Цікаво спостерігати за малюками. Місяців десь із восьми та старшенькими. Тими, що сидять у дитячих візочках, що їх мами вивозять похвалитися перед іншими мамами.
Хоча, ні, існують візочки, які куповані лише для зручності. Обох. Мама та малятка в ньому.
Малюки усі різні. Але є певна особливість. Соска та погляд. Буває сидить малюк у візочку, соска в роті. Ледь ворушиться. Та й малюк інфантильно спостерігає за тим, що відбувається навколо нього. Очі повільно рухаються, голова не робить обертів  на всі 360.Зазвичай мами таких малюків люблять погомоніти із подругами.   Мама – гомонить, малюк – із сонним виглядом дрімає у візочку.
Інший. На місці не всидить. І тут працює пара варіантів. Можливо хтось спостерігав більше.
Один – мама намагається вгамувати малюка, давши пляшку із їжею (каша, молоко, сік…). Отримавши роботу для шлунку, малюк заспокоюється, всю увагу перекинувши на їжу.
Другий – мама разом із дитиною роздивляється все навколо. Розповідає що відбувається та дає волю дитяті до певної межі. Або ж мама дає повну волю малюкові, спостерігаючи за ситуацією та направляючи увагу дитинчати на ті об*єкти та події, які вважає найбільш сприятливими для вивчення.
Як на мене, останній варіант спілкування має привести до того, що дитина виросте жвава розумом, не байдужа до оточення та вільна у виборі власної долі.
 
Тепер щодо того, що ж спонукало мій мозок побачити ці ситуації. А постійні випади в сторону інфантильності народу та його небажанні щось міняти чи робити задля того, аби змінити ситуацію в країні.
Перше – велика маса зрілих людей вихована радянською спільнотою. А в ті часи боротися ЗА себе було не зовсім і прийнято. По краплині людям вкладалося в голови фразами: «А ти що, найрозумніший? А ти що, найкращий? Не висовуйся…»  думка про те, що робити ЩОСЬ не варто. Виключення складають ті, хто РЕАЛЬНО десь був або найрозумніший, або наЙкращий, або висовувався… То невеликий прошарок населення, який і сьогодні здатний не бути в стороні. Це спостереження не з дитинства, оскільки нас, якраз-таки, заохочували бути іншими, не такими, як усі. Бо ж ми всі і насправді – різні. Ці спостереження отримані на протязі життя та спілкування із людьми.
Друге – люди, що виросли в часи 90х, тобто в ті часи, коли «кожен сам за себе», оскільки людям потрібно було виживати. Саме в ті часи з*явилося багато різнобарвності серед людей країни – і безхатченки, і прохачі, і…,і…,і…  Тобто ці люди також не зовсім впевнені того, що є така можливість, як об*єднання… Та й об*єднання заради ЧОГО?
І сьогодні чекати від народу, що був інфантильним у дитинстві, щоб він прагнув до дій?  
Вже те, що виходять, спілкуються, рухаються - вже то добре...