Раніше природа відпочивала на дітях геніїв, над дітьми можновладців вона глумилася. А які у природи наміри зараз? Династії президентів, директорів, професорів, мерів, депутатів (як же без них) - факт, який ні пішки обійти, ні конем об'їхати.  
Улюбленим героєм знайомого п'ятирічного хлопчика був Пацюк з фільму "Ніч перед Різдвом". Запало дитині в душу, як вареники купалися в сметані і самі Пацюку до рота стрибали. Цей хлопчик ще побачить багато фільмів і зустріне в них інших, достойніших захоплення і поваги героїв.
А ось дорослому синові іншого знайомого від ідеалу Пацюка вже не відійти. Його тато (хай буде на прізвище Пацюк) -  дитя війни. Він  у п'ятирічному віці пас у лісі партизанські коні, за що одержав урядову нагороду і статус учасника бойових дій у Великій Вітчизняній війні. Партизанська путівка в життя стала початком його славного життєвого шляху. Він став спеціалістом, потім чудовим спеціалістом, потім ініціативним і творчим керівником одного з вузів. Життєлюб і реаліст, він добре знав владні і наукові кабінети та коридори, їхній надкилимний і підкилимний вміст і користувався  цими знаннями на благо обраній спеціальності, своєму вузу, собі і своїй сім"ї. Його синові не довелося напружуватися так, як батькові, щоб прокласти собі дорогу до вершин. Батьківська любляча рука вкупі з чарівним ключиком, який відкриває двері всіх кабінетів, передала йому у спадок і вершину, і ім'я, і вуз, і численну челядь, і просто підлеглих. Хто осудить Пацюка за велику любов до свого дитяти? Хто осудить дитятко Пацюка за успадковану миску зі сметаною і макітру з варениками, які самі наввипередки лізуть до рота? Народ збереже їхні імена - Старий Пацюк і його Пупсик. До біса розвелося Пацюків і до біса Пупсиків біля успадкованих макітр.
 
Скажете, до чого тут народ? Недоброзичливці, не поспішайте звинуватити мене в тому, що я закликаю відібрати у Пупсика макітру з варениками і віддати її народу. Це не моя релігія "Відібрати і розділити", бо ота поганська макітра не святими зліплена. Я скажу лише кілька слів про народну пам'ять у контексті європейського чи азійського вибору. Хоча ні, про європейську пам'ять тут вже багато говорилося  Скажу своє слово про азійську пам'ять. Китай готується 5 квітня святкувати Цінмін - Свято Чистого Вогню і Холодної Страви. То я про це свято і про імена, які зберігає азійська народна пам'ять.
 
Чун Ер, спадкоємець князівського престолу в князівстві  Цзінь (VII ст. до н.е.), потрапив в опалу і був відправлений рідним батьком у вигнання. Дев'ятнадцять років поневірявся він на чужині і поряд з ним у всіх незгодах був Цзе Цзитуй. Якось хворий Чун Ер помирав з голоду. Цзе Цзитуй зрізав зі свого стегна шмат м"яза, зварив бульйон і врятував цим життя майбутнього володаря.
Після смерті старого князя Чун Ер під іменем Вень-гун став правити князівством. Він винагородив усіх вірних йому чиновників і слуг, але забув про Цзе Цзитуя. Ображений Цзе Цзитуй залишив службу і поселився пустельником на горі Мянь. Правитель спохватився і послав до пустельника слуг, щоб вони повернули Цзе Цзитуя на службу. Пустельник відмовився. Щоб змусити його спуститися з гори, Вень-гун наказав підпалити ліс на горі. Коли пожежа погасла, під обгорілою вербою знайшли мертвих Цзе Цзитуя і його стареньку матір, яку він намагався винести з вогню, прив"язавши її до спини.
В пам'ять про людину, яка загинула у вогні, але не погодилася служити не гідному поваги правителю, у північному Китаї кілька тисячоліть відзначається День Холодної страви (Хань-Ши) і Чистого Вогню (Цінмін). Він випадає на сто п'ятий день після зимового сонцестояння, тобто  4 - 6 квітня. В цей день не запалюють вогонь, щоб готувати їжу.
 
Цінмін настає. Дерева цвітуть, пелюстки падають з квітів.
В алеях на вітах плакучих верб гойдається східний вітер.
Надвечір у Ханьськім палаці знов новий вогонь запалає,
Запалені свічки звідси несуть до кожного дому Китаю.
("Свято Холодної страви" Хань Хун, жив в епоху Тан між 618 і 907 роками)