Самі великі дурниці, як правило, говоряться з самим розумним виглядом.  А ще й коли оратор вживає висловлювання великих, та інколи відомих декому із невеликого загалу античних філософів, то слухача пронизує аж до кісток, у нього пітніють вуха і його аж трусить від бажання слухати й далі.
 
Дуже корисно при цьому згадати і Фрейда. Просто так, ніби ненароком сказати, що лектор бачить в чомусь сьогоднішньому таке, що по Фрейду. І хоча сам він того Фрейда ніколи не читав і навіть достеменно не знає, хто він і чому його потрібно згадувати, але десь чув, що та згадка про нього додає поваги слухача до проповідника. І хоча слухач теж не орієнтується в філософії, та дисонансах когнітивних, опозиційних,  але повага закріплює довіру до тієї пурги, яку просвітник, або просвітниця несе, як незаточена січкарня з незмащеними підшипниками, без зупинки біля мікрофону, доки в плечі не виштовхаєш.
 
Мікрофони буває, стоять в студії, буває, що на вулиці на сцені балагану, а бувають в якості матюгальників - бери-не хочу. Але матюгальники в руки просвітники не беруть, то їм взападло, некошерно для них і вони бояться запачкатись. Бо вони блакитної крові і в супротивному інтелігентно-інтелектуальному пожиттєво-революційному законі, а там аристократам важче за сто грамів піднімати не положено по уставу.
 
Часто за відсутності дурних коштів, що бувє без діла теліпаються в чиїхось чужих глибоких кишенях, але не в їхніх (про це далі),  просвітники просвітлюють безнадійно-безпросвітних сіромах через безкоштовно-дармові сайти, куди вони зливають свої опівнічні фантазії,  або на деякі, спеціально пристосовані для таких процедур, інтернет-видання загально-суспільного використання, куди просвітники притулюються, та причалюються, поки їх там терплять адміни,  до яких вони весь час мають якісь, ніколи не зникаючі, невдоволені претензії. Бо який же вільний журналіст буде себе поважати, коли не закине чогось на адресу ресурсу, який його пригрів, та до якого йому по замовчуванню дозволили притулитися.
 
І для того, щоби прожити не набагато гірше від супротивного супостата, проти якого й грається на бандурі, та співається ним задушевна  пісня, яка душить його самого за горло, вибиваючи сльозу за вчорашнім салатом з крабовими паличками в майонезі на чужій кухні, вільний журналіст, не дуже довго роздумуючи над філософськими питаннями про свою душу, закриває квартиру, виходить на вулицю, знаходить там після деяких недовгих пошуків, осередок, де подають патріотичним супротивникам на масло до їхнього черствого хліба і хапає перший аванс за майбутній свідомий спротив в єтері інтернету.
 
І від того часу сміливо, та на повному протестантському, та сумлінному серйозі починає мокрочоло відбивати ті шуршики на клавіатурі свого Пентіму номер три, днюючи і ночуючи на просторах соціальних площ, вулиць, провулків, та навіть заковулків, а коли не дуже везе, відкриває ще й Же-Же. І тоді капустяні листочки конкретно і зовсім не віртуально, починають шурхотіти  в його особистій неглибокій патріотичній кишені.
 
Головне тільки, щоб всі страви подавалися з виглядом продавця просроченого продукту з переклеєною датою випуску в магазині смачної, та здорової їжі ім. Анастаса Івановича Микояна.  Коли продавець дивиться на лоховатого покупця непідкупним поглядом недозрілої цнотливості. І тоді можна вішати на вуха уважним слухачам що хочеш і що Бог на душу покладе, з впевненістю, що проковтнуть, та ще й коментувати одне поперед другого наввипередки попруться. Та ще й ліктями будуть штурхатись, розум свій одне одному доводячи.  
 
А що проповідують? Знамо що, як будуть - Віктар Фйодарыч праіграєт. Шанси - шманси, Клічко рєпа, 19, Яценюк кака, 12, Тягнибок тягне, 21, а у руля ні...кого, тобто. Всі в революції, по самі вуха, ми переможемо, пятілєтку за два года, слава труду!, Он нє даєдєт!
 
