Нещодавно потрапив на урочисте нагородження випускників одного з ВНЗів дипломами, вистражданими потом, кров'ю та невмирущими американськими президентами. Потрапив не випадково - покликав знайомий хлопець, який закінчив навчання за напрямком "Металургія", (спеціальність - "Обробка металів тиском"), хлопець із геніальними аналітичними та інженерними мізками, хлопець, який шарив майже в усьому, від якого потрійні інтеграли та проекти технологічніх процесів на металургійних комбінатах відлітали з такою легкістю, як шкарлупа насіння від пацанів, вдягненних у спортивні костюми та взутих у туфлі.
Сам процес відбувався на вулиці. Байдуже до "суєти зємной" сонечко люто припікало бліді професорські лисини, похнюплено від відсутності будь-якого вітерця висіли прапори ПР, величезний банер із портретом Януковича від спеки скукожився так, що від погляду на вираз обличчя головного "проффэсора" країни здавалося, ніби йому дуже неприємно бути присутнім на цій церемонії, діджей за пультом намагався розбурхати публіку якимось клубняком, іноді доводячи гучність звуку в колонках до маразму, лунали спочатку бадьорі, але атаковані безжальним ультрафіолетом, дуже швидко кволі та мляві промови "утомльонних Солнцем" свєтіл науки міського розливу, «масовікі – затєйнікі» зі штабу організаторів ніяк не могли вичавити з натовпу щось більш грандіозне, ніж ріденькі оплески, студенти, які отримали свою бажану "корочку", негайно губилися маленькими перебіганнями по кущах та проміж дерев, які підступно росли біля університетської площі, свято вичавлювало з себе жалісний стогін під скаженими децибелами збожеволілого від сонячного удару діджея.
Мій знайомий був абсолютно без настрію і сонячні вани тут ні до чого. Квиток у його доросле життя виявився зі смаком цинічних слів одного з викладачів: «Ти звернув не на ту стежку, юначе». Він мав у заліковій книжці лише одну оцінку "добре" (88 балів за Болонською системою) серед усіх інших "відмінно", але отримав за захист диплому банальну трійку. Отримав, бо відверто проявив акт непокори, коли відмовився гучно вигукувати "ме-е-е" у черговому антифашистському мітингу, на який наш доблєстний адмінресурс у вигляді ректоратів та деканатів зганяв студентів у середині травня. Один зі всього потоку сказав: "Та пішли ви, що я, вівця, що мене гнати, не хочу та не піду". Але, як у нас вже прийнято, коли коженй факт тиску, беззаконня або просто нахабної помсти з боку влади, тлумачиться дивним ще три роки тому формулюванням "па данєцкім прічінам", зрештою пішов саме він...
Почалося все з того, що його викинули з гуртожитку, де він прожив 5 років і до цього завгуртожитком ледве п'яти йому не цілувала, ставлячи у приклад іншим, що полюбляли жити за принципом "про завтра подумаємо завтра, а зараз гуляй, душа – дражитє, стьокла". Раптово у його кімнаті був вчинений грандіозний шмон, прямо по курсу СБУшників "як підкинути лоху те, що треба підкинути лоху". Ось і знайшли у нього під подушкою (!) звичайний совковий кип'ятильник (металеву спіраль на проводі), яким він нібито нагрівав собі воду для чаю та крав (!!) у держави таку дефіцитну електроенергію і це при тому, що на столі стояв електрочайник (!!!). Це стало привідом для студзборів, на яких його "правільниє пацани - студєнти" заганьбили клеймом крадія та постановили, що подадуть прохання до адміністрації гуртожитку та деканату, щоб такого соціально - небезпечного елементу не спостерігалося більше в їхніх рядах, щоб стьокла дражалі легко та невимушено, без прикладу, який мозолить очі своєю "неправильністю" та краде електроенергію у країни.
Далі, коли маховик репресивної машини набрав обертів (а чому не поважаєш своїх одногрупників, вони пішли на мітинг, вони проти фашистів, а ти прєдатєль; а чому українською розмовляєш, ахтибіндерафошист; а чому зошит такий акуратний; а де твої 345780546 книг, що винен бібліотеці; а чому, а коли, а де, а з ким...), лише та обставина, що він перебував на останньому курсі та вже на той час мав завершений диломний проект із відмінною характеристикою до пояснювальної записки, завадила остаточно добити його, як студента. Хоча, все одно, оцінка "задовільно" на захисті диплому, по темі якого він знав стільки, скільки кожен з нас знає про кількість пальців на одній руці, красномовно каже все.
