для старих юзерів
пам’ятати
[uk] ru

Глави мого роману


Глави мого роману
Щиро дякую за всі схвальні відгуки на перші глави мого роману "Заколот проти Петлюри", викладені тут:
Частина 1
Частина 2
 
Як і обіцяв продовжую викладати далі.
Вихід повної версії книжки планую щось на червень, а доти - дарую глави мого твору читачам Дурдому.
 

 
* * *

Метушня починалася біля вокзалу. Курськ, здавалося, весь перефарбувався у два кольори – сірий і червоний. Артем проходив повз оздоблені кумачем будівлі. По рейках повзли прикрашені кумачем паротяги. На пероні від кумачевих прапорів та плакатів мерехтіло в очах. А навколо юрмилися сірі кожухи, сірі пальто, сірі шинелі та сірі-сірі мешканці.
– Папіроси іс Харькава! Папіроси іс Харькава! Купітє папіроси, гаспадін хароший! – гукали вуличні торгівці.
Оркестр заграв щось весело-бравурне. Потяг повільно наблизився до перону. З вагонів посипалися юрби людей. На пероні, рубаючи долонею повітря, з трибуни хрипло промовляв оратор:
– Ми знаєм, блізак тот час, кагда і ми, і ви, таваріщі байци 37-ва рабочева Масковскава палка, панісьом счаст’є і справєдлівасть рабочім і крєст’янам рівалюционай Украіни, стонущім нинє пад гньотам буржуєв, памєщикав і нємєцкіх аккупантав!..
Біля польової кухні юрмилися явно не тутешні чоловіки у сирих шинелях та робочих бушлатах. Артем наблизився до них та прислухувався до розмови.
– Ну шо, хлопци, шо там у вас в Масквє?
– А што в Маасквє? Плоха в Маасквє. Голад там. А на Украаінє, гаварят, мужик нєпуганий… Каагда на Украаіну паайдьом?..

По рейках совали санітарні ешелони. Вози з набоями у ящиках гуркотіли бруківкою. Марширували групи солдат. Серед більшовицьких керманичів були помітні люди у цивільному з чіткою виправкою і пихатим поглядом старших офіцерів імператорської армії. Було очевидно – тут готувалися до війни. Від усвідомлення цього в Артема занило в скронях.
В Україні прибічники Петлюри буцалися з шанувальниками гетьмана. Київ сидів в облозі. А тут, під українським кордоном, більшовики неспішно, але старанно нарощували свої сили. Розмірковуючи про все це, Артем не міг не дійти сумного і прикрого висновку – Україна була ідеальною метою для військової агресії.
«Про що думає Директорія? На що сподівається командувач? Чи було взагалі потрібне це повстання?» – питав він сам у себе. І сам відповідав.
 
…Повстання не могло не вибухнути. У перервах між боями запорожці часто мріяли про те, якою буде незалежна Україна. І мрії їхні аж надто відрізнялися від тої країни, яку будував гетьман Скоропадський. Замість української незалежної держави на українських теренах явно творили нову імперію, для якої українців знову «нєт, нє било і нє будєт».
Харківський губерніальний староста Залеський українською мовою відверто нехтував. Навіть перед старшинами запорожців він не соромився називав її непотрібним нововведенням, а всіх свідомих українців – мазепинцями. Від харківського старости не відставало й гетьманське військове міністерство – усі накази запорожці отримували виключно «великодержавною».
– Пане половнику, перша сотня 2-го Запорізького пішого полку прибула…
– Гаспадін афіцер, хватіт в еті ігри іграцца! Гаварітє са мной на нармальнам язикє!
Міста заполонили біженці з червоної Росії, які за притулок та гостинність платили українцям пихатою зневагою та бундючним презирством. Газети писали про одне з двох – або (російською) про те, як негайно треба Україні повертатися до імперії, або (українською) про те, що з гетьманом Скоропадським Україні повернення до імперії не оминути. І врешті-решт сталося те, що у багатьох запорожців добряче похитнуло віру в гетьмана – «єдинонєдєлімщіка» призначили у командири Окремої Запорізької дивізії.
Генерал Бочковський не просто не говорив українською і говорити не збирався. Українців він сприймав не як національність, а як назву певної військової частини, на кшталт «ліфлянців» чи «туркестанців» у складі російської армії. Невдовзі генерал влаштував огляд військові.
– Здарова, украінци! – весело привітався він до строю козаків.
У відповідь не почулося жодного голосу.
– Здарова, украінци! – знову промовив генерал, уже здивовано.
Ланки стрільців відповіли тою самою могильною мовчанкою.
Генерал розгубився. Він не сподівався на такий прийом. Становище врятував командир полку – полковник Болбочан.
– Полк! Слухай мою команду! – мовив він твердим холодним голосом. – Рівняйсь! Струнко! Ліво-руш! До казарм, кроком – руш!
За тиждень і командир дивізії, і новоприбулий начальник штабу разом зникли у невідомому напряму. Казали – втекли на Дон до генерала Денікіна…
 
