Десятки разів, а може навіть сто, заходив у супермаркет N, що по дорозі з роботи додому та навпаки. Купував якийсь стандартний харч, іноді серветки, один чи два рази смажену мойву,  щось для котів, перед Новим Роком китайську гірлянду,  епізодично навіть бухло. Сьогодні в доброму настрої зайшов теж. Так, по дрібниці.
 
Звітую. Дві булочки – одна з кузюмом, друга з подавидлом, печінка тріски в баночці 140 г, печінка куряча фасована не першої свіжості (це для двох кицьок – нічого, проваримо…), біло-червона коробочка кокосового «Рафаела» (теж є кому їсти), для себе маленька  сорокоградусного нєрвно-паралітічєского, ще якась мєлочовка…
 
Як завжди - йду до каси, розплачуюсь, складаю це у фірмовий кульочок супермаркету N. Замріяний такий, як сто раз до того, йду до виходу – це там, де електронна рамка із свистюлькою.
 
І от раптом молода така істота, тіпа молодой чєловєк призивного віку - до мене:
-Покажитє, что у Вас за товар. І чек.
-Не  пойняв. Я тільки що заплатив за цей товар в касі. Попереду у мене рамочка. Ви що вважаєте, що між касою і рамочкою я щось вкрав?
 
Мовчанка. Я завожусь.
-Заберіть цей товар, поверніть мені гроші. Я не хочу купувати товар в магазині, де мене вважають за вора.
-Покажітє Ваш чєк.
-Ви вважаєте мене вором, крадієм? Ви мене намагаєтесь обшукати?
-Покажітє Ваш чек.
 
І тут відбувається найстрашніше. Я шукаю того чека. А його нема. У кишенях, у фірмовому кульочку з товаром, у гаманці… Капець. Помічаю зацікавленість оточуючих. Шоу! Очі світяться – спіймали вора! Вор – це я. Бо в мене нема чека. Якщо в мене нема чека – я вор. Логічно? Логічно. Шукаю чека. Може я його загубив? Може він десь на підлозі? Залишаю кульочок на контролі, йду до каси, де сплачував, по дорозі зазираю під столи та каси.
 
Питаю:
-Я не забув у вас на касі чек?
-Нєт. Я Вам дала єго в рукі.
Яка стидоба! Моя нєрвная реакція така – йду до контролю й кажу охоронцю:
-Заберіть цей кульочок!
Й вихожу геть. Звиняйте, як обосраний.
 
Мене тіпає. Про дорозі на маршрутку декілька разів копирсаюсь у кишенях, гаманці, щоденнику… І раптом – у восьмій кишені цих клятих джинсів, десь у «пістончику» знахожу того клятого чека.
 
Сумніви… Може ну його до біса, того кульочка та тих грошей, а може…
 
Повертаюсь.
-Ось мій чек. Я його знайшов. Поверніть мені мої гроші.
-Подождітє, сейчас подойдьот старший.
 
Підходить старший. Ті ж питання.
-Щас подойдьот самий старший.
 
Підходять двоє. Разом десь двісті кіло.
-Что Ви хотітє?
 
Пояснюю, що не хочу мати стосунків з магазином, де мене заздалегідь вважають вором.
 
Вони скрупульозно перераховують булочки, печінки.., порівнюють з чеком.
-Пройдьомтє.
- Куди?
- На касу. Ви же хотітє вєрнуть свої дєньгі?
 
Ідьом на касу. Вот она. Але вони удвох крокують далі.
 
Я кажу:
- Ось та каса, де я платив, ось ця касирка.
 
- Ми пойдьом на другую касу.
 
Біля каси мене зустрічає ще один, здається вже п’ятий. А може й четвертий. Мені всі вони на одне, звиняйте, лице. На моє питання, чому не можна повернути гроші на тій касі, де я купував, його відповідь була вбивча:
-У нас такая сістєма.
 
Після цих слів я кинув того чека на 116 (сто шістнадцять) гривень і без фірмєнного кульочка з печінками, рафаєлом і бухлом покинув назавжди цей заклад.
 
Я йшов до маршрутки і згадувався мені чомусь «караванский стрелок»…