Головне, щоб ви і я були серед живих і щоб ми були – ви і я, а там хай все йде, як йому заманеться.  На мою думку, найкращий порядок речей – той, при якому мені призначено бути, і до біса кращий зі світів, якщо мене в ньому немає.
(Дені Дідро “Племінник Рамо”)
 

Цієї зими наш ЖЕК взявся морити голодом наших пацюків. Для цього в будинку  заварили всі сміттєпроводи, а контейнери для сміття перенесли на узбіччя вулиці подалі від будинку. Обережні пацюки  досі до контейнерів обідати не вийшли, зате на звільненому від контейнерів плацу вдячна голубина зграя влаштовує зараз  весільні танці. Коли прокинеться сонце, але ще сплять собаки, коти і люди, їхні парубки, роздувши вола і розчепіривши хвости, вже гудуть і крутяться перед сизокрилими голубками.
Кілька років підряд бабуся з будинку навпроти, вибравши час безлюддя перед будинком, приносила до нашого під’їзду кашу та хліб і розкладала цю поживу для пташиного братства. ЇЇ добротою голубині добрива і гнізда перетворили тихий людський рай у пекло. Зараз закоханим голубам миру немає діла ні до раю, ні до пекла, ні до  довіреної їм справи миру у всьому світі. Весна!!!
Ось на самісінькому кінчику кленової гілки примостилася ворона чоловічої статі. Сидить, статечно поклавши дзьоба на роздуте воло, і поважно викрикує: „Хе! Хе!”. На сусідньому дереві в такій же відважній позі його обсміює суперник: „Ха! Ха!” Між ними  вовтузить по землі четвертинку буханця хліба добувальниця, годувальниця і взагалі перша серед ворон господарочка. За клопотами про хліб насущний їй ніколи глянути вгору на виряджених в блискуче пір”я залицяльників.
Через місяць – два потьмяніє пір”я, стихнуть співочі змагання, сірими тінями серед зеленого гілля мелькатимуть годувальники крикливих пташенят. І все затихне до наступної весни.
Як багато важить у пташиному житті роздутість вола і розфарбованість  пір”я! Не менше, ніж у людському. Щоправда різниця є. Птахи надимаються і наряджаються тільки навесні, коли паруються.
 
Бути як всі, не виділятися ні кольором, ні формою - стратегія виживання і вищих, і нижчих форм життя. Найпростіші опанували найпростіший спосіб виживання  – мімікрію. Вони й досі  на дереві удають з себе сучок, чи листок, у воді – піщане дно чи гальку, на землі – зливаються з травою чи ґрунтом. Необтяжені моральним кодексом чи божими заповідями істоти винайшли  захисну і агресивну мімікрії, і лжесвідчать про себе, коли хочуть обманути нападника чи напасти на жертву.
Нездатних до мімікрії з”їли ще до того, як життєздатних відібрали на Ноїв ковчег. Душі з”їдених можуть втішитися хоча б чужим горем – також не потрапили на ковчег і зникли безслідно у водах потопу майстри мімікрії, які сховалися так добре, що їх не знайшов Ной у поспіху рятувальних робіт.
Що не в міру, то не здраво.
 
Якби еволюціонуюча природа задовольнилася мімікрією кольору і форми, люди б міняли забарвлення своєї шкіри з такою ж легкістю, як кліпають очима. – не задумуючись. Людина ж прагне не просто бути, але ще й тішитися своїм буттям. Тому людська мімікрія  не обмежується роздутим волом чи у відповідний спосіб розфарбованим пір”ям.
 