…На Артема вже чекали його розвідники. Молодий сотник підхопив повід і легко влетів у своє сідло.
– Ну що дядьку Охріме? Чого баби на хуторах розповідають цікавого?
Дядька Охріма Артем знав іще з Німецької війни.
– Дещо розповідають, – відповів підстаршина-розвідник. – Біля Суджи і Рильська більшовики формують нові частини. Збирають всіх охочих. З харчами в них кепсько, зі зброєю – кепсько, з одежею кепсько, але за непослух – розстріл.
– І що, не бунтують?
– Де там! Працюють, мов прокляті. Кілька невдоволених до стінки вивели – інші тепер усьому раді. І ще. Тут неподалік, біля Томарівки, на хуторі група червоних засіла. Коней та харчі реквізують.
– Біля Тамарівки? – здивувався Артем. – Так це наша територія! Вони що, знахабніли геть?
–  Так і я кажу, – погодився дядько Охрім. – Землі наші. Ми й думали атакувати. Але ж наказ був – не чіпати більшовиків.
Артем насупився. Наказ і справді був – Директорія заборонила будь-які сутички з червоними. Але грабунок своїх громадян іноземними військовими?! Такого пробачати було не можна.
Артем хлопнув коняку ногами.
– Мерщій! Веди на хутір.
За годину вони були на місці. Коней заховали в байраку. Час був уже пізній – сутінки навколо них помалу оберталися на темряву. Невдовзі мав вийти місяць. Від хутора повернувся захеканий розвідник.
– П’ятеро. Гуляють у хазяйській хаті. А хазяї у стодолі туляться. Коні у стайні.
– Існує інший вихід з подвір’я? – спитав Артем.
– То так. Хвіртка до саду.
Артем кілька хвилин дивився на хутір мовчки.
– Дядьку Охріме, – гукнув він. – З хлопцями нападай на хутір з боку воріт. Побільше галасу – нехай розгубляться. А я зустріну їх біля хвіртки.
– А якщо червінці командувачу пожаляться?
– А нас тут не було, – відповів Артем. – Червінців побили зальотні офіцери. Або анархісти.
Охрім поглянув на свого командира і все зрозумів. Сотник взяв у нього гранату Мільса і рушив уперед. Від хвіртки між деревами та парканом тяглася стежка, яка виводила прямісінько до байраку. Артем причаївся за деревом. З кишені шинелі він витяг револьвер та крутнув барабан. Гарно змащена зброя відповіла веселим стрекотом.
Вибух розірвав нічну тишу. Хтось скажено загорлав на подвір’ї. По вухах вдарили постріли. З боку воріт почулися лайка та лемент.
– Чота*, оточуй! Жодного не випускати! – ревів дядько Охрім.
Артем спокійно спостерігав за хвірткою. Вони все врахували. Переляканий командир більшовиків мав кинутися навтьоки. Знали кицьки, на чиє сало зазіхнули.
Трійка чоловіків стрімголов мчали до хвіртки. Артем вирівняв дихання. Командир мав лишитися живим, аби розповісти запорожцям про плани своїх зверхників. Артем підняв наган.
Постріл, приціл, постріл… Червоні повалилися на сніг один за одним. Артем зачекав хвилину. Тіла не рухалися. Сотник підвівся і попрямував до них. Його цікавив перший з ворогів, поцілений ним у стегно. Артем був готовий до відчайдушного опору. Але ворог мовчав. Знепритомнів від шоку?
Лишалося менше десятка кроків, коли червоний раптом поворушився. В Артема всередині прохололо. В руці червінця темніла піхотна пляшкова граната. Час обірвався.
– Сдохні падла пєлюравская! – крикнув більшовик.
Мить – тілом втисся в сніг, бахнув вибух. В очах потемніло. У скронях загуло дзвоном. Зібравши у кулак свідомість, Артем підвівся на руці і струснув головою. З окопів Німецької війни він не відчував подібного.
– Пане сотнику! Ви живі? – почув він голос дядька Охріма.
Розвідники підхопили його за плечі і поставили на ноги. Лице розтерли снігом.
– Що червінці? – спитав Артем.
– Порядок з червінцями, – відповіли розвідники. – Одного бомбою на подвір’ї розірвало. Другий відстрілювався. Хлопнули. А на цього самі подивіться.
Більшовик, якого Артем намітив у язики, тепер був схожий на криваве місиво. «Радіус ураження – до 30 кроків, кількість осколків – біля 200», – спливли в пам’яті Артема слова з настанови по метанню гранати. Після такого не виживали.
– Дивіться, пане сотнику, – один з розвідників підібрав зі снігу офіцерську польову сумку. – Все на клапті – а сумка ціла.
Артем відкинув верх. Першим в його руки потрапила згорнута хустка, набита золотими сережками, намистами, перснями та іншим явно награбованим скарбом.
– Дядьку Охріме, – мовив Артем. – Цяцянки віддаси хазяїну хутора – за турботи. Скажи, хай перекидає сніг, аби крові не лишилося. Коней ми заберемо… Ану зачекай!
До рук Артемові потрапив жовтий папірець. Це був наказ червоного командування. Сотник прочитав вголос:
– «2. Озаботиться организацией доставки в отдел в Касторной ежедневно 5000 экз. „Бедноты" и 1000 экз. „Правды"
3. Немедленно организовать не менее 5 общих библиотек для придания их тем частям, которые их не имеют.
4. Проинспектировать тотчас по их прибытии в Касторную войсковые части нашей группы в отношении постановки в них культурно-просветительной и общеполитической работы»…

