Були у особистому житті Миколи Гумільова і важкі часи. Його дружина, відома українська поетеса ГГ, якось поїхала в творче відрядження у Париж. Побачити Париж і трохи померти, словом, надихнутися було їй потрібно. Там вона зустріла молодого і дуже талановитого художника-італійця. Між ними виникло нестримне кохання до нестями. І вона лишилася у Парижі, стала його музою, коханкою та куховаркою.
Пан Микола був дуже пригнічений, впав в розпач, довго зітхав, а потім полишив свою оселю і подався в мандри Україною. Він багато пив під час мандрів, в тому числі і неякісні алкогольні напої, жебракував, спілкувався із так званими  "низами суспільства", якимось дивом навіть уник ув'язнення.
Потім талановитий італієць загинув у розквіті твочих сил, і пані Ганна повернулася до пана Миколи. Вони з"ясували стосунки, пробачили одне одному ганебні з точки зору обох вчинки, кинулися в обійми і відновили спільне господарювання під одним дахом.
Єдине, що з тих часів трохи дошкуляє панові Миколі - це портрет пані Ганни, виконаний рукою генія, який висить у їх вітальні. По смерті художника його велика італійська рідня наклала лапу на усі малюнки майстра, коли прочитали в чисельних некрологах про його безмірний талант та їх майбутню захмарну вартість. А про цей, який був подарованний музі, вони не знали, і пані Ганна змогла провезти його через митниці непомітно (жіноча фізіологія дозволяє це зробити).
Але цей важкий в особистому плані період відкрив нові обрії в різноманітті творчих прийомів, поетичних світів та образних
систем славетного українського поета.
"Якби ви знали із якого макулатурного бруду робиться папір для гламурних штучних квітів..." - промовляє іноді із гіркотою
пан Микола словами своєї колеги по цеху.
 
Невластивий текст:
 
Соловьи на кипарисах и над озером луна,
Камень черный, камень белый, много выпил я вина.
Мне сейчас бутылка пела громче сердца моего:
Мир лишь луч от лика друга, всё иное тень его!
 
Виночерпия взлюбил я не сегодня, не вчера,
Не вчера и не сегодня пьяный с самого утра.
И хожу и похваляюсь, что узнал я торжество:
Мир лишь луч от лика друга, всё иное тень его!
 
Я бродяга и трущобник, непутевый человек,
Всё, чему я научился, всё забыл теперь навек,
Ради розовой усмешки и напева одного:
Мир лишь луч от лика друга, всё иное тень его!
 
Вот иду я по могилам, где лежат мои друзья,
О любви спросить у мертвых неужели мне нельзя?
И кричит из ямы череп тайну гроба своего:
Мир лишь луч от лика друга, всё иное тень его!
 
Под луною всколыхнулись в дымном озере струи,
На высоких кипарисах замолчали соловьи,
Лишь один запел так громко, тот, не певший ничего:
Мир лишь луч от лика друга, всё иное тень его!
 

Властивий текст:
 
Солов"ї на кипарисах, повний місяць - як ліхтар.
Камінь чорний, камінь білий, забагато п"ю вина.
Пляшка шепотіла тихо, наче проповідь пророка:
Світ всього лише відбиток на сітківці твого ока!
 
Не сьогодні і не вчора полюбив я сенс запою:
Істину шукав в вині я, а не десь там під чадрою!
Кожна крапля - як сестричка - витончена й ясноока:
Світ всього лише відбиток на сітківці твого ока!
 
Ось по цвинтару іду я. Коло друзів зупинюся.
Про безсмертя запитаю. Відповіді не боюся.
І з під плит вони белькочуть, як налякані сороки:
Світ всьго лише відбиток на сітківці твого ока!
 
Дівчина, яку любив я, щось шепоче із могили.
Нічого не розберу я, лише: милий... милий... милий...
Підійду поближче, стану, ось затихли мої кроки:
Світ всього лише відбиток на сітківці твого ока!
 
Мандрівник жебракуватий, непутьова я людина.
Все чому колись навчився - зараз тінь на мурі тину.
Проте я пишаюсь зверхньо нехтуванням правил світу:
Бо в моєму світотворі - у планет свої орбіти.