслено ліниво закурюю.
    Через пару хвилин найрозумніший чи найтверезіший вичавлює з себе судомно: А шо «істрєбітєль???»…
    – А що істрєбітель?.. Істрєбітєль на те і істрєбітєль, шоп, значицця, істрєбляцця, бля. Смертю героя, канєшна… . А на родіну героя – благодарствєнноє пісьмо. Вот так вот… . Шо ти вилупився, як придурок? Ну й шо? Зате куча льгот і поблажок від командування!!! Портянки безплатно, на вихідні – спецталони на молоко, увольнєнія дуже часто – через кожні півроку!. Невже вам цього мало???... Та й війни ще нема… . А єслі шо, то й вулиці нашими іменами….  
    І спробував вичавити із себе сльозу. Ни получилось.
 
    Ще пару хвилин чувся пісочний скрип немазаних мозкових коліщаток у головах юних рекрутів. А потім – істеричний регіт з явним полегшенням.
 
    Хохма. Десь через півгодини підходить тверезий пацанчик з фанатичним корчагінським блиском в очах і каже: Нє, я всьо понімаю, таваріщь лейтенант, що це було для нас іспитаніє і ваще секрет… . Запишіть мене – я майже майстер спорту по самбо, не бздю і не підведу.
    Тепер уже була моя черга витріщати очі і дивуватися людській наївності.