Завтра свято. А мені сумно. На вулиці вийдуть, сяючи нагородами, ветерани. Я не хочу виходити. Навіть на фейєрверк, що, напевне, буде, не вийду подивитися.
Мій перший вчитель, Михайло Порфірійович Мягкіх, вісімнадцятирічним хлопчиною, відразу після артучилища, потрапив на Курську дугу. Командир 76-мм гармати, "полковушки". Отримав Орден Червоного Прапора.
А мій тесть, Павло Андрійович, відвоював дві війни: фінську та Вітчизняну. Це вже в 90-ті якийсь військкоматівський чинуша сказав йому, що фінська війна війною не вважається, це просто збройний конфлікт. Але "поконфліктувати" там довелося- не приведи, Боже. У нього, у Павла Андрійовича, були медалі "За відвагу": одна- за фінську та дві- за Вітчизняну. Оце й усе. Хоча ні, брешу: восени 41-го на папір для самокрутки підняв німецьку листівку. Хтось "стукнув"... Загримів до штрафної роти.
Це зараз серйозні історики розказують та доказують, що штрафні роти та батальони з’явилися тільки у 42-му році згідно з наказом Ставки номер такий-то. І потрапляли туди солдати та офіцери на строк до трьох місяців або до поранення. Тільки мій тесть чомусь потрапив до штрафної у листопаді 41-го. Та пробув там, у Долині смерті, до лютого 44-го, до зняття блокади з Ленінграду. Потім- курорт, навіть, двічи курорт: по-перше, курси механіків-водіїв Т-34, а потім- Чорне море та морська піхота. Визволяв Болгарію. До речі, з осені 41-го року більше не палив.
На дев’яте травня він завжди напивався та люто лаяв комуністів та Сталіна. "Гітлер напав? Без оголошення війни? Та просто Гітлер Рябого надурив! Ми чекали наказу наступати!" Ось приблизно таке, якщо викинути матюччя, розповідав мій тесть ще у 80-х...
А моя мама, після визволення нашого міста з окупації, в чотирнадцять років пішла працювати до військового шпиталю. Працювала та до школи ходила.
Колись, вчився я десь у сьомому класі, дали мені піонерське завдання: запросити двох сусідів-ветеранів війни, щоб виступили у нас на виховній годині. Я запросив... та й захворів. Потім, прийшовши до школи спитав у однокласників: як їм мої сусіди?
Виявляється, що один з них, колишній солдат- піхотинець, розповідав про війну мало та нецікаво. А ось другий, що всю війну пройшов, служивши на солідній посаді у системі Воєнторгу, розповідав дуже цікаво, з повчальними прикладами...
Якось, років десять тому, дивився я один документальний фільм. Показували там одну героїчну сім’ю, що , працюючи у глибокому ворожому тилу, добувала цінні розвіддані. Дату виходу фільму в титрах побачив. Скільки їм років було на час з’йомок- почув. Склав два та два... Вийшло, що героїчній сімейній парі, які й за "легендою" в ворожому тилу також були подружжям, в 45 році було... 30 років на двох: по п’ятнадцять кожному. Та це наприкінці війни, а, скажімо, в сорок другому???
Завтра свято. Буде, мабуть, парад ветеранів. Прийматиме парад наш "проффесор", двічи несудимий. Який "приймальщик", такі й ветерани... Тому і йтимуть Хрещатиком, брязкаючи ювілейними медалями, що звисатимуть нижче пупа, ветерани бозна якої війни.
"...Но, по последним данным разведки,
Мы воевали сами с собой"...
Я пам’ятаю ветеранів війни ще досить молодими, як на мій теперішній погляд, людьми. Та скільки ж років пройшло?! Вже нема на світі ні мого першого вчителя, ні мого тестя. Та й мами моєї вже давно нема...
Ми живемо в бідній країні. Настільки бідній, що наш уряд скорочує кількість шкіл та називає це "оптимізацією". В результаті діти, що живуть в деяких селах, втратять фізичну можливість навчатися. Де гарантія, що наша країна завдяки такої "оптимізації" не втратить нового Корольова, Шаргея, Сікорського, Шевченка, нарешті? Де??? Але у нас є можливість, незважаючи на наші злидні, витрачати гроші на свято, що перетворилося на фарс. І ось, піплові на розвагу, підфарбована мумія замість живої історії. Та мордаті й пузаті "ветеринари" замість справжніх ветеранів, яких вже давно нема з нами...
Завтра по телевізору, мабуть, нам покажуть нові фільми виробництва наших сусідів, де гламурні "герої" разом зі своїми "бойовими подругами" являтимуть дива героїзму. Дивитися не буду. Просто пом’яну тих, кого особисто знав та пам’ятаю. Згадаю добрим словом тих, до кого отим мордатим "ветеринарам" ніколи не дотягтися, проживи вони хоч три життя...