– То червінцям хліба не потрібно, – весело зареготав один з розвідників. – Вони там книжками бавляться.
– Помовч, – буркнув у відповідь дядько Охрім. – Подумав би краще! Вони всім, хто до них потрапляє, книжками та газетами голови промивають. Так промивають, аби там жодної зайвої думки не лишилося. А на кого не діє – тих до стінки.  Збагнув?
Артем замислено поморщив лоба.
– А що ми здатні протиставити такій промивці?
__________________
Чота – взвод в арміях УД, УНР та в Українській Галицькій армії.
 

* * *

Полковник Болбочан склав руки за спиною і задумливо пройшовся кабінетом штабного салон-вагону. В такій позі він ставав дуже схожим на дрібного сільського лікаря. У зовнішності полковника не було геть нічого грізного: невисокий на зріст, підтягнуту фігуру чітко окреслював перетягнутий портупеями однострій. Схожості з лікарем додавали також закручені вуса, коротка борідка та манера полковника говорити тихо та інтелігентно-ввічливо. Його ад’ютанти не чули командирського крику – навіть будучи дуже роздратованим, полковник не мав звички підвищувати голос. Зовнішність була оманлива. Новопризначений командувач Лівобережної групи Республіканського війська Директорії полковник Петро Болбочан був дуже твердим та вольовим командиром.
Микола Міхновський, який сидів на дивані у тому самому кабінеті, відчував це шкірою.
– Я захотів зустрітися з вами тому, що обставини, схоже, виходять з під нашого контролю, – промовив полковник. – Весь останній тиждень моя розвідка доповідає мені про концентрацію сил більшовиків біля нашого кордону. Це може означати тільки одне – вони готуються до вторгнення.
Микола Міхновський зчепив пальці у замок та поклав руки на стіл.
– Пане командувач, я, звісно, все розумію, але ви мабуть звернулися не за адресою, – відповів він. – Я не військовий і навряд чи можу вам щось порадити.
– Згоден. Але мені потрібні не військові поради. Мені потрібна допомога від вашої партії. Осавул!
До кабінету миттю вбіг молодий старшина – осавул, чи по-старому, ад’ютант командувача. Полковник віддав короткий наказ і за кілька хвилин до кабінету завітали іще двоє старшин.
– Знайомтеся, пане Миколо, – відрекомендував полковник Болбочан. – Військовий старшина Богдан Гейденрайх – начальник штабу Лівобережної групи. Полковник Микола Сільванський – командувач Запорізького корпусу.
Старшини потисли руки політикові і всілися за широкий, застелений величезною мапою стіл. Микола Міхновський придивився до співрозмовників. Довготелесий русявий поляк військовий старшина Гейденрайх зберігав спокій, близький до байдужості. Натомість явно старший за нього чорновусий та круглолиций полковник Сільванський жваво ловив кожне слово свого командувача.
Першим заговорив начальник штабу групи.
– На момент протигетьманського повстання угрупування українського війська на Лівобережжі складалося з штирьох недоформованих корпусів гетьманської армії, Сірожупанної дивізії та ще нашої Окремої Запорізької дивізії, яка після всіх гетьманських кадрувань чисельно перетворилася на бригаду. Нині ситуація така. Половина Катеринославського та половина Харківського корпусів дивізії пшеребігли до армії Денікіна. Половина Чернігівського корпусу фактично об’явила нейтралітет, а друга половина і весь Полтавський корпус продовжують підтримувати гетьмана. Ми зараз мусимо водночас вести бої проти гетьманців і формувати нові частини. Стара Запорізька дивізія попувнюється до штатної чисельності. А на базі 2-го пішого полку, яким донедавна командував пан полковник, ми розгортаємо другу дивізію. Обидві дивізії зводяться у Запорізький корпус, який має стати оснувою наших сил. Але зараз у полках наші заслужені ветерани потонули у потоці новачків, а їхній вишкіл потребує часу. Як наслідок – в корпусі упала боєздатність. Крім Запорізького корпусу іде формування Слобідського Харківського кошу, кадри якого зєставять слобожанські вільні козаки. На Чернігівщині до повного складу розгортається Сірожупанна дивізія. На Катеринославщині триває формування Катеринославського коша отамана Гулого. Коли ми закінчимо цю роботу – почнемо розгортання до повних штатів і колишніх гетьманських корпусів.
