Почнемо з Раю.
 
Років сім-вісім тому я мав честь працювати на відомому склозаводі в дуже мальовничому прикарпатському містечку Бережанах, що на Тернопільщині. Сисадміном, чи, як в народі кажуть, компутерщиком. Продукція заводу користувалась великим попитом як в Україні, так і за кордоном. Але потім помінялись власники заводу і вони, ці нові власники, вельми успішно і доволі швидко довели це процвітаюче підприємство до банкрутства…
 
Проте не будемо про сумне.
Якось директор заводу доручив мені розібратись «з компами» в плановому відділі. Я пішов в той відділ, де тоді працювало 6 чи 8 жінок. Двері відділу були закриті (і це в робочий час!) і з дверей стирчала записка: «Ми в Раю». Моя нижча щелепа тихенько опустилась десь трохи нижче колін і почала здійснювати вібрації. Не змінюючи положення своєї щелепи я витягнув цю записку і, знаходячись в легенькому трансі, посунув до директора. Він поглянув на цю записку і спокійно так сказав: «Я зовсім забув: вони ж відпрошувались в мене. Так, вони зараз в Раю.»
Від цих слів мені потихеньку починало ставати млосно. Краплина холодного поту утворилась поміж лопатками і потекла по хребту до самого низу. Куди ж я, думаю, оце попав працювати?! Може і мені пора вже в Рай?! Але ні, ранувато ще нібито…
Пильно поглянув на усміхненого директора – цілком адекватна нормальна людина. Але все ж таки не втримався: «За які такі заслуги їх в Рай? А може місце їм усім в Пеклі?». На що здивований директор мовив: «Це яке ще таке Пекло? Рай – це село, в трьох кілометрах від заводу. Отож ці жіночки туди і поїхали, тому що там народився внук у однієї із співробітниць. Ось вони всім відділом і відпросилися в мене. На дві години.»
 
Ах ось воно що! А я й не знав, що поруч із заводом розташоване село з такою пречудовою назвою - Рай! Мені нічого не залишалось окрім того, як повернути свою щелепу на її звичне місце і чекати повернення працівниць відділу на завод, щоб вияснити, що ж там у них з тими «компами»…
 

Тепер про Пекло.
 
Один з працівників заводу, електрик, до речі, житель того села Рай, розказував мені, як він мало було не попав до Пекла. Діло було восени. Той електрик повертався з міста, з «халтури» трохи «під шафе», через цвинтар, позаяк так дорога значно коротша. А там в той же вечір дід пас козу і, як водиться, не відриваючись, так би мовити, від виробничого процесу, «прийняв на груди» чи «заклав за комір», що не суть важливо. Восени темніє рано і дід з козою взяли курс додому. Курс той теж пролягав через цвинтар, але дід не врахував однієї обставини: на його звичному шляху протягом дня була вирита свіжа могила, котру він так і не розгледів. На свою біду…
 
Коротше, дід з козою опинились в цій свіжо виритій ямі. Зрозумівши згодом трагізм своєї ситуації дід почав волати про допомогу, позаяк сам він з тієї ями не виліз би. Електрик почув ті крики і обережно наблизився до ями. Темно, нічого не видно, моторошно, як завжди на цвинтарі в цю пору доби, проте чітко чути було людський голос з благаннями допомоги.
 
Електрик на всякий випадок уточнив: «Це Ви, діду, а не сатана часом чи чорт рогатий?». У відповідь почув: «Та я це, я! Подай мені руку!». Електрик подав руку і…
 
Дід цілком логічно вирішив, що спочатку треба витягнути козу з ями, а потім вже його і тому підняв догори козу. Електрик замість дідової руки нащупав козячі роги і з жаху (чорт рогатий!!!) відпустив ті роги та з шаленою швидкістю понісся додому. Розказував він, що пробіг тих три кілометра десь секунд за 5 чи 10 і вже стояв на порозі своєї хати абсолютно тверезий. Ним дрібно-дрібно трусило і до ранку він не міг вимовити навіть слова…
Ще б пак, мало до пекла не попав! Живцем…
 
Бідолашний дід зі своєю козою був змушений переночувати в тій ямі. Добре хоча, що тоді було ще не холодно. А вранці йому люди допомогли вилізти з тієї ями.
 
Ось так іноді трапляється: Рай, а поруч Пекло. В даному конкретному випадку зовсім поруч – кілометрів зо три буде...