Православие - 2000летняя великая традиция, дающая смысл жизни массе верных.
 
У нее - сонм святых, имеющих непререкаемый авторитет.
 
Православная Церковь - это тело Христово на земле и врата ада не одолеют её. <…>
 
 
<…>Вы думаете, в прошлом на Церковь не гнали разные нигилисты? Их путь закончен бесславием.
 
Вообще, я давно заметил, что особы, хающие Православие -
 
они вообще какие-то просто по жизни всем недовольные.
 
Санта Валєра.
http://durdom.in.ua/uk/main/article/article_id/18128/filter/interesting/page/2.phtml#main_comments
 


 
...Сонце жарило немилосердно. Степовий пейзаж навколо сильно нагадував випалені ростовські степи – та ж пожовкла трава і цементоподібна пилюка під ногами. На невеличкому пагорбі, на фоні вигорілого літнього неба, стояло п’ять похмурих фігур і, примруживши очі, оглядалися навкруги. Один тримав в руках карту-кілометровку і невпевнено розглядав її.
- Ну, і до чого тепер прив’язуватися? Ні компаса, ні фіга...
- Мда... Організація – ні к чорту, - пересмикнув плечами сухощавий інтелігент.
При слові „чорт” на небі щось загриміло; вся п’ятірка зацікавлено задерла голови. Через мить сухощавий інтелігент отримав невеличкою градиною прямо в лоба. Це трохи розвеселило присутніх.
- Ти, Віссаріон, фільтруй свою лексику-то, - посміхнувся лисуватий мужик з бородою-лопатою у стильній толстовці ручної роботи. – Чай, не в лужковському храмі Христа-Спасителя...
- Упс!.. – відреагував на градину Віссаріон і потер лоба. – Намьок поняв!
- Так, а чого ми ото крутимося тут, як таракани на столі – он ті ворота, внизу!
- Де?
- Чітко проти сонця.
- Сліпить, не бачу..
- Ну, ясно, що сліпить... Зате я бачу. Пішли.
Компанія неквапливо рушила, повертаючись до вочевидь перерваної дискусії. Мужик в толстовці характерно просунув долоні під шнурок, що оперізував його і, дивлячись під ноги, задумливо звернуся то мужика з картою (той якраз ретельно склав її і ховав собі в кишеню імпортного сюртука).
- Коля, так що той Хайдеггер? Я ж не в курсі, бо то все після мене вже було...
- А він також вважає вас екзистенціалістом, Лев Миколаїч.
- Во как?..- похитав здивовано головою. – І на підставі чого?
- „Смерть Івана Ілліча”. Ця ваша штучка вразила його, як то кажуть, у саме серце.
- Чим конкретно?
- Філософією зображення смерті. Адже це писала жива людина. На той момент жива, я мав на увазі.
- Мда... Я сам колись пережив потрясіння, усвідомивши незворотність часу, відпущеного на життя... Власне, не стільки тим, що цей пісок постійно сиплеться, як тим, що ми цього не помічаємо. Безумна трата життя на дурню, яка нам буде абсолютно не потрібна в кінці життя... І саме паршиве, що людство і після нас буде незмінно робити ті ж самі помилки. Щось ми не донесли... Не змогли...
- До речі, Миколаїч, щодо життя і смерті: Камю взагалі вважав питання самогубства чи не найголовнішою філософською проблемою.
- Камю? Не знаю такого...
- Він також після вас. Так вашу „Сповідь” Камю до дірок зачитав.
- Ну да, ну да... Розумію... Дорого б я дав, щоби звернутися зараз до людей... – мужик в толстовці зупинився і з ледь видимою тінню розпачу похитав головою.
- Пісок закінчився, Лев Миколаїч. Весь просипався... Нам пора.
- Ну да... – зітхнув той і компанія продовжила свою неквапливу ходу.  
- Ми їм вже не допоможемо. В тім то й є основний чинник свободи вибору – ти сам собі будеш відповідати в кінці обраного тобою шляху. Абсолютна свобода, це...
- Абсолютна дурня! – різко відізвався хтось позаду.
- Василь Васильович, - розгублено обернувся до нього той, кого Лев Миколайович називав Миколою, - мені здається, ви б могли більш делікатно виразити свою незгоду, якщо у вас...
- Не міг би! – так само різко обірвав Миколу Василь Васильович. – Абсолютна свобода є абсолютна анархія. Абсолютна свобода особистості, кажете? А у цієї особистості є відповідальність? Якщо нема, то і цивілізоване суспільство, як таке, зникає автоматично. Абсолютна свобода є, врешті, абсолютна непотрібність нікому. Це і є кінцевою точкою атомізації суспільства. Так в чому радість вашої абсолютної свободи? В сучасному знищенні моральних критеріїв заради особистої свободи купки збоченців?
- Ми не це мали на увазі, коли казали...
- Проте зараз ми це маємо в фіналі. І кому яка тепер різниця, що ви мали на увазі?  
- Гм... – Лев Миколайович знову зупинився. – А що б на це сказав Федір Михайлович?
- Що?.. – нервово відреагував той на своє ім`я. – Я не знаю... Не думав... Ні, не так... Свобода?.. Що нам сьогодні болить? Ви всі тепер знаєте, що за все прийдеться відповідати. І всі знаєте, що ота тошнота битія по Сартру...
- Я встиг застати роман ще там, - вставив Микола.
- ...ця тошнота – не від матеріального нестатку. Василь правий: абсолют свободи, як еквівалент абсолюту одинокості, непотрібності, і призводить у кінцевій фазі до отої тошноти. Система мертвих координат. Ти нікому не віддаєш своє тепло і тобі ніхто душу не гріє. Пустота...
 