– І де ж тут проблема? – здивувався Микола Міхновський. – Можна тільки вітати ваші приготування!
– Проблема в тому, пане політику, що нам доводиться кидати в бій необстріляних хлопчаків, – відповів полковник Сільванський. – Ми уже ведемо бої. Наших сил вистачає аби тримати міста – але нам ніким контролювати село. Не працює місцева влада. З першого ж дня протигетьманського повстання ми стикнулися з бандами анархістів Чередняка і Сахарова та комуніста Матяша. Отаман Гулий доповідає про негаразди з анархістом Махном. Ці банди нападають на комунікації і ширять безлад на наших тилах, а селяни в підсумку перестають вірити у нашу силу та схиляються до пропаганди червоних. Правда, весело? Більшовицькі настрої, до речі, щиро підігрівають соціалісти з партії Винниченка та Шаповала – їхня програма майже не відрізняється від більшовицької. Щойно з Полтави наші бійці викинули більшовицький ревком на чолі з таким-собі Шинкарем, який зайняв місто зразу ж як тільки його залишили гетьманці і намагався встановити «владу робочих та селян». Не пощастило їм – робочі та селяни поставилися до ревкому без співчуття. І це все – банди. А до них і до гетьманців, життя нам псують ще й німці.
– Вони ж наче об’явили нейтралітет? – зауважив Микола Міхновський.
Старшини швидко йому все розтлумачили. Німці і справді не лізли у директоріансько-гетьманське протистояння. Вони лише були пов’язані угодою з гетьманською владою та аж до їхнього повернення до дому мусили виконувати накази Антанти, яка перебрала над ними командування. Через це німці встали бар’єром між ворогуючими сторонами у всіх великих містах. Командувач Лівобережної групи приймав лідера хліборобів у салон-вагоні на маленькій станції Ков’яги через те, що 30-тисячний німецький гарнізон Харкова зажадав, аби прибічники Директорії негайно залишили місто. З Полтави теж довелося піти. За таких умов полковник Болбочан не мав бажання починати бої ще й із німцями.
– І все це, зважте, тільки у середині держави, – додав військовий старшина Гейденрайх. – Але існують ще й зувнішні проблеми.
Він вказував на мапі місця де вже виникали сутички з московськими більшовиками. На кордоні проти Чернігівщини активізувалися старі знайомці запорожців іще з часів перебування там 2-го пішого полку – червоні банди Щорса та Боженка. Користуючись безладом на українських теренах, вони помалу заглиблювалися всередину України і захоплювали міста та містечка. На Харківщині дійшло вже до боїв.
– 23-го листопада під Білгородом* більшовицькі ланки наскочили на німців, здобули по пиці і були викинуті за кордон, – казав Петро Болбочан. – Наступного дня 5-й більшовицький полк атакував Глухів, нарвався на гетьманців і був розгромлений ущент. Німці після цього здійняли ґвалт і виставили більшовикам ультиматум. Зараз бешкетувати червоні припинили. А готуватися – ні.
Микола Міхновський замислено потер собі скроні.
– А ви впевнені, що більшовики готують наступ? Зрозумійте правильно – це дуже серйозна загроза.
– Погляньте сюди, пане політику, - полковник Сільванський ткнув олівцем у кілька червоних овалів на мапі. – На всьому кордоні іде швидке нарощування сил. Частини формують прямо на місці. Умови червоним сприяють – через кордон валить потік царських солдатів та офіцерів, що повертаються з німецького полону і яких треба тільки призвати до війська. Зараз проти Харкова сконцентрована 2-га Повстанська дивізія червоних, чисельністю майже у 6000 багнетів і шабель. Командує нею наш старий знайомець – вожак червоноармійських банд Володимир Ауссем.