Місця в аспірантурах забиваються за рік до вступних до них іспитів. Подаються восени заявки на п’ятикурсників, які вже навчаються у магістратурі після четвертого курсу, потім вони відсилаються до Міносвіти, звідки надходить вже відповідь, скільки місць може узяти та чи інша кафедра. Через рік, наступної осені здаються вступні іспити. Якщо, наприклад, подано 5 заявок, а є тільки 2 місця, на засіданнях кафедр вирішується, кого брати, а кому видати квиток у напрямку «універ – свабодєн, как птіца в пальотє». Заявку хлопця спочатку задовольнили, але, що ви, як так можна, він же насмілився не піти у зашморзі з колючим ошийником, а сказав «Я – людина, а не вівця». Незабаром йому повідомили, що його місце віддано іншому, який повний нуль в науці, але має мати, яка знайома із друзями друзів старшого брата дружини місцевого дрібного функціонера - холуйчика у держвиконкомі (назву партії всі вгадали? Давайте залікові книжки, ставлю «відмінно»!).
Зарахування до аспірантур нездарів останнім часом стало розповсюдженим та звичайним явищем, таким же, як і глибокодумне почухування задів мавпами. Звісно, не у глобальних масштабах (поки що), але десь 30% від загальної кількості майбутніх науковців краще б не ганьбилися перед тими, хто є компетентним у їхніх предметах та темах дисертаційних праць. Тому, якщо людина знає свій предмет, тонкощі його для неї – не проблема та, на додачу до цього, вона вірить, що тільки завдяки цьому подальший шлях у галузі науки їй забезпечено, вона може сміливо починати вірити, що Місяць зроблений із сиру. Не маючі ніякого розумового потенціалу, гламурні мадемуазелі у спідницях вище ватерлінії та мамєнькіни синочкі з соціальним статусом споживачів усього готового пролітають до аспірантур так же легко, як борошно крізь сито. Пролітають, іноді залишаючи «за бортом» справжніх, наповнених знаннями та бажанням вчитися, випускників. А що? Не пішов на антифашистський мітинг? Хрєн тєбє, а нє аспірантура, іді на завод, на станкє норму дєлай, фашист.
Далі – гірше. Янукович із Табачником, зробили новий пасаж прафєсіаналізма для викладацького складу – збільшити навантаження на одного викладача з 10 до 18 студентів (тобто працюємо більше – про підвищення і не заїкаємось) та скоротити викладацький штат на 48 тисяч осіб. Звільняти будуть переважно людей пенсійного віку, а це люди, які навчались, захищались, працювали над розвитком наукової галузі тоді, коли наука ще вважалася престижною роботою та вимоги до знань були дуже суворі. Звільнять тих, хто зміг би передати свій досвід теперішньому, майже до всього байдужому поколінню, звільнять, віддавши їх теми лекцій молодим, деякі з котрих просто й без перебільшень не зможуть так глибоко та професійно навчити (та навіть не навчити, просто розказати) темі предмету.
Аспіранти – це не лише корочка та відмазка від армії (для хлопців). Це потреба вести лабораторні, писати статті та дисертації, працювати зі студентами на практичних заняттях. Як молода людина, на яку раптом звалиться удвічі більше роботи та студентів, зможе детально та зрозуміло навчити? Та ніяк. Дилетантство стало модним, знаєте. Зрозуміло, це вигідно для верхівки, хтось там колись казав про відміну рабства?
Та не було, здається, ніякої тієї відміни…
…Літали повільно над порожньою площею перед універом зневоднені комахи, діджей нарешті вимкнув свої децибели та пив пиво під деревцем у компанії пари випускників, порозповзалися назустріч своєму горілкопиттю засмаглі за дві години професорські лисини, спотворений ненажерливою спекою вираз обличчя Януковича на банері з легкістю перелякав би насмерть зграю голодних вовків, а геній з інженерними та аналітичними від природи мізками все стояв поруч зі мною та мовчки дивився перед собою, на головну будівлю вищого навчального закладу, який прийняв його, вивчив його, дав знання, надію та віру продовжувати улюблену справу, а потім змішав з гімном з-за одного випадку, коли ця людина сказала, що вона – людина. Змішав та викинув на смітник, як відпрацьований матеріал, викинув, бо не потрібні зараз індивідуальності, не потрібні люди, які мають розум, викинув по вказівці зверху, вказівці якогось партійного «дірєктара района», який, мабуть, угледів у ньому «ворога суспільства номер один» (ну, чи два або сорок шість, головне – ворог). Без особливих причин викинув. Хоча, ні.
Па данєцкім прічінам…
