Війна. Вона прокотилася своїм котком по Україні з заходу на схід і назад і немає, мабуть, жодної української сім’ї в якій би вона б не полишила свій страшний слід. Та війна залишилася у далекій минувшині, та її примари бродять нашими краями і донині.
    Мене завжди вражав масштаб істеричного надриву, що передував святкуванню чергових роковин закінчення Вітчизняної війни: оті кічові георгіївські стрічки, криваво-червоне пір’я гвоздик,  нескінченна буфонада художніх кінострічок, котрі продовжують плодитися з року в рік у геометричній прогресії, обростаючи з часом новими, все більш химерними деталями; бравурної маршової музики і, водночас, повного нерозуміння всієї глибини трагедії тих років. Трагедії воістину планетарного масштабу, на фоні якої перестає видітись трагедія окремої людини, на плечі якої і звалився непосильний тягар випробувань, які принесла з собою та війна. Війна увійшла у кожен дім не постукавшись і не запитуючи згоди, забрала дочасно з собою мільйони і  мільйони життів, перемішавши в кривавому місиві мільйони доль.   Стверджують, що лише троє зі ста з тих, хто вступив у війну в червні 41-го зустрів травень 45-го цілим і неушкодженим.
    В нечастих розмовах з учасниками воєнних дій мене завжди дивувало їх небажання підтримувати балачки про війну, а коли вдавалось когось розговорити, вражала буденність і простота з якою вони описували ті події. Люди, котрі чи не щоденно заглядали в обличчя смерті, розповідали про те так, ніби на ваги було поставлене не власне життя, а так, не варта уваги дрібниця. І то була не дешева бравада. Та розповідь звучала буденно і водночас зважено, звучала так, ніби вони боялись, щоби навіть тінь неправди і фальші не заступила істини. І як же той прозорий потічок живої правди  дисонував з водоспадом брехні, що брудним потоком виливався з екранів телевізорів, з гучномовців потужних акустичних установок під час незмінного щорічного великодержавного травневого шабашу.  І за ним нове забуття довжиною у рік - на руках лише купка пожухлих гвоздик, а на серці гірке похмілля наркомівської «сотки».
    Я не написав би ці рядки, якби не один вірш, котрий випадково трапився мені на інтернетсторінках. Останнього часу почастішали нападки  на оті мізерні залишки чисельного донедавна ветеранського племені. Кажуть, не той пішов нині ветеран і ті, справжні, давно вже перейшли у вічність і те є істина правда, але не вся, бо то не їхня вина , а біда – драма заздалегідь  виписаної для них ролі, котра влаштувала всіх. І ще про  владу - вона, мовляв,  така-сяка, згадує стареньких всього один раз на рік, і то, лишень,  для того, щоби в чергове вельможне засвітитися з екранів телевізорів. І з цим я погоджуюсь. Я не погоджуюсь лише з одним.  Надто часто останнім часом я став вживати слово «вони». Хто такі оті негідники? Ті, кого можна було би звинуватити у всіх моїх негараздах, ті, хто заважає моєму щасливому життю. Запитував себе і не знаходив доброї відповіді, аж поки не здогадався замінити оте безлике «вони» на конкретне «я». І все одразу стало на свої місця. Саме з мого прогріху «вони»  нині  при владі, то я винуватець того, що мене в чергове ошукано - я сам дозволив зачинити себе у ситу Бутирку. То я не підійшов, не  подав руку, не запитав, хоча б: «Як твої справи»? У кого? Озирнись довкола і тоді побачиш. Тільки придивитись. А мені залишається лишень покласти руку на вуста і подумки попросити пробачення. У мертвих, живих і ненароджених.
   Ось той вірш:
 
Вони не повернуться. Їх не оживить салют.
І кічове пір'я гвоздик їм не ляже у крила.
На радіохвилях - луна кумачевих полюдь,
У пам’яті – лиця, війною обернені в рила.
І гуркіт. І дим. І розчахнута навпіл земля.
В’язка мамалига з прокльонів, металу та кишок:
Відтяті кінцівки так само пекельно болять.
Розірване серце так само випрошує тиші.
Сповзали у Лету. Які там, у біса, човни…
Кишіла ріка. Прибували шеренгами трупи.
Стояли вгорі в рукавичках верховні чини -
і хто би сказав, що у них заплямовані руки?
Вони не повернуться. Байдуже до буфонад
на людних майданах, що стались аренами цирку,
на страх і на посміх. Вони залишаються над
дітьми, що себе зачинили у ситу Бутирку,
Вони не повернуться. Там спокійніше стократ.    
Бридке дежавю - і стискаються знову лещата.  
Якби в потойбічнім ефірі крутили парад,  
ох як би ж вони прокляли одурілих нащадків…
Ох як би вони, як стіна, піднялись із ріки,
на голови нам ублагавши прозріння й покари.
Вони не повернуть. На часі - скорботні стрічки.
Ошукані й мертві, травою зростають ікари.
 
                                   Юлія-Ванда Мусаковська
 
І додати тут більше нІчого.