– Але ж він не військовий! – зауважив Микола Міхновський. – Він же базікало – агітатор! Як же він командує цілою дивізією?
– Для більшовиків це – нормальнє, – посміхнувся у відповідь військовий старшина Гейденрайх. – У них завжди так, правильних ідейних «товаришчів» висувають у командири, а неправильних бувших царських офіцерів – у начальники штабів. Як наслідок операції розробляють фахові войськові, а славу від них добувають «пролетарські ватажки». Пане полковнику, прошу!
– Дякую, – похмуро кивнув полковник Сільванський. Він дуже не любив коли його перебивали. – Проти Сумщини підрозділи формує група командирів і комісарів, яка прибула з-під Царицина. Там сконцентровано 1,5 тисячі бійців і їхня чисельність постійно зростає. Ще одна група розгортається проти Донбасу та козаків білого генерала Краснова. Командує нею якийсь Кожевніков, за нашими даними – більшовик зі стажем. А ще за спиною в них стоїть Резервна армія – 16 тисяч вояків. Правда, весело? Як ви гадаєте, пане політику, за якими грибами червоні збирають такі сили?
– А що каже Директорія? – спитав Міхновський.
Полковник Болбочан на те розгублено розвів руками.
– Директорія відповідає, що з більшовиками укладено угоду і що більшовики на нас не нападуть. Концентрацію сил вони пояснюють війною червоних проти білих козаків генерала Краснова, а їхні напади – непорозуміннями та акціями проти гетьманців. Воно і справді виглядає дивно. Червоні уже воюють на два фронти – проти Краснова та проти чехів у Сибіру. Але нам очевидно – обстановка всередині України зараз така, що більшовики можуть з легкістю дійти до самого Києва. Повірте мені, вони це знають – в Харкові їхнє підпілля працює на совість. Є й друга новина. Розвідка помітила у Курську нашого старого знайомця – Володимира Антонова-Овсєєнка. Він не військовий – він політик, особа наближена до Свердлова і Троцького. Більшовики не розкидаються такими кадрами. На фронті проти козаків Краснова, наприклад, таких гучних імен нема.
Полковник Болбочан знову склав руки за спиною і знову пройшовся кабінетом.
– З усього цього я маю зробити прикрий висновок – більшовики готуються до війни з нами. І час не на нашому боці. Такий шалений наступ може стати успішним тільки в одному випадку – якщо зробити його стрімко і дуже нахабно. І один раз вони вже так зробили.
Микола Міхновський сидів, мов громом прибитий. Він надто гарно пам’ятав більшовицьку навалу річної давнини і аж ніяк не хотів її повторення. Якщо почуте щойно було правдою то…
– Що ми можемо зробити, пане командувачу? – спитав він.
– Те що завжди роблять перед війною, – відповів полковник Болбочан. – Треба збирати сили – ми це як раз і робимо. Крім цього, треба готувати тил і припиняти усі внутрішні конфлікти. Отут нам і потрібна ваша допомога.
Болбочан всівся напроти Міхновського і зазирнув йому в самісінькі очі.
– Скажіть, пане Миколо… Ваші товариші… Ваша партія… Ви можете переконати гетьмана Скоропадського піти на угоду з повстанцями?
Якби лідерові хліборобів запропонували піти пиячити на кордоні з більшовиками, він певно і тоді здивувався би менше. Але тон полковника був украй серйозний.
– Ви хочете сказати.., – розпочав пан Микола.
– Я двічі зв’язувався телеграфом з гетьманською канцелярією, – перебив його Болбочан. – Я пропонував переговори. Розумієте, на боці гетьмана лишилися певні військові частини. Гетьман контролює цивільні адміністрації на місцях. Гетьманові присягали всі українські військові, незалежно від того, по який бік барикад вони опинилися зараз. Більшовики – це надто серйозний противник. Аби йому протистояти, потрібно зібрати в кулак усі наявні сили. Гетьман зараз єдиний, хто ще здатен нас об’єднати.
Міхновський посміхнувся.
– Після грамоти про федерацію… Після того ґвалту який добровольці вчинили у Києві… Після засилля «єдинонеділимщиків»… Ви всерйоз гадаєте, що гетьмана сприймуть повстанці?