Вуха стирчать і не одні, вух багато, от би ірокезам показати, було б їм біля чого поратись, та на шнурок нанизувати.  Однієї лише немає її самої - Революції. Немає і немає, як тільки її не примолюють, як не заманюють, а спіймати за хвоста ніяк не виходить,  ту птіцу щастя. Не можуть, як не стараються. Не те, видно, полювання. Чи не так закришують, чи не ті кришують. А може, не такі палювальнікі.
 
Бо сидять на шустеро-тівіально-дебільних срачорозкидальниках і пальцями крутять біля сопливих носів, все оповідки нові придумують, як треба робити правильно, все по колу ходять з розумним виглядом і руки за спину, гусаками, та натякають, як самі вони каторжно в опозиції трудяться.
 
І тут, коли є гроші і вони вже заплачені за телевізійний час, то краще бути неголеним і трохи пом"ятим. Ніхто ж і не подумає, що це від трьох днів, та ночей, проведених там, де вже не пам"ятаю.
 
А дивиться на те все законтачений народ з благоговійною довірою, та увагою і бачить - як же вони, бідолахи, страждають. І все за народ, за його щастя, та волю, за майбутній добробут, за дітей, та внуків, за Україну.
Сорочка теж роль свою грає. Хоч і пом"ята, за те вишивана. З такого простого, народного лляного полотна і хрестиком вишита, материнськими руками, по всьому коміру широкому. Справжня, українська. За шість сотенних вашингтонів куплена.
 
Щоб дивилися і бачили, що то не простий в ній одягнутий, а видатний, та яскравий, найкращо-розумний, а якщо ще й якась вона ту сорочку вдягнула, та з червоними коралями на шиї, та як скаже, як скаже, то вороги аж присідають, та аж дубові двері ламають, свят-свят, шепочуть і хрестяться, та все втікти хочуть від гріха подалі, їм аж на те дивитися страшно, так зразу животи скручує. А в професійного сценариста, та дрімучого зрадника, псевдо -Тереза аж кришку зриває від такого зухвальства. І бояться, щурі погані, що добігти не зможуть до того місця, куди не їздять, а пішки царі ходять і слова того, праведного теж бояться, коли вже за все заплачено грубі гроші. З обидвох сторін, бо задарма сценарії не пишуться, нема дурних.
 
А потім супротивникам можна на тівіай біля мікрофону поплюватись, та погигикати, або в Шустера, чи Куликова подуркувати, та щоками потрясти, то теж в користь, та приємно навіть. Щоб народ бачив та пам"ятав - не згинули ще справжні козаки-патріоти на Вкраїні, ще шаблюками махають, Неньку рятують.
 
Та між іншим там розказати, як правильно потрібно біля верстата стояти і як будемо сругати той нарід, по європейській науці, щоб в той стандарт їхній попасти. І як вже робота йде. І навіть гай шумить від тієї праці. А в тих, інших, що синіють за кадром, в цей час реформи, як лелеки навкруги літають. А знизу жаби сидять в болоті і дивляться замріяно. Очікують покращення. І чекають, коли ж то їх проводити нарешті закінчать, реформи ті, незрозумілі, маршами по розбитих вулицях.
 
І подивіться тільки на той цирк; одні сидять і говорять, а інші сидять і дивляться. А потім навпаки.  Цікава картина. Кажуть, що це демократією називається. Ліберальною. Коли стверджують, що процес йде, а він навіть і не починався. Бо його ніхто й не планував починати. Але одні вдають, що йде, а інші вдають, що вже користуються, як тими дорогами, що вже відремонтовані. І навіть рушником втираються, вишитим. Але його ще не зіткали з тих конопель, що не посадили, бо ще позатого року їх скурили.
 
А чого ж ви думаєте, що вони такі закони пишуть, та приймають? А бо не на обкурену голову таких ніхто ніде не пише і не приймає. Це тільки наш винахід і ділитися ні з ким ми ним не збираємось.  Ну, то тепер вже одні кажуть, що будуть наносити упреждающій удар, а інші їм відповідають, що, мовляв - ми вас всіх бачили вже давно, далеко і не повертайтесь до нас ліцом. А що, ви запитаєте, буде далі? Та все просто, буде, як завжди буває, як цьогорічної весни з останнім снігом. А ті.., то вони посидять, поговорять, а потім за мотузку сіпнуть і зіллють всіх разом. От тут  вже нам і Європа на орбіті покажеться.  Та, на яку так довго чекали. А може й сам Юпітер, хто його знає. То  в телескоп вже побачимо.
 
                                                                                                  ***