І вирішив я зазирнути у нетрі народної душі. Виявилося, що її не так легко відшукати. Проявитися в політиці їй заважає гніт антинародного режиму. В телебаченні її стискають іноземні формати. В Інтернеті швидше побачиш колективне підсвідоме, проте, душа не тотожна підсвідомому і відрізняється тим самим, чим пісня відрізняється від невротичного марення. Попса запозичена, фольклор законсервований, але є місце, де ми повертаємося до себе – цвинтар!
 
Ми носимо маски і граємо навіть наодинці з собою. Проте, маски падають у прикордонні, там ми справжні. Істинного себе не побачиш на сонці, лише в тіні смерті.
 
Я розглядаю надгробки більш-менш заможних людей, які дозволяють собі не користуватися пропонованим стандартом. Це чиста творчість не обтяжена запозиченнями. Коли багатій будує віллу, він користується західними каталогами й вкраденими проектами. Одягається він у Мілані. Але на цвинтарі його душа роздягається. В Європі цвинтарна мода геть інша.
 
Наші сучасні цвинтарі – музеї потворного. Під надгробками лежать мертві тіла, але дизайн надгробків свідчить за мертві смаки тих, хто ще не ліг. На цвинтарях Румунії – милий примітив. Поляки мавпують минуле. Українці лякають майбуття. Саме за майбуття треба замислюватися над могилами.
 
Коли Шпеєр з Гітлером проектували архітектуру Рейху, вони намагалися врахувати також вигляд руїн, на які колись перетворяться їхні витвори. Рештки Рейхсканцелярії мали бути величними.
 
Наші нинішні музеї наповнені надгробками й поховальним інвентарем. Намогильні пам'ятки й трофеї гробокопателів формують у нас відчуття прекрасного, уявлення за минулу "золоту добу". Коли майбутні археологи досліджуватимуть знайдені на Берківцях вироби з житомирського граніту, вони вирішать, що на початку доби української навали, українці ще не були європейцями. Адже характерною ознакою європейців є пластична здатність. Пластичний геній значно менш притаманний іншим культурам. У європейців він всеосяжний. Особливо антиестетичними є всі семітські культури, а також персидські й тюркські. Майже повна нездатність до витворення прекрасних речей і звуків дивовижним чином не перешкоджає їм мати визначні досягнення у поезії.
 
Українська нація є музично обдарованою. Натомість постійний азійський тиск, який вона повсякчас відчувала, перешкодив їй проявитися у візуальних мистецтвах (адже співати у проміжках між боями або по дорозі на каторгу ще можливо, а вже створювати скульптурні композиції – важкувато).
 
Чи не єдиним нашим генієм у царині візуального лишається Довженко. Всі інші, пов'язані з Україною, видатні митці, мають німецькі прізвища: Пінзель, який блискуче завершив добу бароко, Тотлебен, який перетворив фортифікацію на справжнє мистецтво, себто, остаточно звільнив її від практичної функції.
 
Останній працював у нововідкритому мною у співавторстві з В.Артеменком жанрі "Неоархаїка". Тут я мушу навести присвячені Тотлебену та його Лисогорському форту поетичні рядки (вставляти у філософічні тексти поетичні самоцитати є класичною традицією, Діоген Лаерцій завжди так робить):
 

Найкраще мріяти на контрескарпі
 
Земляних укріплень Лисої гори.
 
Лягти в траву – ловити звуки лугові:
 
Всих цих пташок, дзвінких комах
 
I вітер у низьких кущах.
 
Синхронно з небом перемріювати плани i примари,
 
Щоб накопичувались образи i хмари,
 
I щоб загрожували зливою чудовою, страшно́ю,
 
Близькою блискавкою, жертвою – тобою.
 

Нема нікого. Я єдиний захисник зарослих зеленню ровів,
 
Aбо нападник одинокий – заблукав, на вал забрався -
 
Значить захопив.
 
З лозиною в руці між масами землі,
 
Колись здійня́тої руками на вози,
 
Cформованої фо́ртами,
 
Полігоналом боронитися від вигаданих страхів.
 
Тінь коменданта, тіні тих, що він їх стратив
 
(тут вішали колись) ховаються в листві.
 
A вороги, яких чекали, так i не прийшли.
 

Ніхто не підступив. Тотлебен вмер. Форт застарів.
 
Минуло дві війни, три хвилі забудови
 
Гора вціліла, заросла, залога знову
 
Cкладається з мене́, пташок - підлеглих, хмар,
 
Тіне́й i мрій, i ми ревнуємо до пар
 
Заблудних, до дітей забіганих до дядька
 
Що тут пасе шість кіз за розпорядком
 
Вже років сто - сто п'ятдесят.
 
Ще всі пости стоять, десь я
 
Сюди поставлений вертаюсь, мов на службу,
 
Щоб падати в траву, а восени - в калюжу.
 

Я так багато уваги приділяю Тотлебену, бо він ще не вповні оцінений, як митець. Ми маємо постійно наголошувати на його значенні. Саме в такий спосіб, через наполегливість, Борис Возницький відкрив для нас справжній масштаб Пінзеля.
 
Проте, повернемося на цвинтар. Українська душа була жорстоко спотворена радянською владою. Радянський стиль існує. Він швидко подолав ранній футуризм і конструктивізм (як занадто фашистські) й далі еволюціонував від "ассіро-вавилонської могутності" (термін радянських мистецтвознавців 1930 - 50-х років) до пізнього соц-арту, який досяг досконалої потворності у монументальних композиціях, присвячених воїнам-визволителям, що їх розмножували до останніх днів існування режиму.
 
Радянські мистецтвознавці мали рацію: це ассіро-вавилонські, халдейські, монгольські архетипи. Орда – здійснений монголами й тюрками китайсько-персидський синтез. В мистецтві він проявлявся в гей-славянскіх будівлях останніх Романових, у Бессарабському Леніні, у "кльопаній матері" на Печерських схилах, у цвинтарній естетиці сучасних українців, в архітектурі ерпецешних молитовень. Втім, воно скрізь вилазить.
 
З другого боку наша деградація вписується в світовий мейнстрім. Світ обирає потворне. Це занадто розлога й спокуслива тема, щоб докладно розкривати її у вузеньких рамках цієї замітки, тож я наголошу лише ось на чому: колись люди любили миле й милувалися переважно красивим, а будували те, що подобається. Міста принаймні не дратували мешканців. Фламанці й голанці, як видно з пейзажів і ведут XVI - XVII століть, милувалися посполитими фехтверковими будиночками. Нас і нині не дратують руїни навіть господарських будівель римлян і використовувані ними матеріали. У двадцятому столітті огидне стало предметом масового вжитку.
 
Винайдення бетону колись прикрасило давньоримські міста. Винайдення залізобетону спотворило італійські. І всі інші. Втім, так і має бути в останні часи.
 
Браття й сестри, сядьте прямо. Тричі глибоко вдихніть й повільно видихніть. Ще раз перечитайте все спочатку й одразу напишіть заповіт (колись же ж треба це зробити!). Перший пункт у ньому має бути такий: "нащадки, в жодному разі не самовиражайтеся на моїй могилі. Поставте там простий березовий хрест (не з березозамінника, в крайньому разі зробіть цю березу з сосни), а на нього повісьте солдатський шолом, в якому я захищав останні рубежі краси від азійських орд мистецтвознавців, концептуалістів, кліпмейкерів і субпідрядників ритуальних служб!".
 
Дмитро Корчинський