Коли ранкове сонце заглядає у вікно, а мокра від туману трава за ним далеко внизу повільно вкривається кружляючим золотим листям, що опадає з осінніх дерев, то тоді, якщо ще не було надто холодно,  можна вийти на грядку, яку ви бачите в бінокль там же, внизу під вікном, і зірвати декілька перчиків, які мокрі та блискучі, хочуть попасти на обідній стіл і тільки й чекають, щоб їх вже зірвали.
Але коли їх вже там немає, бо хтось зірвав їх собі на закусон раніше вас, бо ви про них не згадали вчасно, то тепер грядка дивиться на вас останнім осіннім смутком і тоді шлях вам тільки на базар. І ви, відкладаючи всі свої поточні важливі, та невідкладні справи, як наприклад, урочисте ранішнє включення не вистиглого ще з вечора телевізора,  та одягаючи вже щось тепліше, ніж те, до чого звикли всього ще декілька тижнів тому, бо ходили по хаті, як завжди, в трусах і в минулорічно постіраній майці в плямах від консервованих кильок в томатному соусі, наважуєтесь на  невелику мандрівку туди, де все є, але поки що, там ще немає вас.
 
Та зважаючи не те, що це справа жертовна та відповідальна, з натхненням глодного вухатого сірка, чи рябка, та в передчутті майбутнього смачного наповнення шлунку фаршированими перчиками, ви виходите з дому і після невеликих незручностей подолання різних перепон на своєму шляху у вигляді, спочатку котів, картопляних лушпайок, потім використаних кимось вночі шприців, бичків від цигарок та якихось підозріло брудних предметів з крильцями і гумових здутих кульок, виходите на чисте повітря і через деякий час мандрування трамвайно-тролейбусними маршрутами, нарешті попадаєте в царство того, де є все і вже, навіть, разом з вами, якого тут так не вистачало ще декілька хвилин тому.
 
Після недовгого штовхання поміж іншими, подібними до вас, здобувачами, нарешті, ви знаходите те, що шукали і зацікавлено підходите до вашої мрії, яка розгорнулася довгими рядами на два боки від вас у  вигляді гірок та ящиків із зеленими пахощами, з яких ті пахощі доходять до вашого носу, що вже намітив собі ціль і всунувся до прилавку. –А що, перчики свіженькі, тихо запитуєте ви. – Свіженькі, свіженькі, беріть, не пожалкуєте. - Скільки вам!? Тут вас хтось штовхає під ліве ребро, ви повертаєте свого кривого носа, бо він у вас такий після невдалого приземлення колись на залізничну рейку, чи залізобетонні сходи, про давню пригоду, яку ви не зовсім добре пам"ятаєте, в той бік, звідки вас торпедували і бачите свого давнього знайомого, якого вже не бачили років зо три, а може й більше і якого моги б не бачити ще двічі стільки ж і нічого б з вами не сталося. Але базар для того й існує, щоб інколи зводити людей, розкиданих по світу часом та дорогами.
 
-Шо, на перці потягло, запитує він. Ви, відраховуючи та віддаючи гроші за два десятки перців, незграбно щось відповідаєте, а потім приділивши йому ще хвилину уваги, щоб давній знайомий, якого ви забули, як звати, не образився,  пробиваєтесь між рядами до м"ясного павильйону, щоб купити м"яса на фарш, бо перці без м"яса бути не можуть ніяк, у відмінності від вас, що якраз і може і навіть може на самісінькій ліверній ковбасі та кильках в томатному соусі, на протязі довгого часу, одеського тресту вкусной и здоровой пищи під назвою «Дом восходящего солнца». А по великим святам, таким, наприклад, як День Незалежності, то тоді можете дозволити собі навіть поласувати ексклюзивними  брендовими «шпікачками», бо живете ви тимчасово не в селі і на натуральних качок, чи гусей, запечених в натуральних, а не пластмасових яблуках, із свого садка у вас теж тимчасово, років вже з десять, немає.
 
– Та це не біда, думаєте ви, йдучи з базару додому. –Головне, що ви тепер живете в місті і вам не потрібно кожного ранку взувати чоботи і брьохати по грязюці на колгосп, якого вже теж немає, бо його давно розікрали, голова разом з виконавчим комітетом під гордою назвою «Сільська Рада», яку чомусь і досі ще ніхто не спалив і навіть не розікрав. Як колись, в далекому минулому, ви разом з кумом розкрадали свиней із ферми та викошували торохтячими возами клєвер з буряками вночі з полів.  -Сільська рада, виходить, вічна, як і їхня влада, думаєте ви, піднімаючись на двадцять четвертий поверх своєї нової Батьківщини пішки, бо ліфт давно теж не працює, а може й не працював ніколи і це вже також, схоже, повинно сприйматися колгоспом, який на ньому колись їздив туди-сюди і яким заповнений цей будинок тепер, як нормальний стан нового життя в омріяному колись, а тепер збувшумуся майбутньому житті в цивілізованому міському смітнику, під назвою – район «Песчаная отмель».
 