– Я пропонував його адміністрації компроміс. Гетьман має зректися грамоти про федерацію, заявити свій протест проти «єдинонеділимщиків» та очолити повстання проти свого антиукраїнського оточення. Запорожці його підтримають. А якщо на боці гетьмана будуть запорожці – всі інші військові долучаться до гетьмана так само швидко. Решта – справа техніки. Чи ви гадаєте, що пан Скоропадський справді мріє про відновлення імперії?
Міхновський знизав плечима.
– Мені складно щось відповісти. І я, і мої однопартійці неодноразово спілкувалися з гетьманом – і він завжди нас переконував що стоїть на ґрунті незалежності України. Мені самому незрозумілий цей його крок. Скоропадський впровадив українське громадянство, створив окремий від імперії Національний банк, впровадив державну валюту, відкрив два українські університети. І все це задля відновлення імперії? Маячня! А що вам відповіли з гетьманської адміністрації?
Полковник Болбочан сумно посміхнувся.
– Вони пообіцяли подумати, але зауважили що пропозиції про порозуміння я мав би подавати раніше. Коротше – мене дуже ввічливо послали к чорту. Я розумію їхній емоційний стан і їхні побоювання. Але часу в нас немає. Ми мусимо добитися угоди.
Микола Міхновський якийсь час помовчав. Він був згоден – командувач Лівобережної групи безперечно мав рацію. Але пан Микола уявляв собі який ґвалт викликала б серед інших повстанських загонів новина про об’єднання запорожців і Скоропадського. Без крові уже було не обійтися. Шкода – молитвами більшовиків часу у них і справді не було.
– Пане полковнику, скажіть мені, – задумливо спитав Міхновський. – Ви ж фаховий військовий… Ви розуміли, яку небезпеку становлять більшовики. Навіщо ж ви в такий момент долучилися до повстання?
Полковник відповів. Йому, як і усім старшинам-українцям, уже несила було дивитися як в Україні фактично відбудовували російську імперію, хіба що трошечки оздоблену національними прапорами. Було несила спостерігати нахабство «єдинонеділимщиків» та вереск преси, яка горлала про необхідність повернення українців до лона імперії. Крім того полковник зустрічався з представниками Директорії. Вони переконали його, що з більшовиками все узгоджено. Що більшовикам потрібно в сусіди дружньої України, а не союзника Антанти, Краснова та Денікіна. Зрештою, вони довели, що більшовикам зараз було не до України – вони і так вже були втягнуті у війну.
– Я зустрічався з Винниченком і він справив на мене дуже гарне враження, – сказав командувач. – Щирий патріот, людина розумна і віддана своїй справі. Він переконував мене, що соціалісти детально переглянули усі свої помилки і більше їх повторювати не будуть. Він обіцяв, що гетьманська адміністрація уся залишиться на своїх місцях і що політичний лад у країні не поміняється. Але зараз ми бачимо зовсім інше. Місцеві адміністрації руйнуються руками як раз таки однопартійців Винниченка. Свідомо це робиться, чи це революційне сп’яніння місцевих організацій – тепер вже не так важливо. На безлад ми часу не маємо – треба готуватися до війни.
Микола Міхновський мовчки кивнув.
– Як ви бачите реалізацію ваших задумів? – спитав він командувача.
– До Києва має виїхати мій посланець. Один з моїх старшин, – відповів полковник Болбочан. – Він повезе до гетьмана нашу розгорнуту пропозицію про угоду та доклад про ситуацію в країні. Полки Республіканської дивізії підійдуть до Києва впритул. Коли гетьманська адміністрація погодиться на переговори – запорожці увійдуть в місто і об’являть про угоду.
– І гетьман зразу-таки погодиться? А Директорія? А загони повстанців?