- Прийшли, - коротко підвів риску під дискусією Микола.
Компанія зупинилася перед типовими армійськими воротами, пофарбованими зеленою масляною фарбою, яка місцями вже почала лущитися. На зеленому фоні червоними лініями був намальований горизонт; над ним – дуга, що символізувала пів-сонця. В усі боки з нього стирчали нерівномірні промені. В кожній лінії відчувалася невпевнена рука маляра. Загалом це було схоже на типове тату, яке раніше можна було часто зустріти на зворотній стороні долоні у матросів і портових каботажників. Поверх променів було написано – РАЙ. Букви були розташовані паралельно променям, але також дуже не рівномірно; від цього складалося враження, що на картині зображений вибух, а букви просто розлітаються у різні боки.
Поруч з воротами – КПП. Звідти вийшов служивий у формі прапорщика ФСБ і, не виймаючи рук з кишень, мовчки насторожено розглядав прибулих. Під пахвою у нього була затиснута пластикова канцелярська папка темно-бордового кольору.
- Ну?.. – не витримав служивий.
- Гм... Це рай? – з делікатно прихованим сумнівом в голосі запитав Микола.
- Так точно, - коротко відповів служивий. – Рай Московського Краснознамьонного Патріархату.
- Так ми тоді сюди...
- Новий призив? Ясно. А де так довго вешталися?
- Де, де... Тут же ні розмітки, нічого. І ніхто ж не зустрічає... Ото тинялися, питали, поки буддисти до католиків не направили. А ті вже дали загальну карту Раю, кілометровку. У них з війни ще багато залишилося трофейних... Так ми ото з траси зійшли і огородами, огородами... Аж поки не вийшли на вас.      
- Католики – врагі! – рявкнув служивий.
- Так точно! – несподівано для себе видавив Віссаріон.
- Маладца! – ослабився служивий. – Фамілія, призивник!
- Бєлінскій! Віссаріон Бєлінскій!
- Вольно... Так, всім в шеренгу! – служивий розгорнув свою папку і клацнув зеленою кульковою ручкою.
- Я вибачаюся, а ви самі-то хто будете? – несподівано запитав Федір Михайлович.
- Я?!! – служивий був явно шокований таким питанням. – Ти ото прийшов сюди і не знаєш - хто я?! Безбожник хрєнов! А хто, по твоєму, повинен нести службу на воротах Раю? А?
- Святий Петро...
- Ну, так чого тоді дурні питання задавати? – попустився трохи Петро.
- А як же білі одежі, німб над головою?..
- Німб у нас зараз вшивається в фуражку. Забрали фуражку – розжалували зі святих. Просто і ясно. Ладно, построїлися, - закінчив Петро вже майже спокійно. – Називаємо по черзі свої прізвища. Бєлінського я вже знаю. Другий пішов!
- Микола Бердяєв.
- Василь Розанов.
- Федір Достоєвський.
- Лев Толстой.
З кожним новим прізвищем вираз обличчя Святого Петра скисав, як молоко на сонці. Почувши „Лев Толстой”, він взагалі захлопнув папку і почав буравити поглядом всю компанію.  
- Лєв Толстой? І ти приходиш в Рай Московського Патріархату, як нічого й не було? Ну, це повний капец! А ти церковну характеристику на себе читав? Та тебе не те, що в Рай, - в штрафбат з такою характеристикою не візьмуть! От же ж, блін, компанія підібралася! На кожному клейма нема де ставити...
- І куди нам тепер? – розгублено запитав Лев Миколайович.
- Ви мене питаєте? Раніше треба було думати. Ще там! – при слові „там” Петро різко вказав пальцем кудись вниз. А зараз мені пофіг, де ваші душонкі поселяться.
- А можна зустрітися з вашим начальством? – ступив крок вперед Бердяєв.
- Ги!.. Я тут главний. А будете волну гнать, так я вас бистро огорчу. Прапорщик Невський, прапорщик Боголюбський!
За воротами почулося тупотіння кованих чобіт і звякання армійської збруї. Ще через мить на КПП намалювалися дві калмикуваті фізіономії: це були московські святі Невський і Боголюбський.
- Зачєм звала, начальніка? – Звернувся Боголюбський до Святого Петра.
- Та от, призовники бунтують. Ги!..
Невський з Боголюбським здивовано переглянулися.
- Однако на кол сажать надо, начальніка! – миттю відреагував Боголюбський.
- Во-во! І носи всєм поотрєзать к херам собачьім! – похмуро підтримав його Невський.
- Ну, шо, призивнички! Віддати вас на перевиховання нашим заслуженим святим? Чи ви самі звідси тихенько злиняєте? Наша церква – і опасна, і сільна! Так що чешіть звідси, нігілісти убогі...
 
Ворота з металевим звуком прикрилися.
Було чути, як на плацу якийсь призовник старанно вбиває ковані підкови своїх чобіт в розпечений асфальт плацу. Як метроном – тік... так... тік... так...
З часом метроном став збиватися з ритму, його удари слабішали...
Тоді невидимий сержант нудним голосом командував:
„Рядовой! Ножку тя-я-янєм!..”
Тік! Так! Тік! Так!..