–Добре, що сходи ще не повиламували, приходить думка, коли ви заходите в свій стандартно-смердючий під"їзд, бо тоді прийшлося б підніматися на мотузці, яку ви колись пробували скидати для зручності з вікна своєї нової Батьківщини, але півлітра далі дванадцятого поверху ніколи на ньому не піднімалося, як ви не пробували ще і ще раз довести протилежне. І, головне, що не можна було зрозуміти, з якого балкону його перехвачували. Бо, коли дивишся зверху, та ще й крізь розвішану на балконах білизну, яка служить ніби димовою завісою для корабля, чи, може, попереджуючими різнокольоровими сигнальними прапорцями про те, що таким речам, як півлітра, вдало прибитися до вашого берега мрій в загальному вранішньому штормі бажань через рифи балконів, реальних надій немає.
 
На п"ятому поверсі ви сідаєте на сходи і трохи відпочиваєте, бо тут знаходиться перший, ще попередній,  табір відпочинку і всі, хто лізе далі на Еверест багатоповерхівки, це знають. Відпочинок тут невеличкий і більше десяти хвилин, як правило, не займає. Після деяких вагань, ви починаєте сходження до наступного табору.
 
Ось і десятий, вже більш комфортабельний. Для бичків від цигарок тут стоїть велика банка з-під фарби, але на її дні майже пусто і чомусь мокро, а бички лежать поряд, разом із відпочиваючою кішкою, яка підозріло дивиться на вас своїм останнім оком старого Сільвера. Інколи, якийсь жирний бичок, кимось докурюється. Коли когось жінка виганяє вночі з квартири без цигарок і двері за ним безнадійно клацають зубами замка аж до туманного ранку його протверезіння. Тоді він викуривши останній бичок, скручується клубочком на зібраних біля чужих та своїх дверей ганчірках і  разом з кішкою, що примощується на ньому зверху, поринає в благодійний тривожний сон.
 
До п"ятнадцятого поверху ваші враження набувають деякого трагічного змісту.  Коли ви вже на чотирьох лізете по сходах і навіть пролізаєте під труною з покійником, якого зносять донизу і ніяк не можуть розвернути на сходах ногами вперед. Але ви пролізаєте під ним і піднімаєтесь все вище, по дорозі слухаючи Висоцького. Його пісня із кінофільма «Вертикаль», яка доноситься до ваших вух із якоїсь квартири, надає вам нових сил і надій і ви, з думкою про те, що вже пройдена досить велика дистанція і залишилось не так ще й довго випробовувати свої можливості альпініста, всосуючи носом  позаторішню пилюку зі сходів, вперто просуваєтесь до своєї мети.
 

Міцно тримаючи пакет з перчиками в зубах, ви лізете, шкрябаючи парадними кросовками та коліньми по сірому бетону сходів,  вже під нову мелодію, що доноситься із-за чиїхось прочинених  дверей, щось Галича про вічне і добре.  Але може то зовсім і не Галич, а навіть, ще раніше, не Висоцький. Бо три середніх по чисельності інтелігентних села, якими по зав"язку напхана ваша  багатоповерхівка, саме в цю неділю,  повз Галича ще не проходили і навіть про нього нічого не чули. Та й не тільки сьогодні. Бо якраз в цей час, їх займали проблеми гарного раннього відпочинку, що не заважало нікому ще з п"яти годин ранку дивитися на дівіді «Ну, погоді!» А він, крім того, як було вже заведено з сивої давнини заводських виробничих традицій, мав починатися з включення опохмелятора. Це такий пристрій, що штурхає вас ще сонного під бік кожного ранку і хоч незадоволено й свариться, але соточку наливає. Щоб ви розуміли, куди маєте йти і бачили, де шукати двері. Ну а далі, то вже справа відпрацьованого роками зовсім не умовного інстинкту. Що, як правило, приводить вас завжди до позитивного результату і в цьому переконуються всі, хто може й ще сумнівається, коли ви знаходите сенс з тими тупими про щось перекинутись декількома словами, йдучи з роботи по дорозі додому.
 
Останні п"ять поверхів згадувати, а тим більше описувати їх подолання, було б не зовсім коректно, бо ви й самі те не зовсім втямлюєте. А лише розумієте, що вже сидите обпершись спиною об двері свого родинного гнізда і потилицею тихо стукаєте в них. Спочатку ніхто їх вам не відчиняє, бо, мабуть, стукати вам потрібно сильніше, та впевненіше. Але потім, вже коли ви вистукали майже все своє терпіння, двері нарешті відчиняються, ви падаєте в квартиру і хтось допомагає вам звестися на ноги, розщіплює ваші щелепи і виймає із них чорний пакет із надписом Boss. А в цей час із чорирьохметрової кухні до вашого носа доноситься життєдатний запах смаженої цибулі. Настрій ваш змінюється на ще кращий і сидячи вже там на стільці біля столу, ви радісно обмірковуєте, як невдовзі будете смакувати свіжі пахучі фаршировані болгарські перчики. А також, про те, що хіба може щось бути кращим у цьому світі, як тільки те, коли збуваються ваші мрії.