– Саме для цього мені потрібні ви, – відповів командувач. – Пане Миколо, ми не політики – ми військові. Ми вміємо водити війська, але ми не знаємося на державному керівництві. Ви людина яку в українських колах знають і поважають. Ваше слово для багатьох – авторитет. Я хочу вам запропонувати вплинути на гетьмана через своїх однопартійців – ви завжди уникали відвертої опозиційності щодо його адміністрації. Крім того саме вашій партії буде зручно переконати в необхідності угоди лідерів Директорії.
Микола Міхновський іронічно пирхнув і відкинувся на спинку дивану.
– Ні в чому ви їх не переконаєте! Я надто добре знаю цих людей. Шаповал з Винниченко – це соціалісти майже більшовицького ґатунку. Те що зараз вони виступили під національними українськими гаслами – не більше ніж політична гра. Саме через це ми не хотіли долучатися до Національного союзу. Ми знали, варто пустити Винниченка з Шаповалом до влади – і над Україною знову розпочнуться безумні соціалістичні експерименти. Я вам навіть більше скажу: до останньої миті проти повстання висловлювалася переважна більшість членів Національного союзу. Я не знаю, як вони розворушилися. Мабуть, вплинула Грамота про федерацію.
– До цієї грамоти серед наших старшин так само не було згуди щодо повстання, – задумливо промовив військовий старшина Гейденрайх.
– Але це все припущення, головне інше, – продовжив Міхновський. – Винниченко і Шаповал уміють гарно причаровувати людей. Вони вправні оратори, але бездарні організатори. За інших умов їхнє повстання почало б хитатися від самого початку. Але серед них є людина, яка здатна об’єднати і галичан Коновальця, і селюків Зеленого, і соціалістичних базікал.
– Симон Петлюра? – здогадався полковник Сільванський.
– Він самий, – кивнув пан Микола. – Петлюра – це людина дії. Він колишній працівник союзу земств. Він один з лідерів кооперативних спілок. Петлюра знається на організації і саме він, фактично, зараз керує технічною стороною повстання. Маю вас попередити панове. Те що ви мені пропонуєте – називається заколотом. І заколот цей спрямований не проти зграї соціалістичних балакунів, він спрямований проти цілком конкретної особи, хай навіть такої що зараз перебуває у тіні. Це, панове – заколот проти Петлюри. А Петлюру може переконати тільки сила. Тому до укладання угоди і до входження ваших полків до Києва за межами цієї кімнати ніхто і гадки мати не мусить про нашу розмову. І до речі! А як я встановлю зв'язок зі своїми однопартійцями, аби про це не дізналися ані Директорія, ані гетьманська Державна Варта?
– За це не переймайтеся, – відповів полковник Болбочан. – Зв'язок встановить наш старшина. Той якого ми пошлемо до Києва.
Міхновський лукаво посміхнувся.
– Ця людина має потрапити в оточений Київ. Має зустрітися з чиновниками гетьмана. Має уникнути стеження Освідомчого відділу Держварти*. Має зустрітися з керівництвом нашої партії. А це зробити треба непомітно, бо інакше у гетьманському штабі вирішать, що ми замість угоди готуємо, наприклад, повстання в середині міста. Ваша людина мусить за всяку ціну не потрапити до буцегарні. І ще, ця людина має бути обізнана на ситуації, але не заглиблена у ваші військові плани, аби раптом її не розколола Держварта. І ви маєте таку людину?
– Так, маю.
______________
Білгород та частина Білгородської й Курської (Стародубщина) областей входили до складу Української Держави. Нині це територія Російської Федерації.
Освідомчий відділ Держварти, або «свідомка» чи «освідомка» – оперативний підрозділ Державної варти, що займався безпосередньо розшуком членів ворожих політичних партій та контррозвідкою.
 

 
ДАЛІ ОБОВ"ЯЗКОВО БУДЕ

 
Дмитро Калинчук
© Дракон [31.03.2013] | Переглядів: 4377

2 3 4 5
 Рейтинг: 40.7/25

Коментарі доступні тільки зареєстрованим -> Увійти через Facebook



programming by smike
Адміністрація: [email protected]
© 2007-2022 durdom.in.ua
Адміністрація сайту не несе відповідальності за
зміст матеріалів, розміщених користувачами.

Вхід через Facebook