Незадовго до Нового року зазирнула до мене на вогник одна з наших лаборанток. Це гарний задум уряду, встановити різницю в розмірах окладів лаборанта  з вищою освітою і прибиральниці декілька гривень – а точніше три грн. по діючій сьогодні Єдиній тарифній сітці. Хай за ці три гривні з”їдять вони одне одного, а не уряд! І їдять!
Але мова про інше. Прийшла лаборант з окладом 1150 грн. запитати, чи не збирається керівництво дати людям хоча б по 100 грн. матеріальної допомоги, бо дуже хочеться людині свята. Керівництво не збиралося.
Тоді запитала лаборант з окладом 1150 грн., чи правда, що їх будуть переводити на 0,75 ставки, тобто на 862,50 грн. Бо якщо переведуть, то зовсім вижити неможливо.
- Скажіть мені, як жити? Як жити!
- А Ви не пробували якщо не якимось товаром приторговувати, то хоча б реалізатором до когось влаштуватися? – згадую свій досвід виживання у безззарплатні роки.
- Пробувала! Звичайно пробувала. Більше не хочу, не для мене такий заробіток, - замахала руками, а на очах сльози.
- Що сталося? Чому Ви плачете? – непокоюся я.
- Нікому не розказувала, а Вам розкажу. Ви ж пам”ятаєте ті часи, коли людям по півроку, по року зарплату не платили?
- Пам”ятаю. Я ту морозну зиму вистояла на Барабашовському ринку і співчуваю кожному, хто має такий заробіток.
- То Ви мене зрозумієте. Голодно ми тоді жили, перебивалися з хліба на воду. У моїх сусідів дочка Ліда почала возити на ринок у Бєлгород господарче мило, „Білизну”, оцет. Не багато наторговувала за день, але на харчі вистачало. Сусідка бачила, як ми бідуємо і вговорила мене поїхати разом з Лідою. Позичила мені грошей, щоб я закупила товар. Наскладала я в сумку того, що й Ліда. Приїхали електричкою в Бєлгород. Ліда мене на базарі поставила, сама ж стала в іншому місці, щоб не перебивати покупців. За п”ять годин ми спродалися і вернулися на ніч у Харків. Як же я раділа цьому заробітку! Частину боргу відразу віддала. На решту грошей накупила знову мила, „Білизни”, оцту. Ліда захворіла і направила мене саму їхати, вже ж мені там все знайоме. Взяла я з собою сина в поміч, йому тоді було 14 років. Приїхали. Поставила сина туди, де минулий раз стояла, сама стала на Лідине місце. Розстелила на асфальт газету, виклала свій товар. А тут міліціонер звідкись взявся і зразу до мене: „Спекулянтка? Пішли у відділок”. Та яка ж я спекулянтка! В мене дома їсти немає нічого, ось у кульочку сухарики, та вода з крана у баклажці! Він і слухати не хоче. Підхопив мене під руку і потягнув у відділок. Там на мене акт склали, виписали штраф і в один голос: „Не заплатиш штраф, тут і ночуватимеш”. Я плачу, що грошей не маю на штраф, сухарики їм свої показую, прошуся, щоб відпустили. А вони  ні в яку. Години через три знайшов мене мій син – люди йому розповіли, куди мене міліціонер повів. Тим, що наторгував, заплатив штраф. Навіть на дорогу грошей не залишилося. Так і повернулися у Харків. Півроку ще не могла сусідці борг віддати. А про торгівлю більше й не думаю. Не для таких, як я, цей заробіток. Вже більше десяти років минуло, а бачте, згадала і знову плачу.
- Як же Ви пережили ті часи? – запитую, щоб не плакала, говорила.
- Спасибі Петру Васильовичу, якось побачив, яка я смутна та в сльозах, запитав, чим допомогти. А я йому кажу, що мені б якусь роботу... Він запитав, чи піду прибиральницею до них. З тих пір, хай його Бог береже, працюю в них на пів ставки прибиральницею, та ще лаборантом. Цих грошей вистачає тільки на харчі та на одяг з бутика „Хенде хох”, - усміхається, - якщо ж переведуть на 0,75 ставки, то не знаю, як і житиму.
- Що ж Ви терпите мовчки?! Може треба виходити на вулицю і разом з людьми протестувати проти такого життя?
- Таке скажете! – знову посміхнулася , - Хто нас послухає? Стусанів надають, а то й  кості переламають. Ви чи не бачите, які бугаї розганяють людей. Краще підкажіть, куди можна написати, щоб таким, як я, хоча б трохи зарплати прибавили. – подумала, додала, - Або не забирали хоча б те що в нас є.
 
Над усе живе прагне жити. І найпростіше з доступного  – не виділятися. Ця форма життя на дереві удаватиме з себе сучок, чи листок, у воді – піщане дно чи гальку, на землі – зливатиметься з травою чи ґрунтом. Захисна мімікрія має право бути і не судімо строго. Так мімікрує працівник будь-якої державної чи муніципальної служби, який не погоджується з її цінностями, вимогами і нормами, але іншого варіанта працевлаштування в нього немає і не передбачається. Він вимушений приховувати своє справжнє негативне ставлення до її вимог, і декорувати структуру та стан системи відповідно до своїх цінностей. Політичні катаклізми змінюють керівників, але не чіпають виконавців. Захисна мімікрія гарантує життя їм і системі.
 
Дещо складніше реалізується інший вид пристосування - мімікрія гараздування, Це стратегія досягнення егоїстичних цілей під виглядом суспільної значимої активності та всеохоплюючого суспільного схвалення ролей і функцій з винагородження мімікранта якщо не швейцарською хатинкою, то межигірськими хоромами. Мімікрія гараздування полягає в прагненні людини досягти матеріальних або соціально-статусних привілеїв у суспільстві. Бажання мати багатство, славу, владу змушує людей хитро перевтілюватися в чужий образ, приховуючи свою сутність. Ця мімікрія має наступальний, часто агресивний і навіть, репресивний характер. До неї вдаються аферисти, злочинці, які з метою досягнення матеріальних благ маскуються під вигаданий образ добропорядної особи, здатної викликати довіру в людей, і здійснюють свої кримінальні задуми. І не буде тут слізних прикладів вимушеної мімікрії гараздування, бо не маю до мімікрантів цього типу ні поваги, ні співчуття.
 
Вищим пілотажем у мімікрантів вважається соціальний міметизм – здатність не тільки удавати, але й  бути чужим Я, імітувати поведінку визнаних авторитетів і лідерів, набувати як зовнішніх, так і ціннісно-орієнтаційних ознак. Коли відомий усьому світу наперсточник, історія життя якого записана на його обличчі, щиро почуває себе найкращим українським мером, господарником і піклувальником – він живе чуже життя, грає чужу роль. Основною ідеєю його мімікрійної поведінки є цілераціональність, спонукою – прагматизм, головним регулятором – одночасно дві протилежні ціннісно-нормативні системи: прихована (через її нелегітимність) і „відкрита” (легітимна), яку мімікріант прагне реалізувати в соціумі, водночас не поділяючи її.
 
Якщо ми з розумінням ставимося до необхідності мімікрії у природі, то повинні визнати і право людини на мімікрію у людському суспільстві. Здатність до мімікрії – універсальна складова суспільного буття. Пристосування, солідарність, підпорядкованість створюють умови для соціалізації і самореалізації людини. Але до межі, за якою мімікрія руйнує людську особистість. І тоді на яскраві форми і дзвінкі пісні людина зважується тільки навесні свого життя. Решту часу тінню мелькає у пошуках корму.